КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Апеляційне провадження Доповідач- Кафідова О.В.
№ 22-ц/824/10667/2026
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
м. Київ Справа № 755/6501/15-ц
03 вересня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кафідової О.В.
суддів - Оніщука М.І.
- Шебуєвої В.А.
при секретарі - Д`яченко М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника заінтересованої особи Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укртехфінанс» - адвоката Савицької Світлани Володимирівни на ухвалу Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2026 року, постановлене під головуванням судді Гаврилової О.В. у цивільній справі за поданням приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, заінтересовані особи: стягувач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укртехфінанс», боржник - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою, та надання дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку, -
в с т а н о в и в:
У лютому 2026 року приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Пилипчук В.Г. звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з поданням.
В обгрунтування вимог подання зазначав, що примусовому виконанні у приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Пилипчука В.Г. перебуває виконавче провадження № НОМЕР_1, відкрите на підставі виконавчого листа № 755/6501/15-ц, виданого 22 вересня 2017 року Дніпровським районним судом м. Києва, про стягнення з ОСОБА_1 як солідарного боржника з ОСОБА_3 заборгованості за договором про надання споживчого кредиту в сумі 36 943,97 доларів США, пені в сумі 9 910,71 грн та судового збору за подання апеляційної скарги в сумі 4 019,40 грн. Загальна сума заборгованості станом на дату звернення до суду становила 36 943,97 доларів США та 13 930,11 грн.
В обґрунтування необхідності звернення до суду приватний виконавець зазначав, що в ході вчинення виконавчих дій з примусового виконання виконавчого документа встановлено, що боржник не працює, пенсію не отримує, як фізична особа-підприємець не зареєстрований. Згідно з повідомленням ДФС України у боржника відкриті рахунки у фінансових установах, на кошти, що обліковуються на відкритих рахунках, постановою виконавця накладено арешт, яка прийнята банками до виконання, однак у подальшому встановлено відсутність коштів на рахунках. За інформацією МВС транспортні засоби за боржником не зареєстровані. Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості щодо нерухомого майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, відсутні. У ході виконавчих дій іншого майна боржника, на яке можливо звернути стягнення, не виявлено, а вжиті приватним виконавцем заходи щодо розшуку майна боржника виявилися безрезультатними.
Крім того, приватним виконавцем встановлено, що 25 березня 2006 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
За даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, Реєстру прав власності на нерухоме майно та Державного земельного кадастру за ОСОБА_2 зареєстровано садовий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1703816732208, загальною площею 121,6 кв. м, житловою площею 93,1 кв. м, а також земельну ділянку для індивідуального садівництва з кадастровим номером [номер приховано]:03:004:0025, площею 0,0959 га.
Приватний виконавець зазначав, що право власності на вказане майно виникло в період перебування ОСОБА_2 та ОСОБА_1 у зареєстрованому шлюбі, а тому, на його переконання, таке майно є їх спільною сумісною власністю як подружжя. При цьому у договорі купівлі-продажу земельної ділянки міститься згода ОСОБА_1 на придбання цієї земельної ділянки.
З огляду на вище викладене просив суд визначити, що частка ОСОБА_1 у садовому будинку та земельній ділянці, зареєстрованих за ОСОБА_2 , становить по 1/2 частці, а також надати дозвіл на звернення стягнення у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 на зазначені 1/2 частки нерухомого майна.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2026 року у задоволенні подання приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Пилипчука Віталія Григоровича, заінтересовані особи: стягувач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укртехфінанс», боржник - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншою особою, та надання дозволу на звернення стягнення на нерухоме майно, право власності на яке не зареєстроване в установленому законом порядку - відмовлено.
Не погоджуючись з такою увалою суду першої інстанції, 15 квітня 2026 року представник заінтересованої особи ТОВ «Фінансова компанія «Укртехфінанс» - адвокат Савицька С.В.е подала через підсистему «Електронний суд» апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду, в якій просить скасувати ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2026 року у справі № 755/6501/15-ц в частині відмови у задоволенні подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити подання приватного виконавця та визначити частку боржника у спільному майні.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що ухвала суду першої інстанції постановлена з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Зазначає, що перед судовим засіданням 27 березня 2026 року приватному виконавцю стало відомо про подання представниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 заперечень до яких було долучено досудову вимогу від 26 грудня 2025 року, в якій ОСОБА_2 запропонувала вирішити питання щодо поділу садового будинку та земельної ділянки шляхом визнання за нею права особистої приватної власності на садовий будинок, відступлення від рівності часток у спільній сумісній власності подружжя та визнання за нею права власності на земельну ділянку з виплатою ОСОБА_1 грошової компенсації вартості 1/4 частки земельної ділянки.
Також до заперечень було долучено відповідь ОСОБА_1 від 01 лютого 2026 року, в якій він не заперечував проти визнання за ОСОБА_2 права особистої приватної власності на садовий будинок, однак не погоджувався із запропонованим розміром частки у земельній ділянці. Апелянт зазначає, що ці заперечення були отримані ним уже після закінчення розгляду подання судом першої інстанції, у зв`язку з чим можливість надати свої пояснення щодо їх змісту була відсутня.
Вказує на те, зазначені заперечення були прийняті судом першої інстанції та покладені в основу висновку про наявність спору про право між співвласниками майна, що, на думку суду, унеможливлює вирішення питання про визначення частки майна боржника у порядку, передбаченому статтею 443 ЦПК України.
Апелянт вважає, що суд першої інстанції дійшов передчасного та необґрунтованого висновку про наявність спору про право між співвласниками майна, що фактично стало підставою для відмови у визначенні частки майна боржника.
На думку апелянта, наведені сторонами заперечення щодо можливого визначення різних часток у праві власності на земельну ділянку самі по собі свідчать про їх суперечливість та формальний характер.
Апелянт також зазначає, що наведені пропозиції сторін свідчать лише про намір у майбутньому врегулювати питання поділу майна, що не є тотожним існуванню судового спору про право та не створює перешкод для визначення частки боржника у спільному майні.
На думку апелянта, суд першої інстанції на ці обставини уваги не звернув та належної оцінки їм не надав, а висновки суду про наявність спору про право ґрунтуються на припущеннях та формальному тлумаченні наданих сторонами документів, зокрема досудової вимоги щодо можливого поділу майна, яка сама по собі не свідчить про існування реального матеріально-правового спору.
Крім того, апелянт вказує, що визначення частки боржника у спільному майні є самостійною процесуальною дією, спрямованою на забезпечення можливості виконання судового рішення, а не на вирішення спору щодо поділу майна між співвласниками, а тому сама по собі наявність наміру сторін у майбутньому врегулювати питання поділу майна або направлення відповідної досудової вимоги не є підставою для відмови у визначенні частки боржника.
Апелянт звертає увагу й на те, що з доданих до заперечень документів неможливо достеменно встановити час направлення сторонами один одному вказаних вимог та факт їх підписання саме колишнім подружжям.
Зазначає, що моніторингом офіційного вебсайту «Судова влада України» встановлено, що з позовом про розірвання шлюбу ОСОБА_2 звернулась до суду лише наприкінці 2018 року, тоді як рішення про стягнення заборгованості з ОСОБА_1 як солідарного боржника було ухвалене Апеляційним судом міста Києва 09 серпня 2017 року, а виконавчий лист видано 22 вересня 2017 року.
Апелянт вважає, що позов про розірвання шлюбу було подано вже після набрання законної сили судовими рішеннями про стягнення заборгованості та виникнення зобов`язань ОСОБА_1 перед кредитором, а тому подальші дії сторін щодо можливого поділу майна можуть свідчити про намагання уникнути виконання судового рішення.
Також апелянт зазначає, що моніторингом вебсайту «Судова влада України» не встановлено наявності будь-яких невирішених судових спорів щодо поділу спільного сумісного майна подружжя між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , що, на його думку, також свідчить про відсутність реального спору про право.
Крім того, апелянт просить звернути увагу на те, що адреси, зазначені представниками ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у поданих запереченнях, є однаковими; колишнє подружжя та їх спільна дитина зареєстровані за однією адресою; офіси представників сторін розташовані за однією адресою, а заперечення на подання були подані сторонами одночасно.
На думку апелянта, у сукупності ці обставини свідчать про узгодженість їх процесуальної поведінки та можуть свідчити про формальне, штучне ініціювання поділу майна, набутого у шлюбі, з метою створення перешкод для подальшого звернення стягнення на частку боржника у спільному сумісному майні.
Крім того, апелянт звертає увагу на те, що рішення суду боржником у добровільному порядку не виконується з 2017 року, що, на його думку, свідчить про системне ухилення від виконання судового рішення та підтверджує недобросовісну поведінку боржника у виконавчому провадженні. При цьому зазначає, що ОСОБА_1 був достеменно обізнаний про рішення суду, оскільки брав активну участь у судовому розгляді справи, зокрема шляхом подання касаційної скарги та реалізації інших процесуальних прав.
30 липня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_2 адвоката Бутенко О.А. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначав, що апелянт помилково виходить із того, що єдиною підставою для відмови у задоволенні подання приватного виконавця була наявність спору між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 щодо поділу майна, оскільки суд першої інстанції також встановив недостатність доказів на підтвердження здійснення приватним виконавцем виконавчих дій, спрямованих на встановлення відсутності у боржника коштів та іншого майна, на яке можливо звернути стягнення.
Вказує, що виконавче провадження № НОМЕР_1 було відкрито 30 січня 2026 року, а вже 03 лютого 2026 року приватний виконавець звернувся до суду з поданням. На підтвердження заявлених вимог ним було надано правовстановлюючі документи на садовий будинок та земельну ділянку, відомості з державних реєстрів щодо нерухомого майна, актовий запис про шлюб та постанову про відкриття виконавчого провадження. Інших доказів на обґрунтування подання приватним виконавцем надано не було.
Посилаючись на частину першу статті 50 Закону України «Про виконавче провадження», ОСОБА_2 зазначає, що звернення стягнення на нерухоме майно здійснюється у разі відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна. На її думку, суд першої інстанції правильно встановив відсутність доказів вчинення приватним виконавцем дій, спрямованих на встановлення відсутності у ОСОБА_1 достатніх коштів чи іншого майна, на яке можливо звернути стягнення, а також доказів направлення та вручення боржнику постанови про відкриття виконавчого провадження.
Доводи апелянта про те, що суд першої інстанції міг самостійно перевірити відомості виконавчого провадження за ідентифікатором, зазначеним у постанові про його відкриття, ОСОБА_2 вважає необґрунтованими. Зазначає, що обов`язок доведення заявлених вимог покладено на особу, яка звертається до суду, а самостійне збирання судом доказів на користь заявника суперечило б засадам диспозитивності, рівності та змагальності цивільного судочинства.
31 липня 2026 року до Київського апеляційного суду від представника ОСОБА_1 адвоката Мілетич О.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому представник зазначав, що суд першої інстанції правильно встановив, що приватний виконавець не вжив достатніх заходів для з`ясування відсутності у боржника іншого майна та коштів і не направив ОСОБА_1 постанову про відкриття виконавчого провадження до звернення з поданням до суду.
Заперечуючи проти доводу апелянта про можливість суду самостійно перевірити матеріали виконавчого провадження за ідентифікатором доступу, ОСОБА_1 посилається на Положення про автоматизовану систему виконавчого провадження та зазначає, що такий ідентифікатор призначений для доступу сторін виконавчого провадження, тоді як суд стороною виконавчого провадження не є. Крім того, на його думку, покладення на суд обов`язку самостійно збирати докази на підтвердження подання приватного виконавця суперечило б засадам диспозитивності, рівності та змагальності цивільного судочинства й порушувало б вимогу неупередженості суду. ОСОБА_1 також зазначає, що приватний виконавець не звертався з клопотанням про огляд доказів за їх місцезнаходженням у порядку статті 85 ЦПК України.
В судове засідання з`явився приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Пилипчук В.Г., який підтримав доводи апеляційної скарги та просив її задовольнити.
Представник ОСОБА_1 адвокат Мілетич О.О. заперечувала проти доводів апеляційної скарги.
Представник ТОВ «Фінансова компанія «Укртехфінанс» в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась засобами електронного зв`язку. Відповідно до звіту про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду, поштова кореспонденція була доставлена адресату 23.07.2026.
ОСОБА_2 в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялась засобами поштового зв`язку, проте 18 серпня 2026 року поштова кореспонденція повернулась до суду без вручення, причина «адресат відсутній».
З огляду на вище викладене колегія суддів вважає за можливе проводити розгляд справи за відсутності не з`явившихся сторін.
Заслухавши доповідь судді Кафідової О.В., обговоривши доводи апеляційної скарги вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що 22 вересня 2017 року Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист про стягнення з ОСОБА_1 , як солідарного боржника з ОСОБА_3 , заборгованості за договором про надання споживчого кредиту у розмірі 36 943,97 доларів США, пені у розмірі 9 910,71 грн та судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 4 019,40 грн.
До подання також долучено постанову приватного виконавця Пилипчука В.Г. від 30 січня 2026 року про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання зазначеного виконавчого документа.
З повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян убачається, що 25 березня 2006 року було зареєстровано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , актовий запис № 453.
З витягу з Державного земельного кадастру встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером [номер приховано]:03:004:0025, розташована у Київській області, Бориспільському районі, Глибоцькій сільській раді, має площу 0,0959 га, категорію земель - землі сільськогосподарського призначення, цільове призначення - для індивідуального садівництва. Право власності на земельну ділянку зазначено за ОСОБА_2 ; документом, який є підставою виникнення права, вказаний договір купівлі-продажу земельної ділянки від 20 лютого 2010 року № 451.
У витягу з Державного земельного кадастру також зазначено державний акт серії ЯЕ № 575672 від 29 серпня 2007 року як документ, що посвідчує право на земельну ділянку.
З копії договору купівлі-продажу земельної ділянки № 451 від 20 лютого 2010 року та відомостей, наведених у поданні, вбачається, що земельна ділянка була придбана ОСОБА_2 у період перебування у шлюбі з ОСОБА_1 ; у пункті 10 договору міститься згода ОСОБА_1 на придбання цієї земельної ділянки.
З інформаційних довідок з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на садовий будинок, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1703816732208, загальною площею 121,6 кв. м, житловою площею 93,1 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , на земельній ділянці з кадастровим номером [номер приховано]:03:004:0025. Державну реєстрацію права власності проведено 21 листопада 2018 року; розмір зареєстрованої за ОСОБА_2 частки становить 1.
В апеляційній скарзі апелянт просить скасувати ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2026 року у справі № 755/6501/15-ц в частині відмови у задоволенні подання приватного виконавця про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, у цій частині ухвалити нове рішення, яким задовольнити подання приватного виконавця та визначити частку боржника у спільному майні, а тому ухвала суду першої інстанції переглядається лише в межах вимог апеляційної скарги.
Відмовляючи у задоволенні подання приватного виконавеця виконавчого округу міста Києва Пилипчук В.Г. суд першої інстанціїі посилався на те, що матеріали подання не містять доказів вчинення приватним виконавцем заходів щодо встановлення наявності або відсутності у боржника достатніх коштів, доходів, рухомого чи іншого нерухомого майна, а до подання, крім постанови про відкриття виконавчого провадження, відповідних запитів чи постанов не долучено. Крім того, суд першої інстанції встановив наявність спору щодо правового режиму садового будинку та розміру часток у земельній ділянці, який за своєю природою є матеріально-правовим спором та не може бути вирішений у порядку статті 443 ЦПК України.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
За змістом частини першої статті 443 ЦПК України питання про визначення частки майна боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами, вирішується судом за поданням державного чи приватного виконавця.
Частина друга цієї статті передбачає розгляд такого питання у судовому засіданні з повідомленням сторін та заінтересованих осіб.
За загальним правилом, установленим статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Водночас пункт 3 частини першої статті 57 СК України відносить до особистої приватної власності дружини або чоловіка майно, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали їй або йому особисто.
Відповідно до статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Частиною першою статті 70 СК України передбачено рівність часток дружини та чоловіка при поділі майна, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором, а частина друга цієї статті передбачає можливість відступу судом від засади рівності часток за наявності визначених законом обставин.
Отже, сам факт набуття майна під час шлюбу створює презумпцію його спільності, однак така презумпція не означає, що питання правового режиму конкретного майна та розміру часток у ньому за будь-яких обставин є безспірним.
У постанові від 08 червня 2022 року у справі № 2-591/11 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що процедура, встановлена статтею 443 ЦПК України, не призначена для вирішення нового матеріального спору про право. За наявності такого спору повинні бути забезпечені повноцінні процесуальні гарантії позовного провадження, зокрема можливість сторін подавати докази та аргументи на підтвердження своєї матеріально-правової позиції.
Цей підхід уточнено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10 вересня 2025 року у справі № 367/252/24.
Велика Палата звернула увагу на те, що наявність спору про право під час вирішення подання виконавця не може встановлюватися формально. Суд повинен враховувати фактичні обставини, які підтверджують реальність такого спору, характер розбіжностей щодо правового режиму майна чи розміру часток, а також поведінку боржника та інших співвласників.
Разом із тим, якщо на підставі матеріалів справи встановлено дійсний спір щодо правового режиму майна чи розміру часток співвласників, вирішення якого потребує встановлення матеріально-правових обставин, такий спір не може бути вирішений у межах процедури, передбаченої статтею 443 ЦПК України. У такому разі виконавець не позбавлений можливості звернутися з відповідними вимогами в порядку позовного провадження.
Застосовуючи наведені висновки до обставин цієї справи, колегія суддів не погоджується з доводами апеляційної скарги про формальний та гіпотетичний характер установленого судом першої інстанції спору.
Так, приватний виконавець просить визначити за ОСОБА_1 право на 1/2 частку садового будинку та 1/2 частку земельної ділянки, право власності на які зареєстровано за ОСОБА_2 .
Водночас із матеріалів, які були надані суду першої інстанції, вбачається, що ОСОБА_2 ще 26 грудня 2025 року поставила питання не лише про інший розмір часток, а й про сам правовий режим садового будинку, вважаючи його своєю особистою приватною власністю внаслідок набуття майна переважно за особисті кошти.
ОСОБА_1 у відповіді від 01 лютого 2026 року не заперечував проти визнання за ОСОБА_2 права особистої приватної власності на садовий будинок, але не погодився із запропонованим нею розміром частки у земельній ділянці.
Таким чином, щодо садового будинку позиція колишнього подружжя фактично суперечить позиції приватного виконавця та стягувача, які виходять із належності ОСОБА_1 1/2 частки такого будинку, а щодо земельної ділянки існують розбіжності також стосовно розміру часток.
За таких обставин для задоволення подання суд повинен був би не лише застосувати презумцію спільності майна, набутого під час шлюбу, а й вирішити питання про джерело коштів, за рахунок яких придбавалася земельна ділянка та здійснювалося будівництво, перевірити доводи щодо особистої приватної власності ОСОБА_2 , визначити правовий режим майна та вирішити питання про наявність або відсутність підстав для відступу від рівності часток.
Такі питання безпосередньо стосуються виникнення, зміни та обсягу речових прав ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а тому не можуть бути зведені до вирішення процесуального питання, пов`язаного з виконанням судового рішення.
Саме можливість застосування до спірних правовідносин різних правил статей 57, 60 та 70 СК України залежно від установлених доказами обставин свідчить про необхідність повноцінного дослідження матеріально-правового спору, а не про можливість автоматичного визначення частки боржника у розмірі 1/2.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта про те, що відсутність у провадженні судів окремого позову ОСОБА_1 чи ОСОБА_2 про поділ майна свідчить про відсутність реального спору про право.
Наявність матеріально-правового спору не обумовлюється виключно фактом відкриття судом окремого позовного провадження.
Факт звернення до суду з позовом є способом передання вже існуючого спору на вирішення суду, але не є єдиною можливою обставиною, з якою закон пов`язує саме виникнення суперечності між суб`єктами матеріальних правовідносин.
У цій справі на момент розгляду подання суд першої інстанції мав документи, з яких вбачалися конкретні та взаємопов`язані позиції щодо правового режиму майна та розміру часток у ньому.
При цьому досудова вимога ОСОБА_2 датована 26 грудня 2025 року, тобто до відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_1 30 січня 2026 року, а відповідь ОСОБА_1 від 01 лютого 2026 року надана до звернення приватного виконавця до суду з поданням 03 лютого 2026 року.
Тому висновок суду першої інстанції ґрунтувався не лише на самому факті подання заперечень безпосередньо перед судовим засіданням, а й на документах, які за своїм змістом стосувалися врегулювання майнових відносин до звернення приватного виконавця з поданням.
Не спростовує висновків суду першої інстанції й посилання апелянта на частину першу статті 120 Земельного кодексу України.
Із наявних у матеріалах справи документів вбачається, що земельну ділянку ОСОБА_2 придбала за самостійним договором купівлі-продажу ще 20 лютого 2010 року та право власності на будинок зареєстровано за ОСОБА_2 21 листопада 2018 року.
Отже, наведене апелянтом посилання на похідний характер права на земельну ділянку у зв`язку з переходом права на об`єкт нерухомості саме по собі не усуває необхідності визначення правового режиму земельної ділянки, яка була набута ОСОБА_2 раніше, на підставі окремого договору купівлі-продажу.
Колегія суддів враховує доводи апелянта про тривале невиконання ОСОБА_1 судового рішення, обізнаність боржника про це рішення, однакову адресу реєстрації ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , одночасність подання заперечень та інші обставини, на які ТОВ «ФК «Укртехфінанс» посилається як на ознаки узгодженої поведінки.
Колегія суддів зазначає, що уцій справі сама по собі однакова адреса реєстрації колишнього подружжя не є достатньою підставою для висновку про відсутність між ними майнових розбіжностей або про фіктивність заявлених вимог.
Так само однакова адреса розташування офісів представників чи близькість у часі подання заперечень не спростовують змісту документів щодо правового режиму майна.
Посилання апелянта на те, що ОСОБА_2 не довела придбання майна за особисті кошти, також не свідчить про відсутність спору.
Навпаки, необхідність встановити, чи були кошти, використані для набуття майна, особистою власністю ОСОБА_2 , та надати відповідним доказам правову оцінку підтверджує, що для визначення частки боржника суду необхідно було б вирішити матеріально-правове питання, яке виходить за межі процедури статті 443 ЦПК України.
Апеляційний суд у цьому провадженні не вирішує і не може вирішувати питання про те, чи доведена особиста приватна власність ОСОБА_2 на відповідне майно, оскільки це означало б вирішення по суті спору, для розгляду якого стаття 443 ЦПК України не передбачає належної процесуальної форми.
Так само колегія суддів не встановлює у цьому провадженні факту фраудаторності чи недобросовісності майнових дій колишнього подружжя.
У разі якщо стягувач або виконавець вважають, що певні дії чи правочини боржника спрямовані на недопущення виконання судового рішення та порушують інтереси стягувача, такі обставини можуть бути предметом доказування у відповідному позовному провадженні.
Таким чином, посилання апелянта на презумпцію спільності майна подружжя є обґрунтованим як загальне правило правового режиму майна, набутого у шлюбі, однак не спростовує наявності у цій конкретній справі матеріально-правових розбіжностей, вирішення яких необхідне для визначення належної ОСОБА_1 частки.
Суд першої інстанції встановив не лише формальне невизнання співвласником частки боржника, а наявність конкретних позицій щодо: правового режиму садового будинку; джерела коштів, за рахунок яких набувалося нерухоме майно; поширення або непоширення на це майно режиму спільної сумісної власності; розміру часток у земельній ділянці.
Вирішення зазначених питань безпосередньо впливає на права ОСОБА_2 , як зареєстрованого власника майна та потребує дослідження і оцінки доказів в межах матеріального спору.
За таких обставин визначення за ОСОБА_1 1/2 частки відповідного нерухомого майна у процедурі, передбаченій статтею 443 ЦПК України, фактично означало б вирішення спору про право поза межами позовного провадження.
Тому доводи апеляційної скарги не спростовують правильного по суті висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для визначення частки ОСОБА_1 у спірному нерухомому майні в порядку статті 443 ЦПК України.
Відмова у задоволенні подання у цій частині не перешкоджає вирішенню питання про визначення частки боржника у належній процесуальній формі, яка забезпечує можливість повного дослідження доводів усіх осіб, права яких зачіпає такий спір.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив його з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на викладене апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укртехфінанс» задоволенню не підлягає, а ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2026 року в оскаржуваній частині підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, суд,-
у х в а л и в:
Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Укртехфінанс» - залишити без задоволення.
Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 27 березня 2026 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 04 вересня 2026 року
Головуючий: Судді: