ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 752/26278/23
провадження № 61-14100св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Коломієць Г. В., Осіяна О. М.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкварко Андрій Володимирович, на постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Стрижеуса А. М., Поливач Л. Д., Шкоріної О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, визнання батьківства та визнання права власності в порядку спадкування.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що її батьки ОСОБА_4 та ОСОБА_5 з 1996 року до 2006 року проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу.
Позивачка народилася ІНФОРМАЦІЯ_1 . У свідоцтві про її народження батьком зазначений ОСОБА_6 . Прізвище батька записано як « ОСОБА_7 », оскільки записати прізвище « ОСОБА_8 » не вдалося без попередньої реєстрації шлюбу. Однак ОСОБА_4 визнавав себе її батьком та дбав про неї.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер. Після його смерті відкрилася спадщина на належне йому нерухоме майно, яка складається із квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
08 жовтня 2020 року вона звернулася до суду із заявою про встановлення факту батьківства, однак ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2023 року (справа № 752/19911/20) її заяву було залишено без розгляду, у зв`язку з тим, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , з метою успадкування якої їй необхідно встановити факт батьківства, вже успадкована ОСОБА_2 та ОСОБА_3
07 листопада 2023 року вона звернулася до Другої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4 , однак їй було відмовлено у зв`язку тим, що згідно з матеріалами спадкової справи № 389/2020 свідоцтва про право на спадщину у цій справі було видано 22 січня 2021 року. Нотаріус також зазначив, що для визнання права власності на спадкове майно їй необхідно звернутися до суду.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, просила суд: визначити їй додатковий строк тривалістю 1 місяць для подання заяви про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_4 ; визнати ОСОБА_4 батьком ОСОБА_1 ; скасувати свідоцтва про право на спадщину, серія та номер: 4-65, 4-62, що видані 22 січня 2021 року Другою київською державною нотаріальною конторою; зобов`язати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно сплатити ОСОБА_1 неправомірно набуті кошти за відчуження спадкового майна у розмірі 1 444 459,00 грн.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 28 листопада 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано ОСОБА_4 батьком ОСОБА_1 .
Визначено ОСОБА_1 додатковий строк тривалістю 1 місяць для подання заяви про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_4 .
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, серія та номер: 4-65, видане 22 січня 2021 року Другою київською державною нотаріальною конторою.
Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину, серія та номер: 4-62, видане 22 січня 2021 року Другою київською державною нотаріальною конторою.
Зобов`язано відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно сплатити ОСОБА_1 неправомірно набуті кошти за продаж спадкового майна - квартири за адресою: АДРЕСА_1 , в сумі 1 444 459,00 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Задовольняючи заяву ОСОБА_1 в частині встановлення факту, що має юридичне значення, суд першої інстанції виходив з того, що за життя ОСОБА_4 визнавав своє батьківство стосовно ОСОБА_1 ; у свідоцтві про народження дитини він вказаний батьком, а прізвище в графі батько записано як « ОСОБА_7 », оскільки записати прізвище батька не вдалося без попередньої реєстрації шлюбу.
Зважаючи на те, що ОСОБА_1 пропустила строк для подання заяви про прийняття спадщини у зв`язку з наявністю поважних причин, а саме розглядом Голосіївським районним судом міста Києва справи за її заявою про встановлення факту батьківства (№ 752/19911/20), суд дійшов висновку про наявність правових підстав для поновлення такого строку.
Крім того, оскільки право власності ОСОБА_1 на належну їй частину у спільному майні не припинилося після смерті батька ОСОБА_4 , нотаріус безпідставно видав відповідачам свідоцтва про право на спадщину на всю спадкову квартиру, що є підставою для визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину серія та номер: 4-65, 4-62, що видані 22 січня 2021 року Другою київською державною нотаріальною конторою.
Зважаючи на те, що відповідачі відчужили спірне спадкове майно на користь ОСОБА_9 , суд дійшов висновку про стягнення солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь позивачки неправомірно набутих коштів за продаж спадкового майна у сумі 1 444 459,00 грн.
Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 28 листопада 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що позивачка не надала переконливих доказів, які б у сукупності підтверджували визнання спадкодавцем свого батьківства стосовно неї, а також щодо спільного проживання однією сім`єю її матері та ОСОБА_4 у період часу з 1996 року до 2006 року, ведення ними спільного господарства, спільного виховання та утримання позивачки, наявності спільного бюджету, придбання майна в інтересах сім`ї, а також, наявності між матір`ю позивача та спадкодавцем будь-яких взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.
Із метою сприяння ОСОБА_1 в реалізації її прав, апеляційний суд роз`яснив їй можливість звернутися до суду з клопотанням про проведення судової молекулярно-генетичної експертизи та наслідки невчинення нею процесуальних дій.
Із клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи, позивачка до суду не зверталася.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У листопаді 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкварко А. В., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Київського апеляційного суду 22 жовтня 2025 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Як на підставу касаційного оскарження позивачка посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права без урахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 16 травня 2018 року у справі № 760/3977/15, від 17 лютого 2022 року у справі № 373/2257/18, від 16 травня 2018 року у справі № 591/6441/14-ц, від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц, від 29 серпня 2018 року у справі № 641/9147/15-ц, від 21 листопада 2018 року у справі № 225/6301/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог за недоведеністю, суд апеляційної інстанції помилково послався на те, що ОСОБА_1 не зверталася до суду із клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи, оскільки стаття 53 Кодексу про шлюб та сім`ю України (далі - КпШС України), яка підлягала застосуванню до спірних правовідносин, не містить такої підстави встановлення батьківства, яка ґрунтується на проведенні судової молекулярно-генетичної експертизи.
Крім того, висновок судової молекулярно-генетичної експертизи не є єдиним доказом походження дитини від певної особи, такий факт може бути доведено й іншими доказами, зокрема, листами, заявами, анкетами, інші документами, а також показаннями свідків та поясненнями самих сторін.
На підтвердження факту визнання ОСОБА_4 за життя свого батьківства стосовно ОСОБА_1 , вона надала суду належні докази, а саме: свідоцтво про народження, історію розвитку дитини, фотокартки та листи, які суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги.
У січні 2026 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , в інтересах яких діє адвокат Бережна Я. С., у якому відповідачі просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що у касаційній скарзі позивачка посилається на те, що передумовою для звернення до суду із заявою про встановлення факту батьківства є запис про батька дитини у книзі записів народжень за вказівкою матері, однак матеріали справи не містять підтвердження, що запис про її батька у книзі записів народжень зроблено за вказівкою її матері.
Жодна із долучених позивачкою до матеріалів справи фотографій не зроблена у квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , у якій за твердженням позивачки її мати проживала разом зі спадкодавцем, а отже, не свідчить про проживання ОСОБА_5 з ОСОБА_4 однією сім`єю.
Частина листівок, які ОСОБА_1 долучила до матеріалів справи, була надіслана ОСОБА_4 її матері поштою, що підтверджує той факт, що вони не проживали однією сім`єю з 1996 року до 2006 року.
Надана позивачкою історія розвитку дитини не є належним доказом, оскільки не зрозуміло коли, ким та на якій підставі було зроблено запис та виправлення в ньому; документ не містить дати, імені та підпису особи, яка його склала, а також прізвища батька дитини.
Допитана як свідок ОСОБА_10 , яка була сусідкою спадкодавця та знала його з 1987 року, показала, що ОСОБА_4 після смерті дружини однією сім`єю ні з ким не проживав. Його доглядали лише сестра та брат. Матір позивачки та саму позивачку вона не бачила.
За життя ОСОБА_4 відмовся написати спільну із ОСОБА_5 заяву про визнання себе батьком позивачки, як це було передбачено статтею 55 КпШС України. Крім того, після народження ОСОБА_1 він розпорядився належною йому на праві власності квартирою, заповівши її батьку.
Суд апеляційної інстанції належно дослідив зібрані у справі докази, заслухав пояснення сторін та роз`яснив позивачці право подати клопотання про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи. Висновку про недоведеність позовних вимог апеляційний суд дійшов не у зв`язку із відсутністю висновку молекулярно-генетичної експертизи, а з огляду на відсутність переконливих доказів, які б у сукупності підтверджували визнання батьківства спадкодавцем стосовно ОСОБА_1 , а також факт проживання ОСОБА_4 однією сім`єю з матір`ю позивачки з 1996 року до 2006 року.
Звернення позивачки до суду із заявою про встановлення факту батьківства жодним чином не перешкоджало їй звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини у передбачений законом строк.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 11 листопада 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкварко А. В., на постанову Київського апеляційного суду 22 жовтня 2025 року передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д..
Ухвалою Верховного Суду від 23 грудня 2026 року (після усунення недоліків) відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкварко А. В., на постанову Київського апеляційного суду 22 жовтня 2025 року з підстав, визначених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано з Голосіївського районного суду міста Києва матеріали цивільної справи № 752/26278/23; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У квітні 2026 року матеріали справи № 752/26278/23 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи
з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 народилася ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Московського району 12 червня 1998 року, про що зроблено відповідний актовий запис № 621.
У вказаному свідоцтві батьком дитини зазначений ОСОБА_6 , мати - ОСОБА_5 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданим Голосіївським районним у місті Києві відділом державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) 01 липня 2020 року, про що зроблено відповідний актовий запис № 175.
Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 31 травня 2021 року № 259028331 ОСОБА_2 є власником 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
За інформацією Другої київської державної нотаріальної контори від 07 лютого 2024 року № 178/02-14 до майна померлого ОСОБА_4 заведена спадкова справа за № 389/2020. Спадкоємці у справі ОСОБА_2 , який є братом померлого ОСОБА_4 , та ОСОБА_3 , яка є його сестрою, подали заяви про прийняття спадщини у встановлений законом строк.
Листом Другої київської державної нотаріальної контори від 08 листопада 2023 року № 4054/01-16 ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на майно померлого ОСОБА_4 у зв`язку з тим, що після смерті спадкодавця сплинув встановлений законом шестимісячний строк для прийняття спадщини.
22 січня 2021 року державний нотаріус Київського міського нотаріального округу Погоріла Л. С. видала ОСОБА_3 свідоцтво про право на спадщину за законом, а саме на 1/2 частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4
22 січня 2021 року державний нотаріус Київського міського нотаріального округу Погоріла Л. С. видала ОСОБА_2 свідоцтво про право на спадщину за законом, а саме на 1/2 частку квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_4 .
Згідно з експертним висновком Інституту української мови від 20 липня 2020 року № 307/221 прізвища ОСОБА_11 ( ОСОБА_12 , ОСОБА_2 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 - записи в свідоцтві про народження та запис у паспорті), ОСОБА_15 , ОСОБА_12 - запис у свідоцтві про народження, запис у паспорті, запис у довідці про присвоєння ідентифікаційного номера та запис у свідоцтві про смерть) ОСОБА_8 ( ОСОБА_4 - запис у свідоцтві про смерть) є фонетично- графічними варіантами одного й того самого прізвища. З лінгвістичного погляду, записані в офіційних документах власні особові прізвища ОСОБА_11 , ОСОБА_16, ОСОБА_8 абсолютно ідентичні, тобто становлять одне особове прізвище.
08 жовтня 2020 року позивачка звернулася до Голосіївського районного суду міста Києва із заявою про встановлення факту батьківства для реалізації своїх суб`єктивних прав, які пов`язані з прийняттям спадщини після померлого ОСОБА_4 .
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2023 року у справі № 752/19911/20 заяву ОСОБА_1 про встановлення факту батьківства залишено без розгляду, оскільки спадщина, з приводу спадкування якої вона просить встановити факт, вже успадкована, а отже, існує спір про право.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 6 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 29 грудня 1969
№ 2476-VII «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР» (далі - КЗпШС України) правила частин другої та третьої статті 53 Кодексу про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюбі, застосовуються у відношенні дітей, що народилися після введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім`ю, тобто після 01 жовтня 1968 року .
При розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 01 січня 2004 року, необхідно застосовувати відповідні норми КпШС України, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір`ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини (постанова Верховного Суду від 26 серпня 2025 року № 374/155/21).
У разі народження дитини у батьків, які не перебувають у шлюбі, при відсутності спільної заяви батьків батьківство може бути встановлене в судовому порядку за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, особи, на утриманні якої знаходиться дитина, а також самої дитини після досягнення нею повноліття. При встановленні батьківства суд бере до уваги спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, або спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства (стаття 53 КпШС України).
Доказами визнання батьківства можуть бути листи, заяви, анкети, інші документи, а також показання свідків, пояснення самих сторін, які достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства. Батьківство може бути визнано як у період вагітності матері (наприклад, висловлення бажання мати дитину, піклування про матір майбутньої дитини тощо), так і після народження дитини. Спільне проживання та ведення спільного господарства в зазначених випадках може підтверджуватися наявністю обставин, характерних для сімейних відносин (проживання в одному жилому приміщенні, спільне харчування, спільний бюджет, взаємне піклування, придбання майна для спільного користування тощо). Припинення цих відносин до народження дитини може бути підставою для відмови в позові лише у випадках, коли це сталося до її зачаття. Спільне виховання дитини має місце, коли вона проживає з матір`ю та особою, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, або коли ця особа спілкується з дитиною, проявляє батьківську турботу щодо неї. Під спільним утриманням дитини слід розуміти як перебування її на повному утриманні матері й особи, яку остання вважає (або яка вважає себе) батьком дитини, так і, як правило, систематичне надання цією особою допомоги в утриманні дитини незалежно від розміру допомоги (постанова Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 543/738/16-ц, на яку посилається позивачка у касаційній скарзі).
Водночас при застосуванні норм права у подібних правовідносинах необхідно враховувати те, що частина третя статті 53 КпШС України у період із 1970 до 2003 року фактично діяла в редакції Кодексу, прийнятій ще у 1969 році. Очевидно, що розвиток суспільних відносин, наукових досліджень і технологій, які були актуальними у 1969 році, кардинально відрізняється від сучасних. У національній судовій практиці запроваджені та діють підвищені стандарти захисту прав і свобод людини. Зокрема, частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права (постанова Верховного Суду від 31 травня 2023 року у справі № 363/3349/19).
Правильність правової позиції Верховного Суду, сформульованої у згаданій постанові, підтвердив і ЄСПЛ у рішенні від 14 березня 2024 року у справі «Молдован проти України» (Moldovan v. Ukraine», заява № 62020/14) вказавши, що висновок експертизи ДНК у подібних правовідносинах не можна ігнорувати, оскільки він є чи не єдиним об`єктивним доказом, який може свідчити про факт батьківства однієї особи стосовно іншої.
Також Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що наразі ДНК тест є єдиним науковим методом точного встановлення батьківства стосовно конкретної дитини; його доказова цінність суттєво переважає будь-який інший доказ, наданий сторонами, з метою підтвердити або спростувати факт оспорюваного батьківства (див. наприклад рішення у справі «Kalacheva v. russia» № 3451/05, § 34, від 07 травня 2009 року).
У справі «Міфсуд проти Мальти» (Mifsud v. Malta, заява № 62257/15, рішення набуло статусу остаточного 29 квітня 2019 року) ЄСПЛ звертав увагу, що хоча найважливіше завдання статті 8 Конвенції - це захист особи від довільних дій державних органів, можуть також існувати позитивні зобов`язання, пов`язані з ефективною «повагою» до приватного чи сімейного життя. Ці позитивні зобов`язання можуть передбачати вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до приватного життя, навіть у сфері міжособистісних стосунків людей (див. також справу «Мікулич проти Хорватії» (Mikulic v. Croatia, № 53176/99) та справу
«С. Х. та інші проти Австрії» (S.H. and Others v. Austria), № 57813/00).
Повага до приватного життя вимагає, щоб кожна людина мала змогу встановити подробиці свого особистого походження, а право особи на таку інформацію має важливе значення в контексті впливу на його чи її особистість, які визначають розвиток людини. Таке встановлення передбачає отримання інформації, необхідної для розкриття істини щодо важливих аспектів особистого походження, як-от особистість батьків (див., рішення ЄСПЛ у справі «Келін та інші проти Румунії» (Calin and Others v. Romania), № 25057/11).
Судово-медичні експертизи і дослідження з використанням ДНК-аналізу проводяться відповідно до Правил проведення судово-медичних експертиз у відділеннях судово-медичної імунології бюро судово-медичної експертизи і виконуються лікарями та судово-медичними експертами-імунологами. При проведенні експертних досліджень застосовуються зокрема Методичні рекомендації «Використання ДНК аналізу у судово-медичних експертизах речових доказів та експертизах спірного батьківства (материнства, підміни дітей)», які розроблені фахівцями Національної бюро судово-медичної експертизи Міністерства охорони здоров`я України. Згідно з пунктом 3 розділу ІІІ вказаних Методичних рекомендацій батьківство вважається доведеним, якщо його ймовірність становить не менше 99,99 %.
Встановлення батьківства на підставі статті 53 КпШС, з урахуванням «філософії» Європейського суду з прав людини, може відбуватися на підставі будь-яких доказів, які можуть бути взяті судом до уваги, що з достовірністю підтверджують батьківство. Тобто як на підставі «соціальних» доказів (спільне проживання та ведення спільного господарства матір`ю дитини і відповідачем до народження дитини, чи спільне виховання чи утримання ними дитини, або докази, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства), так і за допомогою результатів ДНК-експертизи. До доказів, що з достовірністю підтверджують визнання відповідачем батьківства, можуть відноситися, зокрема, листи стверджуваного батька, написана ним книга (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2025 року в справі № 753/23080/23).
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що надані позивачкою докази підтверджують, що за життя ОСОБА_4 визнавав своє батьківство стосовно ОСОБА_1 ; у свідоцтві про народження дитини він вказаний батьком, а прізвище в графі батько записано як « ОСОБА_7 », оскільки записати прізвище батька не вдалося без попередньої реєстрації шлюбу.
Натомість суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що позивачка не надала переконливих доказів, які б у сукупності підтверджували визнання спадкодавцем свого батьківства стосовно неї, а також щодо спільного проживання однією сім`єю її матері та ОСОБА_4 у період часу з 1996 року до 2006 року, ведення ними спільного господарства, спільного виховання та утримання позивачки, наявності спільного бюджету, придбання майна в інтересах сім`ї, а також наявності між матір`ю позивачки та спадкодавцем будь-яких взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю; з клопотанням про призначення судової молекулярно-генетичної експертизи до суду не зверталася.
У касаційній скарзі позивачка посилається на те, що такий висновок суду апеляційної інстанції суперечить висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 760/3977/15 (провадження
№ 61-2081зпв18), про те, що висновок судово-генетичної експертизи не є єдиним доказом походження дитини від певної особи, такий факт може бути доведено й іншими доказами, водночас суд апеляційної інстанції помилково не взяв до уваги надані позивачкою докази на підтвердження заявлених позовних вимог, а тому помилково скасував рішення суду першої інстанції.
Колегія суддів Верховного Суду частково погоджується з доводами касаційної скарги.
Відповідно до статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. Якщо поза увагою доводів апеляційної скарги залишилася очевидна незаконність або необґрунтованість рішення суду першої інстанції у справах окремого провадження, суд апеляційної інстанції переглядає справу в повному обсязі.
Частиною першою статті 376 ЦПК України передбачено підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення, а саме 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Установивши, що на порушення норм процесуального права суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, а також допустив неправильне застосування норм матеріального права, суд апеляційної інстанції не конкретизував, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права були неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не навів правових підстав для скасування рішення місцевого суду.
Правильно зазначивши про те, що питання походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів, одним із яких є висновок молекулярно-генетичної експерти, яка може довести походження позивачки від ОСОБА_4 , суд апеляційної інстанції лише узагальнено послався, зокрема на те, що позивачка не довела, що за життя спадкодавець визнавав своє батьківство стосовно неї, а також факту спільного проживання однією сім`єю її матері та ОСОБА_4 у період часу з 1996 року до 2006 року, однак, незважаючи на наявність відповідних процесуальних повноважень, наданих позивачкою доказів не дослідив, відповідної оцінки їм не надав, мотивів їх відхилення у оскаржуваному судовому рішенні не зазначив, тобто, допущених судом першої інстанції порушень не усунув, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий апеляційний розгляд.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Згідно з частиною четвертою статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно врахувати викладене у цій постанові, належно встановити обставини, які мають значення для вирішення справи, повно та всебічно дослідити зібрані у справі докази, надати належну оцінку доводам і запереченням учасників справи та ухвалити законне і обґрунтоване судове рішення.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки за результатами касаційного перегляду постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює. Розподіл судових витрат, у тому числі за перегляд справи судом касаційної інстанції, підлягає вирішенню тим судом, який ухвалить остаточне судове рішення.
Керуючись статтями 141, 400, 411, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шкварко Андрій Володимирович, задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2025 року скасувати, справу № 752/26278/23 направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
О. М. Осіян