Постанова № 140345461 у справі № 908/439/26 від 30.09.2026

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30.09.2026 м. Дніпро Справа № 908/439/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Чус О.В.,

секретар судового засідання: Мошинець Ю.О.,

Представники сторін:

від позивача: Тимчук О.П.;

від відповідача-1 (апелянта): не з`явився;

від відповідача-2: не з`явився;

від відповідача-3: не з`явився;

від відповідача-4: не з`явився;

від відповідача-5: не з`явився;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ" на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 (суддя С.С. Дроздова)

у справі № 908/439/26

за позовом: Акціонерного товариства "Акціонерний банк "РАДАБАНК"", м. Дніпро

до відповідача-1: Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ", с. Веселе, Веселівський район, Запорізька область

до відповідача-2: ОСОБА_1 , м. Запоріжжя

до відповідача-3: ОСОБА_2 , м. Запоріжжя

до відповідача-4: Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ", с. Розумівка, Запорізький район, Запорізька область

до відповідача-5: Товариства з обмеженою відповідальністю "РОЗУМІВСЬКЕ АГРО", с. Розумівка, Запорізький район, Запорізька область

про стягнення 2 742 870,49 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Акціонерне товариство «Акціонерний банк «РАДАБАНК» звернулося до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» про солідарне стягнення заборгованості за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 у загальному розмірі 2 742 870,49 грн, з яких: 2 575 908 грн прострочена заборгованість за кредитом та 166 962,49 грн прострочена заборгованість за процентами.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зобов`язань за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, укладеним між АТ «АБ «РАДАБАНК» як кредитором та ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» як позичальником.

За умовами зазначеного договору банк зобов`язався надати позичальнику кредит у формі відновлюваної відкличної кредитної лінії з лімітом кредитування у сумі 3 500 000 грн зі сплатою процентів у порядку та розмірі, визначених договором. Кінцевий термін погашення кредиту сторонами встановлено 27.10.2023.

Позивач зазначав, що на виконання умов кредитного договору на підставі відповідних заяв позичальника надав ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» кредитні кошти, однак останнє належним чином не виконало взяті на себе зобов`язання щодо своєчасного та повного повернення кредиту і сплати нарахованих процентів.

За розрахунком позивача, станом на 17.02.2026 заборгованість ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» за кредитним договором становила 2 742 870,49 грн, у тому числі 2 575 908 грн простроченої заборгованості за кредитом та 166 962,49 грн простроченої заборгованості за процентами. Заборгованість за процентами визначена банком за період з 11.08.2023 по 16.02.2026.

Виконання зобов`язань позичальника за кредитним договором забезпечено, зокрема, договорами поруки: № 29821/ЮКР-579/0-П1 від 28.10.2021, укладеним з ОСОБА_1 ; № 29821/ЮКР-579/0-П2 від 28.10.2021, укладеним з ОСОБА_2 ; № 29821/ЮКР-579/0-П3 від 28.10.2021, укладеним з ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ»; № 29821/ЮКР-579/0-П4 від 28.10.2021, укладеним з ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО».

Відповідно до умов договорів поруки поручителі зобов`язалися відповідати перед кредитором за повне та своєчасне виконання позичальником боргових зобов`язань за кредитним договором та несуть разом із позичальником солідарну відповідальність у межах забезпечених порукою зобов`язань.

У зв`язку з невиконанням позичальником грошових зобов`язань банк звернувся до поручителів із письмовими вимогами від 16.02.2026 про погашення заборгованості за кредитним договором, які, за твердженням позивача, виконані не були.

Посилаючись на неналежне виконання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» умов кредитного договору та солідарний характер відповідальності позичальника і поручителів, АТ «АБ «РАДАБАНК» просило суд стягнути солідарно з відповідачів 2 742 870,49 грн заборгованості за кредитним договором, а також покласти на відповідачів судові витрати.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 позовні вимоги Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» задоволено повністю.

Стягнуто солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 2 575 908 грн простроченої заборгованості за кредитом та 166 962,49 грн заборгованості за процентами.

Також стягнуто з кожного з відповідачів на користь позивача по 6 582,89 грн судового збору.

Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив із того, що матеріалами справи підтверджується укладення між АТ «АБ «РАДАБАНК» та ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, надання банком кредитних коштів та невиконання позичальником у встановлений договором строк обов`язку з їх повернення і сплати процентів.

Суд першої інстанції визнав наданий позивачем розрахунок заборгованості обґрунтованим та дійшов висновку про наявність у ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» станом на 17.02.2026 простроченої заборгованості за кредитом у сумі 2 575 908 грн та заборгованості за процентами у сумі 166 962,49 грн.

Встановивши укладення між банком та ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» і ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» договорів поруки, суд зазначив, що поручителі відповідають перед кредитором у тому самому обсязі, що й позичальник, а доказів припинення поруки або основного зобов`язання матеріали справи не містять. У зв`язку з цим суд визнав обґрунтованими вимоги про солідарне стягнення заборгованості з позичальника та поручителів.

Заперечення відповідачів щодо впливу військової агресії Російської Федерації, тимчасової окупації території здійснення господарської діяльності ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», втрати можливості користування майном та погіршення фінансового становища на виконання кредитного зобов`язання суд відхилив.

Місцевий господарський суд виходив із того, що форс-мажорні обставини можуть бути підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання, однак не звільняють боржника від виконання самого грошового зобов`язання. Суд також зазначив, що позивач не заявляв до стягнення штрафних санкцій, а просив стягнути основну заборгованість за кредитом та проценти, тому наявність обставин, пов`язаних із воєнним станом та окупацією, не є підставою для звільнення відповідачів від обов`язку повернути кредитні кошти та сплатити нараховані проценти.

Щодо доводів про необхідність застосування мораторію суд встановив, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до банку із заявою від 27.02.2026 про застосування мораторію на нарахування та сплату коштів за грошовими зобов`язаннями за кредитним договором та додатково подало документи листом від 12.03.2026.

Водночас АТ «АБ «РАДАБАНК» листом від 18.03.2026 № 4704-1/02-4/2026 відмовило позичальнику у застосуванні мораторію у зв`язку з невідповідністю, за висновком банку, сукупності умов, передбачених пунктом 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Стосовно заперечень про передчасність пред`явлення вимог до поручителів суд дійшов висновку про дотримання банком встановленого договорами поруки порядку направлення письмових вимог. Суд зазначив, що неотримання окремими поручителями направлених їм поштових відправлень перебувало поза межами контролю кредитора та не спростовувало факту належного направлення вимог.

Суд також відхилив доводи про необхідність першочергового звернення стягнення на предмети застави, зазначивши, що кредитор на власний розсуд обирає передбачений законом та договором спосіб захисту порушеного права, а звернення з позовом про стягнення заборгованості з позичальника та поручителів є належним способом захисту.

За результатами оцінки поданих сторонами доказів суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач належними та допустимими доказами підтвердив невиконання позичальником кредитного зобов`язання, розмір заявленої до стягнення заборгованості та наявність підстав для солідарної відповідальності поручителів, у зв`язку з чим задовольнив позов у повному обсязі.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26, Товариство з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» просить рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» до ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» про солідарне стягнення 2 742 870, 49 грн відмовити повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує неповним з`ясуванням судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що, на його переконання, призвело до ухвалення незаконного й необґрунтованого рішення.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Товариство з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зазначає, що оскаржуване рішення ухвалено за неповного з`ясування обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Апелянт вказує, що наведені ним під час розгляду справи доводи, заперечення та подані на їх підтвердження докази не отримали належної оцінки місцевого господарського суду, внаслідок чого, на його думку, порушено право на справедливий та неупереджений розгляд справи.

Апелянт зазначає, що пунктом 1.2 кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 встановлено кінцевий строк погашення кредиту 27.10.2023.

На переконання скаржника, з 28.10.2023 банк утратив право нараховувати договірні проценти як плату за користування кредитними коштами відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України, оскільки таке право кредитора існує лише протягом погодженого сторонами строку кредитування.

Після настання кінцевого строку повернення кредиту правовідносини сторін, за доводами апелянта, набули охоронного характеру, а тому права та інтереси кредитора у разі прострочення виконання грошового зобов`язання могли захищатися шляхом застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, за умови заявлення відповідної вимоги.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» наголошує, що наданий банком та прийнятий судом першої інстанції розрахунок містить нарахування процентів за період з 11.08.2023 по 16.02.2026, тобто в тому числі після спливу 27.10.2023 погодженого сторонами строку кредитування.

Скаржник звертає увагу, що в банківському розрахунку містяться записи про нарахування процентів на прострочену заборгованість і після закінчення строку дії кредитної лінії, зокрема за 30.12.2025, що, на думку апелянта, підтверджує продовження банком нарахування договірних процентів після настання строку виконання основного зобов`язання.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції не перевірив правову природу таких нарахувань і безпідставно погодився із розрахунком позивача в повному обсязі.

За розрахунком, наведеним самим скаржником, після 27.10.2023 банком зайво нараховано 7 907,12 грн процентів, у зв`язку з чим, як стверджує апелянт, судом також неправильно визначено суму судового збору, яка підлягала розподілу між сторонами.

На підтвердження своєї позиції щодо припинення права кредитора на нарахування процентів за статтею 1048 Цивільного кодексу України після спливу строку кредитування апелянт посилається, зокрема, на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 та від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Також скаржник посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/17048/17, зазначаючи, що висновки у даній справі щодо розмежування строку дії кредитної лінії та строку дії самого договору не спростовують загального правила про припинення права кредитора нараховувати проценти як плату за правомірне користування кредитом після настання кінцевого строку його повернення.

Апелянт додатково наголошує, що відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд зобов`язаний враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду. На думку скаржника, суд першої інстанції наведених ним правових висновків Великої Палати Верховного Суду не врахував, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права при визначенні правомірності нарахування процентів після закінчення строку кредитування.

Апелянт вважає, що сама по собі обставина укладення сторонами договору відновлюваної відкличної кредитної лінії не змінює правової природи грошового зобов`язання та не надає банку права необмежено в часі нараховувати проценти за користування кредитом після спливу визначеного договором строку кредитування.

Так само, на думку скаржника, умова кредитного договору про його дію до повного виконання сторонами своїх зобов`язань не свідчить про продовження строку правомірного користування кредитними коштами після 27.10.2023 та не створює самостійної підстави для подальшого нарахування процентів за статтею 1048 Цивільного кодексу України.

Крім того, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 та вважає, що після настання строку виконання грошового зобов`язання необхідно розмежовувати регулятивні правовідносини щодо сплати процентів за правомірне користування кредитними коштами та охоронні правовідносини, пов`язані з відповідальністю за прострочення грошового зобов`язання.

Скаржник зазначає, що виробничі потужності товариства, сільськогосподарська техніка, земельні ділянки та інше майно, яке використовувалося у його господарській діяльності, залишилися на тимчасово окупованій території, у зв`язку з чим товариство втратило можливість користуватися відповідними активами та здійснювати господарську діяльність у попередньому обсязі.

На думку апелянта, ці обставини не залежали від його волі, мали надзвичайний та невідворотний характер та істотно вплинули на можливість своєчасного виконання зобов`язань за кредитним договором.

При цьому апелянт стверджує, що, незважаючи на втрату можливості повноцінно здійснювати господарську діяльність, він не ухилявся від виконання зобов`язань та вживав заходів, спрямованих на погашення кредитної заборгованості.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» також зазначає, що законодавцем було запроваджено спеціальний механізм захисту суб`єктів господарювання, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації, шляхом встановлення можливості застосування мораторію на нарахування та сплату коштів за кредитними зобов`язаннями.

Апелянт вказує, що 27.02.2026 звернувся до АТ «АБ «РАДАБАНК» із заявою про застосування мораторію в порядку пункту 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

У подальшому до банку були подані додаткові документи, однак листом від 18.03.2026 № 4704-1/02-4/2026 банк відмовив у застосуванні мораторію, пославшись на невідповідність позичальника сукупності передбачених законом умов.

Не погодившись із такою відмовою банку, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з окремим позовом, за яким було відкрито провадження у справі № 904/2029/26.

Апелянт наголошує, що предметом справи № 904/2029/26 є безпосередньо правомірність відмови банку у застосуванні до ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» мораторію щодо того самого кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021.

У зв`язку з цим під час розгляду справи № 908/439/26 відповідачем заявлялося клопотання про зупинення провадження до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 904/2029/26.

Апелянт вважає, що результат розгляду справи № 904/2029/26 безпосередньо впливає на визначення обсягу прав та обов`язків сторін у справі про стягнення кредитної заборгованості, оскільки вирішення питання щодо правомірності відмови у застосуванні мораторію має значення для можливості вимагати від позичальника виконання відповідного грошового зобов`язання.

Однак місцевий господарський суд відмовив у зупиненні провадження у справі № 908/439/26.

На думку апелянта, така відмова була формальною та не враховувала реального взаємозв`язку двох судових проваджень.

Скаржник вважає, що суд першої інстанції мав застосувати положення статей 227, 229 Господарського процесуального кодексу України та зупинити провадження до остаточного вирішення спору щодо правомірності відмови банку в застосуванні мораторію.

Апелянт також вважає, що відмова у зупиненні провадження у справі фактично позбавила його можливості отримати судовий захист своїх прав у повному обсязі та суперечить закріпленій у статті 2 Господарського процесуального кодексу України засаді рівності учасників судового процесу. На переконання скаржника, за наявності об`єктивного взаємозв`язку між справами № 908/439/26 та № 904/2029/26 суд першої інстанції мав керуватися приписами статей 227, 229 Господарського процесуального кодексу України та зупинити провадження до набрання законної сили судовим рішенням у пов`язаній справі.

На переконання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», розгляд справи № 908/439/26 до вирішення справи № 904/2029/26 призвів до передчасного ухвалення рішення без встановлення всіх юридично значущих обставин.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» додатково зазначає, що механізм мораторію запроваджений законодавцем не як пільга для недобросовісного боржника, а як спеціальна законодавча гарантія для суб`єктів господарювання, які об`єктивно постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації та втратили можливість належним чином виконувати свої зобов`язання.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції фактично позбавив його можливості скористатися таким механізмом захисту, не дочекавшись результату судового оскарження рішення банку про відмову в застосуванні мораторію.

Окремо скаржник звертає увагу на фактичну нерівність становища сторін.

На його думку, АТ «АБ «РАДАБАНК» є професійною банківською установою, діяльність якої не була безпосередньо пов`язана з використанням окупованих територій та яка не втратила внаслідок окупації свої основні виробничі активи, тоді як господарська діяльність ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» залежала від використання земельних ділянок, сільськогосподарської техніки та іншого майна, доступ до якого був втрачений.

За твердженням апелянта, неврахування вказаної обставини та застосування до сторін суто формального підходу порушило принцип справедливого балансу їх інтересів.

Скаржник також вказує, що після виникнення обставин, пов`язаних із тимчасовою окупацією, діяв добросовісно: звернувся до банку із заявою про застосування передбаченого законом мораторію, після отримання відмови оскаржив її в судовому порядку та не ухилявся від виконання кредитного зобов`язання.

З огляду на зазначене апелянт вважає, що місцевий господарський суд не забезпечив належного балансу між правом банку на отримання належного виконання та законодавчими гарантіями, встановленими для позичальників, які постраждали внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» посилається також на положення статті 236 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких судове рішення має бути законним та обґрунтованим і прийматися на підставі повно та всебічно встановлених обставин із наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

На переконання скаржника, оскаржуване рішення таким вимогам не відповідає, оскільки місцевий господарський суд не надав належної оцінки правомірності нарахування процентів після спливу строку кредитування, обставинам тимчасової окупації та втрати товариством доступу до основних активів, правовому значенню звернення із заявою про застосування мораторію, наявності окремого судового спору щодо відмови банку у його застосуванні, а також необхідності зупинення провадження у справі до остаточного вирішення такого спору.

Крім того, у зв`язку з оспорюванням правильності визначення розміру процентної заборгованості апелянт вважає неправильним і здійснений судом першої інстанції розподіл судових витрат.

Узагальнюючи наведене, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» вважає, що допущені судом першої інстанції порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин справи та ненадання належної оцінки наведеним відповідачем доводам є підставами для скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у повному обсязі та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Акціонерне товариство «Акціонерний банк «РАДАБАНК» подало відзив на апеляційну скаргу, у якому заперечує проти її доводів та вимог, вважає рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 законним та обґрунтованим і просить залишити апеляційну скаргу ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Щодо доводів апелянта про неправильність нарахування процентів банк насамперед зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не висловлювало заперечень щодо правильності розрахунку заборгованості, порядку та розміру нарахування процентів за кредитним договором.

За твердженням позивача, відповідних заперечень не містив і відзив ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на позовну заяву.

Банк також зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції представник відповідача-1 на усне запитання суду щодо погодження з розрахунком заборгованості повідомив про згоду з таким розрахунком.

Окремо позивач наголошує, що заперечення щодо правомірності нарахування процентів після закінчення строку кредитування вперше наведені ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» саме в апеляційній скарзі. За твердженням банку, під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач-1 не оспорював ані правової підстави нарахування процентів, ані порядку та розміру їх обчислення, у зв`язку з чим доводи апеляційної скарги про неналежну перевірку судом розрахунку заборгованості позивач вважає необґрунтованими.

Крім того, за твердженням банку, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не подавало власного контррозрахунку заборгованості.

Позивач звертає увагу, що і в апеляційній скарзі, посилаючись на зайве нарахування процентів у сумі 7 907,12 грн, скаржник не наводить окремого детального математичного розрахунку зазначеної суми та не подає альтернативного розрахунку загальної заборгованості за кредитним договором.

АТ «АБ «РАДАБАНК» вважає, що порядок нарахування процентів безпосередньо врегульований умовами кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021.

Банк посилається на положення пунктів 1.1, 3.4, 3.5, 3.6 та 3.12 кредитного договору, якими врегульовано порядок визначення базової та компенсаційної процентних ставок, нарахування та сплати процентів, а також наслідки прострочення виконання позичальником зобов`язань щодо повернення кредиту.

Особливу увагу позивач звертає на пункт 3.6 кредитного договору, відповідно до якого у разі порушення позичальником строку погашення кредиту або його частини відповідно до встановленого графіка непогашена у визначений строк заборгованість вважається простроченою, а проценти на таку заборгованість нараховуються з розрахунку базової процентної ставки, збільшеної на 5 процентних пунктів річних.

Банк наголошує, що сторони прямо погодили у пункті 3.6 договору, що зазначений розмір процентної ставки є іншим розміром процентів у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, встановленим договором на випадок прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання щодо повернення кредиту або його частини, у тому числі після настання кінцевого строку повернення заборгованості.

Таким чином, на переконання позивача, кредитним договором встановлено окремий розмір процентів за неправомірне користування кредитними коштами поза межами строку, на який вони були надані, а тому твердження апелянта про повну відсутність у банку права на нарахування процентів після закінчення строку кредитування не відповідає умовам укладеного сторонами договору.

Банк також посилається на частину другу статті 625 Цивільного кодексу України, відповідно до якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, зобов`язаний на вимогу кредитора сплатити, крім суми боргу та інфляційних втрат, три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За твердженням АТ «АБ «РАДАБАНК», саме інший розмір таких процентів був встановлений сторонами у пункті 3.6 кредитного договору.

Позивач зазначає, що заборгованість за несплаченими процентами за період з 11.08.2023 по 16.02.2026 станом на 17.02.2026 становить 166 962,49 грн та підтверджується відповідною банківською випискою і розрахунком заборгованості.

Банк також указує, що з 03.07.2023 нарахування процентів на строкову частину заборгованості здійснювалося за базовою ставкою 19,96 %, а з 02.10.2023 за базовою ставкою 20,25 %, про що позичальника було повідомлено відповідними листами.

З 01.11.2023 процентна ставка за кредитним договором, за твердженням банку, була встановлена в розмірі 0,000001 % річних згідно з протоколом засідання Кредитного комітету АТ «АБ «РАДАБАНК» від 31.10.2023 № 311023/1.

Позивач вважає, що суд першої інстанції належним чином перевірив поданий банком розрахунок заборгованості у частині основного боргу та процентів і дійшов правильного висновку про його обґрунтованість.

Банк додатково наголошує, що виписки з особового рахунку клієнта є належними та допустимими доказами, оскільки відображають рух коштів за відповідним банківським рахунком та підтверджують здійснені за ним операції.

Щодо доводів апеляційної скарги про вплив тимчасової окупації території, на якій ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» здійснювало господарську діяльність, позивач зазначає, що наявність форс-мажорних обставин сама по собі не припиняє зобов`язання та не звільняє боржника від необхідності його виконання.

АТ «АБ «РАДАБАНК» посилається на положення статті 617 Цивільного кодексу України, статті 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» та положення господарського законодавства щодо непереборної сили, зазначаючи, що форс-мажорні обставини можуть бути підставою для звільнення особи від відповідальності за порушення зобов`язання, однак не припиняють самого обов`язку виконати основне грошове зобов`язання.

Позивач наголошує, що ним у даній справі заявлено вимоги про стягнення простроченої заборгованості за кредитом та процентами, натомість вимоги про стягнення пені чи інших штрафних санкцій не заявлялися.

Таким чином, за позицією банку, обставини, пов`язані зі збройною агресією Російської Федерації та тимчасовою окупацією місцезнаходження позичальника, не звільняють останнього від обов`язку повернути отримані кредитні кошти та сплатити належні за договором проценти.

Позивач також зазначає, що кредитний договір не містить спеціальних положень, які б передбачали відстрочення виконання зобов`язань, зміну порядку їх виконання або припинення договору у разі виникнення форс-мажорних обставин.

Відсутність у позичальника необхідних коштів, за позицією банку, також не є підставою для невиконання грошового зобов`язання.

Банк вказує, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» є суб`єктом підприємницької діяльності, яка здійснюється на власний ризик, а тому несприятливі результати господарської діяльності не можуть самі по собі перекладатися на кредитора.

Крім того, позивач підтримує висновок місцевого господарського суду про те, що введення в Україні воєнного стану є загальновідомою обставиною, яка негативно впливає не лише на відповідача, а й на інших учасників господарських відносин, у тому числі на банківську установу, яка також має правомірні очікування щодо повернення наданих кредитних коштів.

Щодо доводів апелянта про застосування мораторію та необхідність зупинення провадження у справі АТ «АБ «РАДАБАНК» зазначає, що окремий спір щодо законності відмови банку в застосуванні мораторію не перешкоджає розгляду справи про стягнення кредитної заборгованості.

За позицією банку, рішення про застосування або незастосування мораторію не впливає на факт існування кредитного договору, не змінює його умов, не припиняє грошового зобов`язання та не звільняє позичальника від обов`язку повернути отриманий кредит.

Позивач стверджує, що мораторій має значення для можливості примусового виконання відповідного грошового зобов`язання, однак не впливає на саме виникнення такого зобов`язання та визначення його розміру.

Банк вважає, що при розгляді даної справи суд самостійно може встановити факт укладення кредитного договору, факт надання кредитних коштів, розмір простроченої заборгованості, факт порушення строків її погашення та дослідити рішення банку про відмову в застосуванні мораторію.

На переконання позивача, встановлення зазначених обставин не залежить від результатів розгляду окремої справи № 904/2029/26 щодо оскарження рішення банку про відмову в застосуванні мораторію.

АТ «АБ «РАДАБАНК» також вважає, що обставини, які підлягають встановленню у пов`язаній справі, не мають такого преюдиційного значення для справи № 908/439/26, яке б об`єктивно унеможливлювало її розгляд до вирішення іншого спору.

У зв`язку з цим банк погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність підстав для зупинення провадження у справі та вважає доводи апелянта про порушення статей 227, 229 Господарського процесуального кодексу України необґрунтованими.

Позивач наголошує, що суд першої інстанції повно та всебічно з`ясував фактичні обставини справи, дослідив подані сторонами докази, надав їм належну оцінку у сукупності та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Посилаючись на положення статей 73, 86, 236, 269 та 276 Господарського процесуального кодексу України, АТ «АБ «РАДАБАНК» вважає, що передбачених законом підстав для скасування або зміни рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 апелянтом не доведено.

З огляду на викладене АТ «АБ «РАДАБАНК» просить апеляційну скаргу ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 без змін.

Від ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» окремі відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходили.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.08.2026 для розгляду справи визначено колегію суддів у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М. та Чус О.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 11.08.2026 апеляційну скаргу ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 залишено без руху.

17.08.2026 через підсистему «Електронний суд» до Центрального апеляційного господарського суду від ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги. Недоліки апеляційної скарги усунуто у встановлений судом строк.

У зв`язку з перебуванням судді Чус О.В., яка входила до первісно визначеного складу колегії суддів, у відпустці, розпорядженням керівника апарату Центрального апеляційного господарського суду від 18.08.2026 № 688/26 призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у справі № 908/439/26 для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

За результатами автоматичної зміни складу колегії суддів для розгляду справи визначено колегію у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Висоцького А.М. та Віннікова С.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 19.08.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 та витребувано матеріали справи з Господарського суду Запорізької області, розгляд апеляційної скарги призначено у судовому засіданні на 30.09.2026.

26.08.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 19.08.2026 до суду апеляційної інстанції з Господарського суду Запорізької області надійшли матеріали справи № 908/439/26 у трьох томах.

31.08.2026 через підсистему «Електронний суд» АТ «АБ «РАДАБАНК» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому просило залишити апеляційну скаргу ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» без задоволення, а рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 без змін.

Розпорядженням в.о. керівника апарату Центрального апеляційного господарського суду від 22.09.2026 № 830/26, на підставі службової записки судді-доповідача Андрейчука Л.В. від 22.09.2026, у зв`язку з вчиненням процесуальної дії та необхідністю передачі справи раніше визначеному складу суду призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у справі № 908/439/26.

Відповідно до протоколу передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 22.09.2026 справу № 908/439/26 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді (судді-доповідача) Андрейчука Л.В., суддів Чус О.В. та Висоцького А.М.

29.09.2026 через підсистему «Електронний суд» представником ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» адвокатом Демиденко Д.А. подано клопотання про відкладення розгляду справи, призначеного на 30.09.2026 об 11:00.

Клопотання мотивовано неможливістю представника апелянта з`явитися у призначене судове засідання за станом здоров`я та необхідністю забезпечення реалізації процесуальних прав ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на безпосередню участь у дослідженні доказів, надання пояснень по суті апеляційної скарги та наведення своїх доводів. На підтвердження зазначених обставин до клопотання, зокрема, додано документ щодо тимчасової непрацездатності представника.

У судовому засіданні 30.09.2026 колегія суддів розглянула зазначене клопотання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про відкладення розгляду справи та дійшла висновку про відсутність підстав для його задоволення.

Колегія суддів виходила з того, що участь представників учасників справи в судовому засіданні не була визнана судом обов`язковою, позиція апелянта та доводи апеляційної скарги викладені у поданих до суду процесуальних документах, а наявні у матеріалах справи докази є достатніми для здійснення апеляційного перегляду.

При цьому саме по собі бажання представника особисто взяти участь у судовому засіданні, за відсутності обставин, які об`єктивно перешкоджають розгляду справи та потребують отримання від такого учасника додаткових пояснень чи доказів, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Протокольною ухвалою від 30.09.2026 у задоволенні клопотання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про відкладення розгляду справи відмовлено.

За результатами апеляційного перегляду у судовому засіданні 30.09.2026 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у справі.

Встановлені судом обставини справи.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 28.10.2021 між Акціонерним товариством «Акціонерний банк «РАДАБАНК» як кредитором та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» як позичальником укладено кредитний договір № 29821/ЮКР-579/0.

Відповідно до пункту 1.1 кредитного договору кредитор зобов`язався надати позичальнику кредит у вигляді відновлюваної відкличної кредитної лінії з лімітом кредитування у сумі 3 500 000 грн зі сплатою процентів у розмірі базової процентної ставки, яка розраховувалася як UIRD (3m) + 6 процентних пунктів річних та на дату укладення договору становила 13,18 % річних.

Компенсаційна процентна ставка за кредитом на дату укладення договору була встановлена на рівні 0 % річних на період дії карантину, запровадженого Кабінетом Міністрів України у зв`язку з поширенням COVID-19, та протягом 90 днів з дня його скасування, а з 91-го дня після скасування карантину у розмірі 3 % річних. Розрахунок та умови застосування базової і компенсаційної процентних ставок визначені пунктами 3.11, 3.12 кредитного договору та пов`язані з умовами державної програми «Доступні кредити 5-7-9 %».

Надання кредиту або його окремих частин у межах встановленого ліміту здійснювалося банком після отримання відповідної заяви позичальника.

Пунктом 1.2 кредитного договору встановлено графік погашення кредиту та визначено кінцевий термін погашення кредиту 27.10.2023.

Відповідно до пункту 3.1 кредитного договору кредитні кошти призначалися для поповнення обігових коштів позичальника.

Видача кредитних коштів здійснювалася шляхом їх перерахування на поточний рахунок позичальника або за реквізитами, зазначеними у відповідних заявах позичальника про видачу кредитних коштів.

Сторонами договору також було погоджено можливість направлення заяв на видачу кредиту або окремого траншу засобами системи дистанційного банківського обслуговування із застосуванням кваліфікованого або удосконаленого електронного підпису уповноваженої особи позичальника та визнано юридичну силу таких електронних документів.

Відповідно до пункту 3.3 кредитного договору датою повного погашення кредиту вважається дата зарахування на відповідні рахунки кредитора фактичної заборгованості за кредитом, нарахованих процентів, комісійних винагород та інших передбачених договором платежів.

Пунктом 3.4 кредитного договору встановлено, що проценти за користування кредитом нараховуються щоденно у валюті кредиту на суму непогашеної заборгованості за методом «факт/факт», тобто виходячи з фактичної кількості днів у відповідному місяці та році.

У межах строку кредитування позичальник мав сплачувати проценти за користування кредитними коштами у розмірі базової процентної ставки з урахуванням особливостей державної програми кредитування.

За пунктом 3.5 кредитного договору сплата процентів за користування кредитом здійснювалася щомісячно в період з 25 числа до останнього банківського дня місяця та остаточно при повному погашенні кредиту у строк, визначений пунктом 1.2 договору, або достроково відповідно до його умов.

Пунктом 3.6 кредитного договору сторони визначили наслідки порушення позичальником строків погашення кредиту або його частини. Зокрема, передбачено, що наступного робочого дня після порушення відповідного строку непогашена сума заборгованості вважається простроченою, а на суму простроченої заборгованості проценти нараховуються виходячи з базової процентної ставки, збільшеної на 5 процентних пунктів річних.

Підвищена процентна ставка за умовами пункту 3.6 договору нараховується починаючи з дня виникнення порушення та до дня погашення простроченої суми кредиту, без урахування дня її погашення.

При цьому сторони безпосередньо погодили у пункті 3.6 кредитного договору, що такий розмір процентної ставки є «іншим розміром процентів» у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, встановленим договором у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання з повернення кредиту або його частини, у тому числі після настання кінцевого терміну повернення заборгованості, визначеного пунктом 1.2 договору.

У пункті 3.6 договору також передбачено, що застосування такої підвищеної ставки не вважається односторонньою зміною умов кредитного договору та не потребує укладення сторонами окремого договору про внесення змін.

Пунктом 3.12 кредитного договору передбачено змінюваний характер базової процентної ставки та порядок її періодичного перегляду банком відповідно до умов програми кредитування і визначеного договором індексу UIRD.

На виконання кредитного договору ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зверталося до банку із заявами № 82 від 01.11.2021, № 84 від 03.11.2021, № 85 від 04.11.2021, № 86 від 05.11.2021, № 87 від 17.11.2021, № 88 від 22.11.2021, № 91 від 26.11.2021, № 93 від 20.12.2021, № 94 від 22.12.2021, № 95 від 28.12.2021, № 96 від 30.12.2021, № 3 від 19.01.2022, № 4 від 27.01.2022, № 5 від 03.02.2022 та № 6 від 07.02.2022 про видачу кредитних коштів та просило зараховувати їх на визначений товариством рахунок.

Зазначені заяви направлялися позичальником за допомогою системи дистанційного обслуговування рахунку «iBank2Ua».

На підтвердження виконання банком своїх зобов`язань щодо надання кредитних коштів до матеріалів справи надано виписку з особового рахунку ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» № НОМЕР_1 .

Із зазначеної банківської виписки вбачається здійснення операцій з надання кредитних коштів відповідно до заяв позичальника та подальше віднесення непогашених сум на прострочену заборгованість за кредитним договором.

Кінцевий строк повернення кредиту, встановлений договором, закінчився 27.10.2023.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» у визначені кредитним договором строки в повному обсязі кредитні кошти не повернуло.

Згідно з поданими банком виписками та розрахунком заборгованості станом на 17.02.2026 банк обліковував за ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» заборгованість за кредитним договором у загальному розмірі 2 742 870,49 грн, яка складалася з 2 575 908 грн простроченої заборгованості за кредитом та 166 962,49 грн заборгованості за процентами.

Прострочена заборгованість за кредитом у сумі 2 575 908 грн відображена банком за відповідним особовим рахунком № НОМЕР_2 .

Заборгованість за несплаченими процентами у сумі 166 962,49 грн визначена банком за період з 11.08.2023 по 16.02.2026 та відображена за особовим рахунком № НОМЕР_3 .

Відповідно до матеріалів справи з 03.07.2023 нарахування процентів на строкову частину заборгованості здійснювалося банком із застосуванням базової процентної ставки 19,96 % річних, а з 02.10.2023 - 20,25 % річних.

Про зміну базової процентної ставки банк повідомляв позичальника листами № 24386 від 04.07.2023 та № 35889 від 02.10.2023.

З 01.11.2023 процентну ставку за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 банком встановлено у розмірі 0,000001 % річних згідно з протоколом № 311023/1 засідання Кредитного комітету АТ «АБ «РАДАБАНК» від 31.10.2023.

Виконання зобов`язань ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» за кредитним договором забезпечено порукою.

28.10.2021 між АТ «АБ «РАДАБАНК» та ОСОБА_1 укладено договір поруки № 29821/ЮКР-579/0-П1; між банком та ОСОБА_2 договір поруки № 29821/ЮКР-579/0-П2; між банком та ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» договір поруки № 29821/ЮКР-579/0-П3; між банком та ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» договір поруки № 29821/ЮКР-579/0-П4.

Умови зазначених договорів поруки є аналогічними.

Відповідно до пункту 1.1 договорів поруки кожен поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за повне та своєчасне виконання позичальником боргових зобов`язань за кредитним договором у повному обсязі. Позичальник та поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.

Поняття боргових зобов`язань за договорами поруки охоплює, зокрема, повернення суми кредиту, сплату процентів і комісій та інших передбачених кредитним договором платежів.

За пунктом 2.1.1 договорів поруки у випадку невиконання позичальником зобов`язань перед кредитором поручитель зобов`язаний виконати боргові зобов`язання в обсязі, заявленому кредитором, протягом семи днів з дати отримання письмової вимоги кредитора.

16.02.2026 банк склав та направив поручителям вимоги про сплату заборгованості за кредитним договором: ОСОБА_1 № 2672-1/02-4/2026, ОСОБА_2 № 2673-1/02-4/2026, ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» № 2671-1/02-4/2026, ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» № 2670-1/02-4/2026.

У зазначених вимогах банк просив поручителів протягом семи днів сплатити заборгованість за кредитним договором, визначену станом на 16.02.2026 у загальному розмірі 2 742 870,49 грн, у тому числі 2 575 908 грн за кредитом та 166 962,49 грн за процентами.

Направлення зазначених вимог підтверджується наявними у матеріалах справи описами вкладення, поштовими накладними та фіскальними чеками.

Поштові відправлення № 490[телефон приховано] на адресу ОСОБА_1 та № 490[телефон приховано] на адресу ОСОБА_2 отримувачам не вручено та повернуто банку після закінчення встановленого строку зберігання.

ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» отримали направлені їм вимоги 26.02.2026, що підтверджується інформацією про рух поштових відправлень № 490[телефон приховано] та № 490[телефон приховано].

Доказів погашення поручителями заявленої банком заборгованості у матеріалах справи немає.

Матеріалами справи також підтверджується, що позовна заява АТ «АБ «РАДАБАНК» була подана через підсистему «Електронний суд» 20.02.2026 та зареєстрована Господарським судом Запорізької області 23.02.2026 за вх. № 565/08-07/26.

Водночас 27.02.2026, тобто після подання банком позову у даній справі, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до АТ «АБ «РАДАБАНК» із заявою вих. № 02/27-4 про застосування мораторію на нарахування та сплату коштів за грошовими зобов`язаннями за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021.

Листом вих. № 03/12-1 від 12.03.2026 позичальник додатково подав банку документи на підтвердження заяви про застосування мораторію.

Листом від 18.03.2026 № 4704-1/02-4/2026 АТ «АБ «РАДАБАНК» повідомило ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про відмову в застосуванні мораторію, мотивуючи її невідповідністю позичальника сукупності умов, передбачених пунктом 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Не погодившись із відмовою банку, ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» оскаржило її до Господарського суду Дніпропетровської області, яким було відкрито провадження у справі № 904/2029/26.

11.05.2026 ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», а 17.05.2026 ОСОБА_2 звернулися до Господарського суду Запорізької області із заявами про зупинення провадження у справі № 908/439/26 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 904/2029/26.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 18.05.2026 у задоволенні зазначених заяв про зупинення провадження відмовлено.

Матеріалами справи підтверджується також, що основним місцем здійснення господарської діяльності ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» була територія селища Веселе Мелітопольського району Запорізької області.

Вся територія Веселівської селищної територіальної громади Мелітопольського району Запорізької області з 26.02.2022 віднесена до тимчасово окупованої Російською Федерацією території України.

На підтвердження обставин, пов`язаних із військовою агресією Російської Федерації, учасниками справи також наводився лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1 щодо засвідчення форс-мажорних обставин, пов`язаних із військовою агресією та запровадженням воєнного стану.

При цьому судом першої інстанції встановлено, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не надало доказів направлення банку окремого повідомлення про настання для нього форс-мажорних обставин у порядку, передбаченому кредитним договором.

Кредитний договір № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 не містить окремих положень щодо відстрочення виконання грошових зобов`язань або припинення договору у зв`язку з настанням форс-мажорних обставин.

Зобов`язання за кредитним договором було також забезпечено заставою.

Із матеріалів справи вбачається, що за зверненням позичальника у 2024 році банком було виведено з-під застави та припинено обтяження щодо автомобіля VOLVO V90CC, 2017 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 , ринковою вартістю 658 184 грн, який входив до предмета застави за договором № 29821/ЮКР-579/0-РМ-1/02-1 від 28.10.2021.

Кошти, отримані від реалізації зазначеного автомобіля, були спрямовані ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на часткове погашення заборгованості за кредитними договорами № 29921/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 та № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, що підтверджується поданими до справи документами.

Разом із тим під час розгляду справи суд першої інстанції встановив, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не повідомляло банк про наявність іншого заставного майна, яке перебуває на неокупованій території України.

Позивач у даній справі заявив до стягнення основну заборгованість за кредитом та проценти. Вимог про стягнення пені чи інших штрафних санкцій у межах цього позову банк не заявляв.

Таким чином, предметом спору у справі є виконання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зобов`язань за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 та відповідальність поручителів за забезпеченими договорами поруки зобов`язаннями у межах заявленої банком до солідарного стягнення суми 2 742 870,49 грн.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом частини другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та/або відзиві на неї.

Водночас частиною четвертою статті 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Аналогічне розуміння меж повноважень апеляційного господарського суду викладено, зокрема, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.11.2023 у справі № 910/12832/21, в якій наголошено, що апеляційний перегляд за загальним правилом здійснюється в межах доводів та вимог апеляційної скарги, однак встановлення неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права є передбаченою законом підставою для виходу за такі межі.

В даній справі ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» оскаржує рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у повному обсязі та просить ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Разом із тим зміст апеляційної скарги свідчить, що основні заперечення скаржника стосуються правомірності нарахування банком процентів після закінчення 27.10.2023 встановленого кредитним договором кінцевого строку повернення кредиту, неврахування обставин, пов`язаних із застосуванням передбаченого законодавством мораторію, відмови суду першої інстанції зупинити провадження до вирішення пов`язаної справи № 904/2029/26, а також обставин тимчасової окупації території здійснення господарської діяльності позичальника та похідного питання розподілу судових витрат.

При цьому апеляційна скарга не містить самостійних належним чином обґрунтованих заперечень щодо факту укладення кредитного договору, фактичного надання позичальнику кредитних коштів, розміру неповернутої основної суми кредиту 2 575 908 грн, дійсності кредитного договору чи договорів поруки.

Таким чином, вимога апелянта про скасування рішення та повну відмову в позові за своїм обсягом є ширшою, ніж конкретні доводи, якими така вимога обґрунтована, що підлягає врахуванню судом під час визначення меж апеляційного перегляду.

Колегія суддів також враховує заперечення АТ «АБ «РАДАБАНК» про те, що під час розгляду справи судом першої інстанції ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не оспорювало порядок та розмір нарахування процентів, не подавало власного контррозрахунку заборгованості, а його представник, за твердженням позивача, повідомив суду про погодження з розрахунком заборгованості.

Разом із тим зазначені обставини самі по собі не звільняють суд апеляційної інстанції від обов`язку перевірити правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права до правовідносин сторін, які були предметом розгляду у справі.

Необхідно розмежовувати подання учасником справи нових доказів або посилання на нові фактичні обставини, які не були предметом дослідження суду першої інстанції, та наведення іншої юридичної оцінки тих самих встановлених обставин.

Відповідно до частини третьої статті 269 Господарського процесуального кодексу України докази, які не були подані до суду першої інстанції, можуть бути прийняті апеляційним судом лише у виняткових випадках за умови доведення учасником справи неможливості їх подання з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Однак у цьому випадку питання щодо правової природи нарахованих банком процентів вирішується не на підставі нових доказів чи нових фактичних обставин, а виходячи з самого кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, його пунктів 1.2, 3.4- 3.6, наявного у матеріалах справи розрахунку заборгованості та банківських виписок, які досліджувалися судом першої інстанції.

Таким чином, перевірка того, чи є певні нарахування процентами за правомірне користування кредитом у розумінні статті 1048 Цивільного кодексу України або процентами як мірою відповідальності за прострочення грошового зобов`язання в розумінні статті 625 цього Кодексу, не передбачає встановлення нових фактичних обставин, а становить юридичну кваліфікацію вже встановлених судом відносин сторін.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація сторонами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати до них належні норми права.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 сформульовано висновок, що суд, встановивши, що учасник справи посилається не на ті правові норми, які фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює їх правильну юридичну кваліфікацію та застосовує норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Подібний підхід викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 та підтверджено Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду, зокрема, у постанові від 09.04.2026 у справі № 922/511/24.

Верховний Суд зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з встановлених під час розгляду справи фактів, та визначити норму права, яка підлягає застосуванню. При цьому самостійне застосування судом належних норм матеріального права до встановлених фактичних обставин не становить зміни предмета спору.

Таким чином, та обставина, що ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» у суді першої інстанції не посилалося на всі норми матеріального права, які можуть регулювати спірні правовідносини, та не надало власного контррозрахунку процентів, не може бути самостійною підставою для залишення без перевірки питання законності стягнення судом процентів у заявленому банком розмірі.

Більше того, АТ «АБ «РАДАБАНК» у відзиві на апеляційну скаргу саме посилається на пункт 3.6 кредитного договору та обґрунтовує правомірність нарахування процентів після закінчення строку кредитування тим, що сторони погодили їх як «інший розмір процентів» у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України.

У такий спосіб, правова природа таких нарахувань безпосередньо поставлена на вирішення суду апеляційної інстанції як доводами апеляційної скарги, так і запереченнями позивача у відзиві на неї.

Визначення правових наслідків кваліфікації передбачених пунктом 3.6 кредитного договору процентів саме як процентів, встановлених сторонами на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, також належить до обов`язку суду щодо правильного застосування норм матеріального права.

Тому застосування до встановлених обставин тієї норми матеріального права, яка безпосередньо регулює відповідальність позичальника за прострочення грошового зобов`язання за кредитним договором у період дії воєнного стану, не є встановленням нової фактичної підстави спору, зміною предмета позову чи виходом за межі апеляційного перегляду.

Водночас застосування принципу jura novit curia не повинно порушувати засади змагальності та рівності учасників справи.

У постанові Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 зазначено, що, здійснюючи іншу правову кваліфікацію спірних правовідносин, суд має забезпечити сторонам можливість висловити свої аргументи щодо такої кваліфікації, оскільки сторони не можуть бути позбавлені права обґрунтовувати свою позицію в умовах застосування судом іншого правового підходу.

Щодо наявності основного кредитного зобов`язання та розміру заборгованості за кредитом

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

За приписами статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України підлягає виконанню у цей строк.

За змістом статті 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов`язується надати грошові кошти позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник повернути кредит та сплатити проценти.

Частиною першою статті 1049 Цивільного кодексу України передбачено обов`язок позичальника повернути позикодавцеві грошові кошти у строк та в порядку, встановлених договором.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином, що передбачено статтею 599 Цивільного кодексу України.

Матеріалами справи підтверджується та учасниками спору не заперечується, що 28.10.2021 між АТ «АБ «РАДАБАНК» та ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» укладено кредитний договір № 29821/ЮКР-579/0.

За пунктом 1.1 цього договору банк зобов`язався надати позичальнику кредит у формі відновлюваної відкличної кредитної лінії з лімітом кредитування 3 500 000 грн.

Пунктом 1.2 кредитного договору сторони погодили графік погашення кредиту та встановили кінцевий строк його повернення 27.10.2023.

На виконання кредитного договору ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зверталося до банку із заявами про видачу кредитних коштів, зокрема № 82 від 01.11.2021, № 84 від 03.11.2021, № 85 від 04.11.2021, № 86 від 05.11.2021, № 87 від 17.11.2021, № 88 від 22.11.2021, № 91 від 26.11.2021, № 93 від 20.12.2021, № 94 від 22.12.2021, № 95 від 28.12.2021, № 96 від 30.12.2021, № 3 від 19.01.2022, № 4 від 27.01.2022, № 5 від 03.02.2022 та № 6 від 07.02.2022.

Зазначені заяви подавалися позичальником за допомогою системи дистанційного обслуговування «iBank2Ua».

Факт виконання банком обов`язку з надання кредитних коштів підтверджується, зокрема, наявною у матеріалах справи випискою з особового рахунку ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» № НОМЕР_1 , яка відображає операції з надання кредитних коштів на підставі відповідних заяв позичальника.

Матеріалами справи також підтверджується подальше віднесення непогашеної у встановлені договором строки суми кредиту на прострочену заборгованість.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що банківські виписки з особових рахунків позичальника можуть бути належними та допустимими доказами, які підтверджують рух коштів, факт видачі кредитних коштів, їх часткове повернення та залишок кредитної заборгованості, за умови оцінки таких доказів у сукупності з іншими матеріалами справи.

Так, в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.09.2020 у справі № 916/4693/15 зазначено, що розмір заборгованості за кредитом може підтверджуватися платіжними документами та виписками з особових рахунків позичальника, які є належними доказами наявності та розміру відповідної заборгованості.

Подібний підхід викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 910/3105/21, у якій зазначено, що виписки з особового рахунку можуть бути належним доказом заборгованості за тілом кредиту та підлягають оцінці судом при перевірці реального виконання кредитного договору.

В даній справі доказом наявності основної заборгованості є не лише складений банком розрахунок, а й банківські виписки, заяви позичальника про отримання кредитних коштів та умови самого кредитного договору.

З наданої банком виписки з особового рахунку № НОМЕР_2 вбачається, що станом на 17.02.2026 прострочена заборгованість ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» за кредитом обліковувалася в сумі 2 575 908 грн.

Доказів погашення зазначеної суми після настання кінцевого строку повернення кредиту матеріали справи не містять.

При цьому в апеляційній скарзі ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» не заперечує факту укладення кредитного договору, не стверджує про неотримання кредитних коштів та не наводить доводів про те, що сума фактично неповернутого тіла кредиту є меншою ніж 2 575 908 грн.

Апелянтом також не наведено конкретних платежів, які, на його переконання, не були враховані банком при визначенні залишку основної заборгованості, не зазначено іншого розміру непогашеного кредиту та не надано контррозрахунку саме основної суми кредитної заборгованості.

Доводи апеляційної скарги щодо неправильності розрахунку спрямовані передусім на оспорювання правових підстав та періоду нарахування процентів, а не на спростування факту отримання кредитних коштів чи визначеного банком залишку основної суми кредиту.

У такий спосіб, наведені апелянтом аргументи щодо процентів самі по собі не спростовують факту існування непогашеної основної заборгованості за кредитом у сумі 2 575 908 грн.

Так само посилання апелянта на обставини тимчасової окупації території здійснення його господарської діяльності не спростовують факту отримання кредитних коштів та наявності непогашеного залишку кредиту.

З огляду на сукупність наявних у матеріалах справи доказів колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в частині встановлення факту невиконання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» обов`язку з повернення основної суми кредиту та наявності станом на визначену банком дату заборгованості за тілом кредиту в розмірі 2 575 908 грн.

Щодо правової природи процентів за кредитним договором після спливу строку кредитування та співвідношення статей 1048 і 625 Цивільного кодексу України

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» стверджує, що після спливу погодженого сторонами строку кредитування кредитор утрачає право нараховувати проценти як плату за правомірне користування кредитними коштами відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України, а правовідносини сторін набувають охоронного характеру та регулюються, зокрема, положеннями статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором.

За змістом частини другої статті 1054 Цивільного кодексу України положення параграфа 1 глави 71 цього Кодексу щодо позики застосовуються до відносин за кредитним договором, якщо інше не встановлено правилами про кредит і не випливає із суті кредитного договору.

Водночас частиною першою статті 1050 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі несвоєчасного повернення позичальником суми позики він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, законодавець розмежовує правові наслідки правомірного користування позичальником наданими йому грошовими коштами протягом погодженого строку та наслідки неправомірного утримання таких коштів після настання строку їх повернення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 дійшла висновку, що припис абзацу другого частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики за відсутності іншої домовленості сторін може застосовуватися лише в межах погодженого сторонами строку кредитування.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що після спливу визначеного договором строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове повернення кредиту відповідно до частини другої статті 1050 Цивільного кодексу України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти саме як плату за правомірне користування кредитом припиняється, а права та інтереси кредитора в охоронних правовідносинах забезпечуються, зокрема, частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Такий підхід отримав подальший розвиток у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16.

Велика Палата Верховного Суду в цій постанові звернула увагу на те, що поведінка боржника не може одночасно бути правомірною та неправомірною, у зв`язку з чим регулятивна норма частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України та охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть одночасно регулювати один і той самий період користування коштами.

Відповідно, за період до настання прострочення проценти сплачуються як плата за надану позику або кредит відповідно до умов договору та статті 1048 Цивільного кодексу України, тоді як після настання прострочення правова природа грошових сум, які сплачуються у зв`язку з неповерненням коштів, визначається положеннями статті 625 цього Кодексу як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Разом із тим наведені правові висновки не означають, що після закінчення строку кредитування кредитор за будь-яких обставин може вимагати виключно три проценти річних, встановлені безпосередньо частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Частина друга статті 625 Цивільного кодексу України прямо передбачає можливість встановлення договором або законом іншого розміру процентів, ніж три проценти річних.

Саме питання про можливість визначення сторонами кредитного договору іншого розміру процентів як міри відповідальності після спливу строку кредитування було детально розглянуто Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду уточнила раніше сформульований підхід та виходила з необхідності розрізняти два різні за своєю правовою природою випадки користування чужими грошовими коштами.

Перший випадок полягає у правомірному користуванні кредитом, коли позичальник протягом встановленого договором строку має можливість за відповідну плату не повертати кредитодавцеві надані кошти. Такі правовідносини регулюються, зокрема, статтею 1048 Цивільного кодексу України.

Другий випадок виникає після настання строку повернення коштів, коли боржник уже зобов`язаний їх повернути, однак не виконує цього обов`язку та продовжує неправомірно утримувати належні кредиторові грошові кошти. Такі правовідносини мають охоронний характер і регулюються, зокрема, статтею 625 Цивільного кодексу України.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 910/4518/16 уточнила, що у разі порушення обов`язку щодо повернення кредиту за період після настання прострочення підлягають нарахуванню не проценти за користування кредитом у розумінні статті 1048 Цивільного кодексу України, а проценти за порушення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 цього Кодексу у розмірі, визначеному законом або договором.

Таким чином, сторони кредитного договору не позбавлені права погодити розмір процентів, що застосовується після настання прострочення, однак юридично такі проценти мають розглядатися не як плата за подальше правомірне користування кредитом, а як встановлена договором міра відповідальності за невиконання грошового зобов`язання.

Водночас сама наявність у кредитному договорі умови про нарахування процентів після спливу строку кредитування ще не дає підстав автоматично визначати їх правову природу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16 наголосила, що в кожному конкретному випадку суд повинен дослідити та витлумачити умови відповідного договору з метою встановлення того, чи передбачили сторони проценти як плату за правомірне користування кредитними коштами, чи встановили певний розмір процентів саме як міру відповідальності за прострочення після закінчення строку кредитування.

При такому тлумаченні мають ураховуватися формулювання відповідної договірної умови, її місце у структурі договору, зв`язок з іншими положеннями договору щодо виконання та порушення зобов`язань, а також прямі вказівки сторін на правову природу відповідних нарахувань.

У разі неоднозначності договірної умови Велика Палата Верховного Суду вказала також на можливість застосування принципу contra proferentem, за яким неясні умови договору тлумачаться проти сторони, яка їх сформулювала.

Таким чином, правовий висновок, сформульований Великою Палатою Верховного Суду у справі № 910/4518/16, не спростовує попередніх висновків щодо припинення після спливу строку кредитування права нараховувати проценти за статтею 1048 Цивільного кодексу України, а уточнює їх у частині можливості сторін визначити договором інший розмір процентів як наслідок прострочення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Тому довід апелянта про те, що після 27.10.2023 банк у принципі був позбавлений права нараховувати будь-які проценти, є надмірно широким та не повністю відповідає наведеним правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Правильним є твердження апелянта в тій частині, що після закінчення погодженого сторонами строку кредитування банк не має права продовжувати нарахування процентів саме як плати за правомірне користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.

Однак після настання прострочення кредитор може мати право на отримання процентів як наслідку порушення грошового зобов`язання на підставі статті 625 Цивільного кодексу України, у тому числі в іншому, ніж три проценти річних, розмірі, якщо такий розмір належним чином встановлений договором або законом.

Відтак для вирішення питання про правомірність нарахувань АТ «АБ «РАДАБАНК» після порушення ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» строків повернення кредиту недостатньо лише констатувати закінчення 27.10.2023 строку кредитування.

Необхідно встановити правову природу кожного виду спірних процентних нарахувань відповідно до умов конкретного кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 та, насамперед, з`ясувати зміст пункту 3.6 цього договору.

Посилання апелянта на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/17048/17 також не змінює наведеного висновку, оскільки правову природу процентів, що можуть нараховуватися після спливу строку кредитування, найбільш повно та спеціально щодо цього питання роз`яснено Великою Палатою Верховного Суду саме у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16.

Щодо правової природи процентів, передбачених пунктом 3.6 кредитного договору

Колегія суддів виходить із того, що умови договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 розмежовують проценти, які сплачуються позичальником за правомірне користування кредитними коштами у межах строку кредитування, та проценти, які підлягають нарахуванню у випадку порушення позичальником встановлених договором строків повернення кредиту або його частини.

Так, відповідно до пункту 3.4 кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом здійснюється щоденно на суму непогашеної заборгованості за кредитом за методом «факт/факт».

Цим же пунктом договору передбачено, що в межах строку кредитування з урахуванням встановленого графіка погашення кредиту позичальник сплачує проценти за користування кредитними коштами у розмірі базової процентної ставки.

У такий спосіб, за змістом пункту 3.4 договору базова процентна ставка є платою позичальника за правомірне користування наданими кредитними коштами протягом погодженого сторонами строку кредитування.

Інший правовий механізм сторони передбачили у пункті 3.6 кредитного договору.

Відповідно до зазначеної умови у разі порушення позичальником строку погашення кредиту або його частини відповідно до графіка, встановленого пунктом 1.2 договору, наступного робочого дня сума заборгованості, яка не погашена у визначений строк, вважається простроченою.

На таку прострочену заборгованість договором передбачено нарахування процентів із розрахунку базової процентної ставки, збільшеної на 5 процентних пунктів річних.

Підвищена процентна ставка відповідно до пункту 3.6 договору нараховується починаючи з дня виникнення відповідного порушення та закінчуючи днем погашення простроченої суми кредиту, без урахування дня її погашення.

Водночас вирішальне значення для юридичної кваліфікації зазначених нарахувань має наступна умова пункту 3.6 кредитного договору, в якій сторони безпосередньо визначили правову природу відповідних процентів.

Так, сторони погодили, що встановлений пунктом 3.6 розмір процентної ставки є іншим розміром процентів у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, встановленим договором у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання з повернення кредиту та/або його частини, у тому числі після настання кінцевого терміну повернення заборгованості відповідно до пункту 1.2 договору.

Таким чином, у цьому випадку зміст договору не дає підстав ототожнювати проценти, передбачені пунктом 3.6, із процентами за правомірне користування кредитом у розумінні статті 1048 Цивільного кодексу України.

Навпаки, сторони прямо, недвозначно та з посиланням на конкретну норму закону погодили, що проценти за пунктом 3.6 є договірним розміром процентів, які застосовуються у зв`язку з простроченням грошового зобов`язання відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Такий висновок узгоджується з правовим підходом Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16, відповідно до якого після виникнення прострочення сторони можуть встановити договором інший, ніж передбачені законом три проценти річних, розмір процентів як міру відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Водночас для застосування такого підходу суд повинен встановити, що відповідна умова договору дійсно спрямована на визначення міри відповідальності за неправомірну поведінку боржника, а не на продовження плати за правомірне користування кредитом після закінчення строку кредитування.

У даній справі така спрямованість пункту 3.6 кредитного договору є очевидною.

По-перше, підставою для застосування відповідної ставки є саме порушення позичальником встановленого строку повернення кредиту або його частини.

По-друге, відповідні проценти нараховуються не на строкову, а на прострочену кредитну заборгованість.

По-третє, сторони визначили початок такого нарахування через настання прострочення виконання грошового зобов`язання.

По-четверте, договором прямо передбачено можливість застосування такого механізму і після настання кінцевого терміну повернення кредиту.

По-п`яте, що має вирішальне значення, сторони безпосередньо назвали такий розмір процентів «іншим розміром процентів (ст. 625 ЦК України)».

Таким чином, на відміну від ситуації, коли формулювання кредитного договору не дають можливості однозначно визначити правову природу процентів, у спірних правовідносинах підстав для застосування правила contra proferentem з метою подолання неоднозначності умови договору немає, оскільки пункт 3.6 містить пряму та недвозначну вказівку сторін на статтю 625 Цивільного кодексу України.

Такий висновок додатково підтверджується системним тлумаченням умов кредитного договору.

У пункті 3.4 сторони врегулювали проценти за користування кредитом у межах строку кредитування, тоді як пунктом 3.6 передбачили окремі наслідки порушення строків виконання грошового зобов`язання.

При цьому пунктом 9.1 договору окремо врегульовано можливість застосування пені за порушення строків погашення кредиту, процентів та інших платежів.

Тобто структура договору свідчить про розмежування сторонами: плати за правомірне користування кредитом; договірного розміру процентів за прострочення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України; та штрафних санкцій, передбачених окремим розділом договору.

Зазначене має значення також для оцінки висновків суду першої інстанції.

Місцевий господарський суд, визнаючи обґрунтованою всю заявлену банком до стягнення суму процентів у розмірі 166 962,49 грн, фактично розглянув відповідні нарахування як єдину за своєю правовою природою заборгованість за процентами та не здійснив необхідного розмежування між процентами за правомірне користування кредитними коштами та процентами, нарахованими як наслідок прострочення грошового зобов`язання відповідно до пункту 3.6 договору та статті 625 Цивільного кодексу України.

Таке розмежування є принциповим, оскільки до процентів за статтею 1048 Цивільного кодексу України та процентів, встановлених договором відповідно до статті 625 цього Кодексу, застосовується різний правовий режим.

При цьому колегія суддів ураховує заперечення АТ «АБ «РАДАБАНК», викладені у відзиві на апеляційну скаргу.

Банк сам посилається на пункт 3.6 кредитного договору та зазначає, що цією умовою встановлено розмір процентів за неправомірне користування кредитними коштами, тобто за користування ними поза межами строку, на який вони були надані.

Більше того, на обґрунтування правомірності відповідних нарахувань банк прямо посилається на частину другу статті 625 Цивільного кодексу України та вказує, що сторони кредитного договору скористалися передбаченим вказаною нормою правом визначити договором інший розмір процентів.

Таким чином, між сторонами фактично відсутній спір щодо того, що передбачені пунктом 3.6 кредитного договору проценти за своєю юридичною природою належать до процентів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України.

Спір стосується насамперед того, чи можуть такі проценти бути стягнуті з позичальника за відповідний період та в заявленому банком розмірі.

При цьому довід апелянта про те, що після 27.10.2023 банк був взагалі позбавлений права нараховувати передбачені договором проценти, не може бути прийнятий у такому абсолютному формулюванні.

Як зазначалося вище, після закінчення строку кредитування припиняється право нараховувати проценти саме як плату за правомірне користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.

Водночас сторони вправі встановити договором інший розмір процентів як наслідок прострочення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, що у цьому випадку і було зроблено сторонами у пункті 3.6 кредитного договору.

Разом із тим встановлення договірної природи таких процентів як процентів за статтею 625 Цивільного кодексу України ще не означає автоматичної правомірності їх стягнення за весь період, заявлений банком.

Наявність у кредитному договорі умови про інший розмір процентів відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України визначає їх правову природу та розмір, однак не усуває необхідності перевірити інші імперативні норми закону, які встановлюють особливості відповідальності позичальника за прострочення кредитного зобов`язання у відповідний період.

Іншими словами, договір може визначити інший розмір процентів, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, проте сторони договору не можуть своїм волевиявленням виключити дію імперативних положень закону, які безпосередньо обмежують або усувають відповідальність, передбачену вказаною статтею.

Тому заперечення банку про те, що пункт 3.6 кредитного договору дозволяє нарахування процентів після настання прострочення, саме по собі є обґрунтованим лише в частині визначення юридичної природи та договірного механізму таких процентів.

Щодо застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України до процентів, передбачених пунктом 3.6 кредитного договору

Встановивши, що проценти, передбачені пунктом 3.6 кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, за своєю правовою природою є не платою за правомірне користування кредитними коштами відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України, а погодженим сторонами іншим розміром процентів як мірою відповідальності за прострочення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 цього Кодексу, колегія суддів має перевірити можливість їх нарахування та стягнення з урахуванням спеціального законодавчого регулювання, запровадженого на період дії воєнного стану.

Законом України від 15.03.2022 № 2120-IX розділ «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України доповнено пунктом 18.

Згідно з пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування, у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит або позику банком чи іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплачувати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойку (штраф, пеню) за таке прострочення.

Цим же пунктом встановлено, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24.02.2022 за прострочення виконання, невиконання або часткове виконання грошових зобов`язань за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Таким чином, пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України встановлює спеціальний правовий режим відповідальності позичальника за порушення грошових зобов`язань за договорами кредиту та позики протягом визначеного законом періоду.

При цьому зміст зазначеної норми свідчить, що законодавець передбачив два взаємопов`язані правові наслідки.

По-перше, позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 Цивільного кодексу України.

По-друге, позичальник звільняється від обов`язку сплачувати неустойку за прострочення, а відповідні неустойка та інші передбачені договором платежі, нараховані включно з 24.02.2022 саме у зв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання, підлягають списанню кредитодавцем.

Таким чином, дія пункту 18 не обмежується виключно пенею або штрафом.

Самостійним і безпосередньо визначеним законом наслідком є звільнення позичальника від відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України.

Це має принципове значення для вирішення даної справи, оскільки, як встановлено вище, сторони у пункті 3.6 кредитного договору прямо погодили, що нарахування за простроченою кредитною заборгованістю в розмірі базової процентної ставки, збільшеної на 5 процентних пунктів річних, є саме «іншим розміром процентів (ст. 625 ЦК України)».

У такий спосіб, правова кваліфікація, на якій наполягає сам АТ «АБ «РАДАБАНК», безпосередньо підпорядковує спірні нарахування спеціальному правовому режиму, встановленому пунктом 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Інший розмір процентів, встановлених договором відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, не втрачає правової природи відповідальності за порушення грошового зобов`язання лише тому, що його розмір визначений не безпосередньо законом, а домовленістю сторін.

Частина друга статті 625 Цивільного кодексу України передбачає три проценти річних лише як загальний розмір відповідних процентів і водночас прямо дозволяє встановлення договором або законом іншого їх розміру.

Тому встановлена сторонами у пункті 3.6 кредитного договору формула «базова процентна ставка + 5 %» визначає лише розмір передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України відповідальності, однак не змінює її правової природи.

Відтак звільнення позичальника від відповідальності, визначеної статтею 625 Цивільного кодексу України, охоплює не лише законодавчо встановлені три проценти річних, а й інший розмір таких процентів, якщо сторони відповідно до частини другої вказаної статті погодили його у договорі.

Саме такий підхід відповідає практиці Верховного Суду щодо застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/8349/22 Верховний Суд, залишаючи без змін судові рішення про відмову у визнанні грошових вимог у частині інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період починаючи з 24.02.2022, застосував пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України до позикового грошового зобов`язання.

У постанові від 12.06.2024 у справі № 910/10901/23 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду також виходив із того, що в період існування визначених пунктом 18 спеціальних правових наслідків позичальник звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України.

У постанові Пленуму Верховного Суду від 07.02.2025 № 6 узагальнено сформовану практику застосування вказаної норми та зазначено, що дія пункту 18 поширюється, зокрема, на договір позики, кредитний договір, у тому числі договір про споживчий кредит, а також загалом на всі види кредитних (позикових) боргових зобов`язань перед юридичними та фізичними особами.

Пленум Верховного Суду при цьому послався, зокрема, на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/8349/22, постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18.10.2023 у справі № 706/68/23, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2024 у справі № 910/10901/23 та ухвалу Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.06.2024 у справі № 910/13689/23.

Пленум Верховного Суду окремо наголосив, що спеціальні правові наслідки пункту 18 полягають саме у звільненні позичальника від відповідальності, визначеної частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, та від обов`язку сплачувати неустойку за прострочення кредитного або позикового грошового зобов`язання.

Зазначене спростовує висновок суду першої інстанції в тій частині, в якій місцевий господарський суд виходив із того, що обставини воєнного стану не мають значення для вирішення спору, оскільки банк не заявив вимог про стягнення штрафних санкцій, а просив стягнути лише основну заборгованість та проценти.

Такий підхід не враховує, що законодавче регулювання пункту 18 не обмежується звільненням позичальника від штрафу та пені.

В даній справі частина сум, позначених банком у загальному розрахунку як «проценти», за умовами самого кредитного договору не є процентами за правомірне користування кредитом, а становить передбачену статтею 625 Цивільного кодексу України відповідальність за прострочення грошового зобов`язання.

Тому сама назва відповідної складової заборгованості в банківському розрахунку як «процентів» не визначає її правової природи та не може бути підставою для незастосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Вирішальним є не найменування платежу, а правова підстава його нарахування.

Оскільки підставою для нарахування за пунктом 3.6 договору є прострочення виконання позичальником грошового зобов`язання, а сам договір прямо визначає ці проценти як інший розмір процентів за статтею 625 Цивільного кодексу України, до них підлягає застосуванню пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» цього Кодексу.

Колегія суддів також звертає увагу, що застосування пункту 18 не поставлено законом у залежність від попереднього звернення позичальника до банку із заявою про його застосування.

На відміну від спеціального механізму мораторію, передбаченого пунктами 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, пункт 18 встановлює відповідний правовий наслідок безпосередньо законом.

Так само застосування пункту 18 не поставлене в залежність від доведення позичальником причинно-наслідкового зв`язку між збройною агресією, тимчасовою окупацією його майна та конкретним випадком прострочення.

Для застосування вказаної норми юридично значущими є встановлені нею обставини: наявність кредитного або позикового грошового зобов`язання; прострочення його виконання; нарахування відповідальності, передбаченої статтею 625 Цивільного кодексу України, у період дії визначеного законом спеціального режиму.

Усі зазначені умови щодо процентів, нарахованих банком за пунктом 3.6 кредитного договору, у даній справі наявні.

Кредитний договір № 29821/ЮКР-579/0 укладений між банком і позичальником та передбачає надання кредитних коштів.

Проценти за пунктом 3.6 нараховувалися саме у зв`язку з простроченням ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» строків повернення кредиту або його частин.

Сам пункт 3.6 прямо кваліфікує такі проценти як інший розмір процентів за статтею 625 Цивільного кодексу України.

Спірні нарахування за цим пунктом здійснені після 24.02.2022, у період дії в Україні воєнного стану.

При цьому воєнний стан, запроваджений з 24.02.2022, протягом спірного періоду не припинявся та не скасовувався.

Таким чином, на весь спірний період нарахування процентів за пунктом 3.6 кредитного договору поширюється дія пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Особливо слід зазначити, що зазначений висновок стосується не лише процентів за пунктом 3.6, нарахованих після кінцевої дати повернення кредиту 27.10.2023.

Як вбачається з умов договору, пункт 3.6 застосовувався банком і до окремих сум кредиту, строк повернення яких був порушений ще до настання загального кінцевого строку кредитування.

Однак якщо відповідна сума нараховувалася саме за механізмом пункту 3.6 як «інший розмір процентів (ст. 625 ЦК України)», правові наслідки визначаються не тим, чи настав на той момент остаточний строк повернення всього кредиту, а тим, що вже виникло прострочення конкретного грошового зобов`язання і відповідні проценти набули характеру відповідальності за статтею 625 Цивільного кодексу України.

Тому дія пункту 18 поширюється на всю суму процентів, фактично нарахованих банком за механізмом пункту 3.6 кредитного договору протягом періоду дії воєнного стану, а не лише на ту їх частину, що була нарахована після 27.10.2023.

Саме в цій частині наведена апелянтом сума 7 907,12 грн не може вважатися граничним розміром перевірки судом правильності спірних нарахувань.

Апелянт поставив перед судом питання про правову природу процентів та правильність їх стягнення, тоді як встановлення судом неправильного застосування матеріального права, як зазначалося, відповідно до частини четвертої статті 269 Господарського процесуального кодексу України не дозволяє суду залишити без виправлення іншу частину тієї самої неправильно застосованої відповідальності лише через помилкове визначення стороною її арифметичного розміру.

Водночас висновок про застосування пункту 18 до процентів за пунктом 3.6 не означає звільнення ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» від обов`язку повернути основну суму отриманого кредиту.

Пункт 18 встановлює спеціальні наслідки саме щодо відповідальності за прострочення грошового зобов`язання та не передбачає припинення чи списання основної суми кредитної заборгованості.

Так само зазначена норма не є підставою для виключення процентів, які були правомірно нараховані як плата за користування кредитними коштами відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України за період, коли позичальник користувався кредитом у межах погодженого сторонами строку та відповідна сума не була простроченою.

У такий спосіб, місцевий господарський суд, задовольняючи позов у частині всієї заявленої до стягнення суми процентів 166 962,49 грн без встановлення правової природи окремих складових такого нарахування та без застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України до сум, нарахованих відповідно до пункту 3.6 кредитного договору як відповідальність за статтею 625 цього Кодексу, неправильно застосував норми матеріального права.

У зв`язку з цим усі нарахування, здійснені АТ «АБ «РАДАБАНК» на підставі пункту 3.6 кредитного договору протягом відповідного періоду воєнного стану як інший розмір процентів у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, не можуть бути стягнуті з позичальника.

Щодо базових процентів, нарахованих за 28-29.10.2023 після спливу строку кредитування

Відповідно до пункту 1.2 кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 сторони визначили кінцевий термін погашення кредиту 27.10.2023.

Відповідно до частини першої статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню у цей строк.

За змістом частини другої статті 252 Цивільного кодексу України термін може бути визначений календарною датою.

Таким чином, у спірних правовідносинах сторони визначили момент завершення строку правомірного користування кредитними коштами конкретною календарною датою 27.10.2023.

Зазначена дата припадала на п`ятницю, тобто не була вихідним днем, а тому передбачене частиною п`ятою статті 254 Цивільного кодексу України правило про перенесення закінчення строку на перший робочий день у цьому випадку не застосовується.

Відтак погоджений сторонами строк кредитування завершився саме 27.10.2023 і не продовжувався на 28 чи 29 жовтня 2023 року.

Як зазначалося колегією суддів, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування.

Цей висновок підтверджено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05.04.2023 у справі № 910/4518/16, у якій розмежовано проценти як плату за правомірне користування кредитом у межах погодженого строку та проценти, що після прострочення можуть стягуватися як міра відповідальності відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Подібний підхід застосовано й об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 18.09.2020 у справі № 916/4693/15, в якій при визначенні сторонами конкретного останнього дня кредитування та повернення кредиту проценти за статтею 1048 Цивільного кодексу України визнано такими, що можуть нараховуватися лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Тому після 27.10.2023 АТ «АБ «РАДАБАНК» уже не мало правових підстав продовжувати нарахування на неповернуту суму кредиту базових процентів саме як плати за правомірне користування кредитними коштами відповідно до пункту 3.4 кредитного договору та статті 1048 Цивільного кодексу України.

Із розрахунку заборгованості, поданого самим банком, убачається, що проценти на поточну кредитну заборгованість із застосуванням базової процентної ставки 20,25 % річних нараховувалися, зокрема, за період з 02.10.2023 по 29.10.2023.

При цьому за кожен із днів 28.10.2023 та 29.10.2023 банком нараховано по 460,48 грн базових процентів.

Таким чином, після встановленої договором кінцевої дати кредитування банк включив до розрахунку ще: 460,48 грн Ч 2 дні = 920,96 грн.

Зазначені 920,96 грн за своєю природою необхідно відрізняти від процентів, нарахованих банком відповідно до пункту 3.6 кредитного договору.

За розрахунком банку ці суми включені саме до масиву процентів, нарахованих на поточну, а не прострочену кредитну заборгованість, із застосуванням базової процентної ставки.

У такий спосіб, щодо 920,96 грн банк фактично продовжив застосовувати механізм плати за користування кредитом після закінчення погодженого строку такого користування.

Колегія суддів враховує, що пунктом 3.6 кредитного договору передбачено: у разі порушення строку погашення кредиту або його частини наступного робочого дня непогашена сума вважається простроченою.

Однак зазначена умова не змінює визначеного пунктом 1.2 договору кінцевого терміну повернення кредиту 27.10.2023.

Формулювання пункту 3.6 про віднесення непогашеної суми на прострочену заборгованість наступного робочого дня регулює порядок застосування передбаченого цим пунктом механізму щодо простроченої заборгованості, але не встановлює нового кінцевого строку кредитування та не надає позичальнику права після 27.10.2023 продовжувати правомірно користуватися кредитними коштами на умовах пункту 3.4 договору.

Інше тлумачення означало б фактичне продовження встановленого пунктом 1.2 строку кредитування без відповідної умови договору.

При цьому зміст пунктів 1.2, 3.4 та 3.6 договору свідчить про різне призначення цих положень: пункт 1.2 визначає кінцевий строк виконання основного зобов`язання; пункт 3.4 регулює плату за користування кредитними коштами в межах строку кредитування; пункт 3.6 правові наслідки порушення строків виконання грошового зобов`язання.

Тому передбачене пунктом 3.6 технічне віднесення непогашеної заборгованості до простроченої наступного робочого дня не може бути підставою для продовження на 28- 29.10.2023 періоду нарахування процентів за статтею 1048 Цивільного кодексу України.

Крім того, у даній справі відсутні й підстави для застосування правила про перенесення останнього дня строку на наступний робочий день, оскільки визначений договором кінцевий термін 27.10.2023 припадав на робочий день.

Таким чином, базові проценти, нараховані банком за 28 та 29 жовтня 2023 року в загальному розмірі 920,96 грн, нараховані поза межами погодженого сторонами строку кредитування та не можуть бути стягнуті як проценти за користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.

При цьому колегія суддів наголошує, що підстава для виключення зазначених 920,96 грн є іншою, ніж підстава для виключення процентів, нарахованих відповідно до пункту 3.6 кредитного договору.

Проценти за пунктом 3.6 мають правову природу відповідальності за статтею 625 Цивільного кодексу України та оцінені колегією суддів з урахуванням пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» цього Кодексу.

Натомість 920,96 грн є базовими процентами, нарахованими за механізмом статті 1048 Цивільного кодексу України після припинення права кредитодавця на отримання плати за правомірне користування кредитом.

Таким чином, суд першої інстанції, визнаючи правомірною всю заявлену банком процентну заборгованість у розмірі 166 962,49 грн, не врахував також безпідставність включення до такого розрахунку 920,96 грн базових процентів за 28- 29.10.2023.

Щодо перевірки розрахунку процентів та визначення належної до стягнення суми

Відповідно до поданого банком розрахунку станом на 17.02.2026 загальна сума заборгованості за процентами визначена у розмірі 166 962,49 грн.

Як вбачається з матеріалів справи та детального розрахунку банку, зазначена сума фактично складається з двох окремих груп нарахувань, що мають різну правову природу.

Перша група проценти, нараховані на поточну кредитну заборгованість із застосуванням базової процентної ставки.

Загальний розмір таких нарахувань за розрахунком банку становить 67 999,18 грн.

До вказаної суми, зокрема, включено: за 11.08.2023 у розмірі 721,65 грн; за період з 12.08.2023 по 29.08.2023 у розмірі 24 509,70 грн; за 30- 31.08.2023 у розмірі 2 706,90 грн; за період з 01.09.2023 по 21.09.2023 у розмірі 19 063,17 грн; за період з 22.09.2023 по 29.09.2023 у розмірі 7 196,56 грн; за 30.09.2023- 01.10.2023 у розмірі 907,76 грн; за період з 02.10.2023 по 27.10.2023 у розмірі 11 972,48 грн; за 28- 29.10.2023 у розмірі 920,96 грн.

Загальна сума зазначених нарахувань становить 67 999,18 грн, що відповідає розрахунку банку.

Як встановлено колегією суддів, 920,96 грн, нараховані за 28 та 29 жовтня 2023 року після спливу встановленого договором кінцевого строку кредитування 27.10.2023, не можуть бути стягнуті як проценти за правомірне користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України.

Таким чином, з першої групи нарахувань правові підстави для стягнення зберігаються щодо: 67 999,18 грн - 920,96 грн = 67 078,22 грн.

Друга група проценти, нараховані банком на прострочену кредитну заборгованість за механізмом пункту 3.6 кредитного договору.

За розрахунком банку до цієї групи включено: за період з 12.08.2023 по 31.08.2023 у розмірі 11 215 грн; за період з 01.09.2023 по 29.09.2023 у розмірі 32 424,03 грн; за 30.09.2023- 01.10.2023 у розмірі 3 350,80 грн; за період з 02.10.2023 по 29.10.2023 у розмірі 47 456,08 грн; за 30.10.2023 у розмірі 2 258,67 грн; за 31.10.2023 у розмірі 2 258,66 грн; окремі подальші нарахування після зміни процентної ставки загалом 0,07 грн.

Загальний розмір процентів, нарахованих банком на прострочену кредитну заборгованість за пунктом 3.6 договору, становить 98 963,31 грн.

Як встановлено колегією суддів, зазначені проценти за своєю правовою природою є іншим розміром процентів, встановленим сторонами відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України як наслідок прострочення грошового зобов`язання.

Оскільки всі зазначені нарахування здійснені після 24.02.2022 у період дії воєнного стану, до них застосовується пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

У зв`язку з цим сума 98 963,31 грн не може бути включена до належної до стягнення процентної заборгованості.

Таким чином, із загальної заявленої банком суми процентів 166 962,49 грн підлягають виключенню: 98 963,31 грн проценти за простроченою кредитною заборгованістю, нараховані відповідно до пункту 3.6 кредитного договору як відповідальність за статтею 625 Цивільного кодексу України; 920,96 грн базові проценти, нараховані за 28- 29.10.2023 після закінчення погодженого сторонами строку кредитування.

Загальна сума процентів, яка не може бути стягнута з відповідачів, становить: 98 963,31 грн + 920,96 грн = 99 884,27 грн.

Відповідно, належна до стягнення сума процентів становить: 166 962,49 грн - 99 884,27 грн = 67 078,22 грн.

Проведений колегією суддів перерахунок не є самостійним нарахуванням процентів замість кредитора та не ґрунтується на нових вихідних даних.

Колегія суддів використовує виключно поданий АТ «АБ «РАДАБАНК» до матеріалів справи розрахунок та здійснює перевірку правомірності включення окремих його складових до заявленої до стягнення суми.

При цьому арифметичний підсумок банківського розрахунку як такого є правильним: 67 999,18 грн + 98 963,31 грн = 166 962,49 грн.

Однак арифметична правильність підсумку не свідчить про наявність правових підстав для стягнення кожної із включених до нього складових.

Саме тому висновок суду першої інстанції про обґрунтованість усієї суми процентної заборгованості 166 962,49 грн не може бути визнаний правильним.

Колегія суддів також ураховує, що в апеляційній скарзі ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» як неправомірно нараховану після 27.10.2023 визначило суму 7 907,12 грн.

Із банківського розрахунку вбачається, що наведена апелянтом сума фактично відповідає частині нарахувань за простроченою заборгованістю після 27.10.2023, а саме: 1 694,86 грн Ч 2 дні + 2 258,67 грн + 2 258,66 грн + 0,07 грн = 7 907,12 грн.

Разом із тим зазначена апелянтом сума не охоплює 920,96 грн базових процентів, нарахованих за 28- 29.10.2023, а також не враховує, що пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України поширюється не лише на проценти за пунктом 3.6, нараховані після 27.10.2023, а на весь обсяг відповідальності за статтею 625 Цивільного кодексу України, нарахованої за цим пунктом у період дії воєнного стану.

Тому помилкове визначення апелянтом конкретної суми неправомірного нарахування не обмежує суд апеляційної інстанції у правильному застосуванні норм матеріального права до того самого банківського розрахунку, який є предметом перевірки в межах даної справи.

При цьому колегія суддів не виходить за межі предмета спору та не встановлює нових обставин, а лише виключає з присудженої судом першої інстанції суми ті складові, правових підстав для стягнення яких не встановлено.

З урахуванням наведеного належна до стягнення заборгованість за кредитним договором без урахування подальшої оцінки доводів щодо спеціального мораторію становить: 2 575 908 грн основна заборгованість за кредитом; 67 078,22 грн проценти.

Загальна сума становить: 2 575 908 грн + 67 078,22 грн = 2 642 986,22 грн.

Таким чином, за результатами перевірки процентної складової позовних вимог колегія суддів встановила, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення 99 884,27 грн процентів не відповідає правильному застосуванню норм матеріального права.

Щодо застосування спеціального мораторію, передбаченого пунктами 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України

Пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України безпосередньо законом звільняє позичальника від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, за відповідний період та не потребує звернення позичальника із заявою до кредитора.

Натомість пункти 23- 29 цього розділу встановлюють окремий спеціальний механізм мораторію, реалізація якого пов`язана з поданням позичальником заяви, відповідністю сукупності передбачених законом умов та прийняттям кредитором відповідного рішення або настанням інших визначених законом юридичних фактів.

Пункти 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України введені Законом України від 27.03.2025 № 4340-IX та набрали чинності 10.08.2025.

Відповідно до пункту 23 цього розділу позичальник суб`єкт господарювання протягом дії воєнного стану має право звернутися до кредитора із заявою про застосування мораторію на нарахування та сплату коштів за грошовим зобов`язанням за договором кредиту (позики), включаючи основну суму кредиту, проценти, комісії та інші платежі, за наявності сукупності встановлених законом умов.

Пунктом 26 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України передбачено, що у разі прийняття кредитором рішення про застосування мораторію або якщо кредитор протягом двадцяти робочих днів з дня отримання заяви не прийняв жодного з передбачених законом рішень, з дня отримання кредитором заяви позичальника протягом дії воєнного стану та протягом одного року з дня його припинення або скасування: позичальник звільняється від обов`язку сплати грошового зобов`язання за договором кредиту; зупиняється вчинення будь-яких дій щодо примусового стягнення заборгованості з позичальника та особи, яка є поручителем або майновим поручителем; зупиняється нарахування грошового зобов`язання за договором кредиту.

Водночас пунктом 27 передбачено продовження строку дії кредитного договору та договорів застави, іпотеки і поруки на строк мораторію, а також зупинення на цей період перебігу позовної давності та строків звернення з вимогами до поручителів.

Наведене правове регулювання свідчить, що застосування такого мораторію не припиняє основного кредитного зобов`язання та не означає прощення або списання основної суми боргу.

Мораторій має тимчасовий характер та на визначений законом період зупиняє обов`язок сплати, нарахування грошового зобов`язання і можливість його примусового стягнення.

Такий висновок підтверджується також пунктом 28, який передбачає, що в разі встановлення недостовірності інформації, зазначеної позичальником у заяві, мораторій може бути скасований із поновленням обов`язку сплати, відновленням нарахування та донарахуванням грошового зобов`язання за період його дії.

Особливе значення для спірних правовідносин має пункт 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Відповідно до нього у разі, якщо кредитор безпідставно прийняв рішення про відмову у застосуванні мораторію та такі обставини встановлені судом, мораторій вважається застосованим з дня отримання кредитором заяви позичальника.

Таким чином, у разі остаточного встановлення безпідставності відмови банку правові наслідки застосування мораторію пов`язуються не з датою ухвалення судового рішення і не з датою набрання ним законної сили, а ретроспективно з днем отримання кредитором заяви позичальника.

Разом із тим у даній справі необхідно враховувати фактичну хронологію відповідних подій.

АТ «АБ «РАДАБАНК» визначило заявлену до стягнення заборгованість станом на 17.02.2026, а проценти за період по 16.02.2026 включно.

Позов у даній справі банк подав через підсистему «Електронний суд» 20.02.2026, а Господарським судом Запорізької області його зареєстровано 23.02.2026.

Натомість із заявою про застосування спеціального мораторію ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до банку лише 27.02.2026, а додаткові документи надало листом від 12.03.2026.

Таким чином, звернення позичальника із заявою про застосування мораторію відбулося після визначення банком суми заборгованості та після звернення банку з позовом у даній справі.

Ця обставина має принципове значення.

Навіть у разі застосування мораторію відповідно до пункту 29 з дня отримання банком заяви від 27.02.2026 такий мораторій не має зворотної дії на період до подання вказаної заяви.

Таким чином, сам по собі спеціальний мораторій за пунктами 23- 29 не спростовує факту існування станом на 17.02.2026 основної кредитної заборгованості та не може бути підставою для ретроспективного виключення сум, правомірно сформованих до дня звернення позичальника із заявою.

З цієї ж причини твердження про те, що банк уже на момент звернення з позовом 20.02.2026 не мав права заявляти вимоги про стягнення боргу внаслідок дії спеціального мораторію, матеріалами справи не підтверджується.

На момент подання банком позову ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» ще не звернулося до кредитора із заявою, передбаченою пунктом 24 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Водночас із наведеного не випливає, що подальше звернення позичальника із заявою про мораторій не має значення для вирішення цього спору.

Пункт 26 Цивільного кодексу України встановлює не лише зупинення примусового виконання вже прийнятого судового рішення, а й прямо передбачає звільнення позичальника на період мораторію від обов`язку сплати грошового зобов`язання за кредитним договором.

Крім того, закон окремо передбачає зупинення примусового стягнення відповідної заборгованості не лише з самого позичальника, а й із поручителів.

Таким чином, необхідно розмежовувати наявність сформованого кредитного боргу та можливість вимагати його сплати і здійснювати його примусове стягнення протягом строку дії спеціального мораторію.

Сам факт того, що відповідна заборгованість виникла до звернення із заявою, не означає, що після застосування мораторію правовий режим її сплати залишається незмінним.

Такий підхід узгоджується з висновком Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 28.04.2026 у справі № 913/80/25.

У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що відповідно до пункту 26 спеціальний мораторій застосовується з дня отримання кредитором заяви позичальника, а протягом строку його дії зупиняються заходи примусового виконання рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Верховний Суд також звернув увагу на пункт 10-7 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого на строк дії мораторію зупиняються строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, вчинення виконавчих дій та застосування заходів примусового виконання рішень щодо відповідної кредитної заборгованості, у тому числі щодо поручителів.

У спірних правовідносинах АТ «АБ «РАДАБАНК» листом від 18.03.2026 № 4704-1/02-4/2026 відмовило ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» у застосуванні мораторію, посилаючись на невідповідність позичальника сукупності умов пункту 23 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» оскаржило таку відмову у справі № 904/2029/26.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2026 у справі № 904/2029/26 позов ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» задоволено повністю: відмову АТ «АБ «РАДАБАНК» від 18.03.2026 визнано протиправною та скасовано, а банк зобов`язано застосувати до позичальника мораторій за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021.

Разом із тим зазначене рішення не набрало законної сили, оскільки АТ «АБ «РАДАБАНК» оскаржило його в апеляційному порядку.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 17.08.2026 відкрито апеляційне провадження у справі № 904/2029/26.

Ухвалою від 03.09.2026 суд апеляційної інстанції виправив описку в попередній ухвалі та визначив правильною дату судового засідання у справі № 904/2029/26 14.10.2026 об 11:00, а не 14.01.2027.

Таким чином, станом на час апеляційного перегляду даної справи питання про законність відмови АТ «АБ «РАДАБАНК» у застосуванні спеціального мораторію остаточно не вирішено.

Згідно з частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України преюдиційне значення мають обставини, встановлені рішенням суду, яке набрало законної сили.

Крім того, частина сьома вказаної статті прямо передбачає, що правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду.

Тому рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2026 у справі № 904/2029/26 на цій стадії не може розглядатися як таке, що остаточно і преюдиційно встановило безпідставність відмови банку у застосуванні мораторію.

Водночас сам факт ухвалення цього рішення та відкриття апеляційного провадження підтверджує, що питання, від вирішення якого відповідно до пункту 29 Цивільного кодексу України залежить застосування мораторію з 27.02.2026, є предметом окремого незавершеного судового спору між тими самими сторонами та щодо того самого кредитного договору.

За таких обставин колегія суддів відхиляє довід апелянта в тій частині, в якій він фактично пов`язує застосування спеціального мораторію з ретроспективним припиненням або відсутністю кредитної заборгованості, сформованої до 27.02.2026.

Водночас не можна погодитися і з позицією банку про те, що вирішення питання щодо застосування мораторію взагалі не може мати значення для спору про стягнення заборгованості.

Пункт 26 прямо передбачає звільнення позичальника від обов`язку сплати кредитного грошового зобов`язання на строк мораторію та зупинення примусового стягнення як із позичальника, так і з поручителів.

А пункт 29 у разі остаточного встановлення безпідставності відмови кредитора поширює ці наслідки з дня отримання ним заяви позичальника.

У такий спосіб, результат розгляду справи № 904/2029/26 не впливає на сам факт виникнення та розмір кредитної заборгованості станом на 17.02.2026, однак може безпосередньо вплинути на існування у позичальника поточного обов`язку її сплати та на можливість її примусового стягнення в період дії мораторію.

Щодо доводів апелянта про необхідність зупинення провадження у справі до вирішення справи № 904/2029/26

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» в апеляційній скарзі також не погоджується з відмовою суду першої інстанції у задоволенні заяв про зупинення провадження у справі № 908/439/26 до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 904/2029/26.

Апелянт зазначає, що у справі № 904/2029/26 вирішується питання про правомірність відмови АТ «АБ «РАДАБАНК» у застосуванні до ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» спеціального мораторію за тим самим кредитним договором, а тому результат розгляду даної справи, на його переконання, безпосередньо впливає на права та обов`язки сторін у справі про стягнення кредитної заборгованості.

На думку скаржника, за таких обставин суд першої інстанції відповідно до статей 227, 229 Господарського процесуального кодексу України був зобов`язаний зупинити провадження у справі.

Колегія суддів оцінює зазначені доводи з урахуванням такого.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку об`єктивної неможливості розгляду даної справи до вирішення іншої справи, яка розглядається в порядку конституційного, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.

При цьому цією ж нормою прямо передбачено, що суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 229 Господарського процесуального кодексу України у випадку, передбаченому пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу, провадження у справі зупиняється до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Таким чином, для обов`язкового зупинення провадження недостатньо самого факту існування іншого судового спору або певного взаємозв`язку між двома справами.

Необхідним є встановлення саме об`єктивної неможливості розгляду справи до вирішення іншого спору.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 01.03.2024 у справі № 910/17615/20 сформулював висновок, відповідно до якого провадження у справі має зупинятися лише за наявності беззаперечних підстав для цього.

Об`єднана палата зазначила, що під неможливістю розгляду справи до вирішення іншої справи необхідно розуміти ситуацію, коли обставини, які мають значення для вирішення спору, не можуть бути встановлені судом самостійно, зокрема через обмеженість його юрисдикції щодо конкретної справи, обмеженість предметом позову, неможливість одночасного розгляду тотожного спору, необхідність дотримання черговості розгляду відповідних вимог або з інших подібних причин.

При цьому Верховний Суд наголосив, що обов`язковою умовою є не лише пов`язаність справ, а й неможливість суду самостійно встановити та оцінити ті факти, від яких залежить вирішення спору.

Саме по собі те, що рішення в іншій справі в майбутньому може мати певне значення для правовідносин сторін, не є достатньою підставою для зупинення провадження.

Подібна правова позиція послідовно застосовується Верховним Судом, який зазначає, що метою зупинення провадження є отримання можливості використати такі обставини або факти, які об`єктивно не можуть бути встановлені у справі, що розглядається, а не очікування іншого судового рішення задля уникнення самостійної оцінки наявних доказів.

Застосовуючи наведені положення до обставин даної справи, колегія суддів погоджується з апелянтом лише в тому, що справи № 908/439/26 та № 904/2029/26 є взаємопов`язаними.

Обидві справи стосуються одного кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021.

У справі № 904/2029/26 ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» оскаржує відмову АТ «АБ «РАДАБАНК» від 18.03.2026 № 4704-1/02-4/2026 у застосуванні спеціального мораторію.

У цій же справі банк просить стягнути заборгованість за зазначеним кредитним договором із позичальника та поручителів.

Таким чином, результат розгляду справи № 904/2029/26 потенційно може впливати на правовий режим сплати та примусового стягнення кредитної заборгованості після 27.02.2026.

Проте така взаємопов`язаність сама по собі не свідчить про наявність об`єктивної неможливості розгляду даної справи.

Насамперед колегія суддів ураховує, що предметом позову АТ «АБ «РАДАБАНК» у справі № 908/439/26 є стягнення кредитної заборгованості, розмір якої визначений банком станом на 17.02.2026.

Як уже встановлено, заява ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про застосування спеціального мораторію датована 27.02.2026, тобто подана після дати, станом на яку банком визначено заборгованість, а також після подання банком 20.02.2026 позову у даній справі.

У такий спосіб, встановлення факту виникнення кредитної заборгованості, її складу та розміру станом на 17.02.2026 не залежить від результату розгляду справи № 904/2029/26.

У межах даної справи суд на підставі кредитного договору, банківських виписок, розрахунку заборгованості та інших наявних доказів має можливість самостійно встановити факт отримання кредитних коштів, строк виконання кредитного зобов`язання, розмір неповернутого кредиту, правову природу нарахованих процентів та правильність їх включення до заявленої суми.

Саме такі обставини становлять основний предмет доказування за позовом про стягнення заборгованості.

Крім того, застосування спеціального мораторію не припиняє самого кредитного зобов`язання та не анулює заборгованість, сформовану до його застосування.

Як зазначалося вище, пункти 26- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України встановлюють тимчасовий спеціальний правовий режим виконання кредитного зобов`язання.

Протягом строку дії мораторію позичальник звільняється від обов`язку сплати відповідного грошового зобов`язання, зупиняється його подальше нарахування та вчинення дій щодо примусового стягнення заборгованості з позичальника і поручителів.

Водночас законом не передбачено припинення основного кредитного зобов`язання або списання сформованої до застосування мораторію основної заборгованості.

Навпаки, пунктом 27 передбачено продовження строку дії кредитного договору та договорів забезпечення на строк дії мораторію, що додатково підтверджує тимчасовий, а не припиняючий характер цього правового механізму.

Тому необхідно відрізняти встановлення судом факту існування та розміру кредитної заборгованості від її фактичного примусового стягнення протягом періоду дії мораторію.

Такий підхід узгоджується і з постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.04.2026 у справі № 913/80/25.

У зазначеній справі Верховний Суд розглядав питання застосування пунктів 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України на стадії виконання вже ухваленого рішення про стягнення кредитної заборгованості.

Верховний Суд виходив із того, що у період дії мораторію зупиняються строки пред`явлення виконавчих документів до виконання, вчинення виконавчих дій та заходів примусового виконання рішення щодо кредитної заборгованості, у тому числі стосовно поручителів.

Таким чином, законодавство прямо передбачає можливість існування судового рішення, яким встановлена кредитна заборгованість, одночасно зі спеціальним режимом, який тимчасово обмежує її примусове виконання.

Наведене також підтверджує, що питання про існування кредитної заборгованості та питання про можливість здійснення заходів щодо її фактичного примусового стягнення не є тотожними.

При цьому у справі № 904/2029/26 вирішується окреме питання чи відповідав закону висновок банку про відсутність сукупності умов для застосування спеціального мораторію та чи була відмова від 18.03.2026 обґрунтованою.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.07.2026 позов ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» у зазначеній справі задоволено, однак це рішення оскаржено АТ «АБ «РАДАБАНК» і станом на час апеляційного перегляду даної справи не набрало законної сили.

Тому колегія суддів не має підстав виходити з того, що факт безпідставності відмови банку вже остаточно встановлений судовим рішенням.

Водночас відсутність остаточного рішення у справі № 904/2029/26 не перешкоджає встановленню у справі № 908/439/26 факту та розміру кредитної заборгованості на підставі наявних доказів.

Колегія суддів звертає увагу і на те, що пункт 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України забороняє зупинення провадження з підстав об`єктивної неможливості у випадку, якщо зібрані докази дозволяють встановити та оцінити відповідні обставини.

У даній справі апелянт не зазначив конкретних фактичних обставин щодо виникнення та розміру кредитної заборгованості, які не можуть бути встановлені судом на підставі матеріалів справи без очікування рішення у справі № 904/2029/26.

Посилання скаржника фактично зводиться до того, що майбутній результат розгляду спору щодо відмови у застосуванні мораторію може вплинути на подальший правовий режим виконання встановленого кредитного зобов`язання.

Однак така можливість не є тотожною процесуальній неможливості розглянути спір про існування та розмір заборгованості.

Колегія суддів також не погоджується з твердженням апелянта, що відмова у зупиненні провадження сама по собі порушує принцип рівності учасників господарського процесу, закріплений у статті 2 Господарського процесуального кодексу України.

Право позичальника на спеціальний мораторій не втрачається внаслідок розгляду судом спору про розмір кредитної заборгованості.

У разі остаточного встановлення у справі № 904/2029/26 безпідставності відмови банку правові наслідки пункту 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України застосовуватимуться з дня отримання кредитором заяви позичальника у передбаченому законом порядку.

При цьому передбачені законом наслідки мораторію, зокрема щодо зупинення заходів примусового стягнення, повинні враховуватися незалежно від наявності судового рішення про встановлення суми боргу.

Таким чином, ухвалення рішення у справі про стягнення заборгованості саме по собі не позбавляє позичальника законодавчо встановлених гарантій, які можуть виникнути внаслідок остаточного вирішення спору щодо застосування мораторію.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що між справами № 908/439/26 та № 904/2029/26 існує правовий взаємозв`язок, однак відсутня передбачена пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України об`єктивна неможливість розгляду даної справи до набрання законної сили рішенням у справі № 904/2029/26.

Зібрані у справі № 908/439/26 докази є достатніми для встановлення та оцінки обставин, які входять до предмета доказування за позовом про стягнення кредитної заборгованості.

У зв`язку з цим висновок Господарського суду Запорізької області про відсутність підстав для зупинення провадження у справі є правильним, а відповідні доводи апеляційної скарги підлягають відхиленню.

Таким чином, результат розгляду справи № 904/2029/26 не перешкоджає вирішенню даної справи по суті, оскільки може впливати на спеціальний режим виконання встановленого кредитного зобов`язання, але не позбавляє суд можливості самостійно визначити наявність та розмір заборгованості за кредитним договором станом на дату, що передувала зверненню позичальника із заявою про застосування мораторію.

Щодо доводів апелянта про тимчасову окупацію території здійснення господарської діяльності, форс-мажорні обставини, добросовісність позичальника та нерівність становища сторін

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» наголошує на тому, що суд першої інстанції належним чином не врахував обставини, за яких відбулося порушення кредитного зобов`язання, а саме військову агресію Російської Федерації проти України, тимчасову окупацію території здійснення господарської діяльності товариства, втрату можливості використовувати земельні ділянки, виробничі потужності, сільськогосподарську техніку та інше майно.

На переконання апелянта, зазначені обставини істотно відрізняють його становище від становища банку як професійної фінансової установи, діяльність якої безпосередньо не була пов`язана з окупованими земельними ділянками та виробничими активами позичальника.

Скаржник також посилається на те, що після виникнення відповідних обставин не ухилявся від урегулювання правовідносин із кредитором, а скористався передбаченим законом механізмом звернення із заявою про застосування мораторію та після отримання відмови банку оскаржив її в судовому порядку.

У зв`язку з цим ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» вважає, що задоволення позову без належного врахування таких обставин порушує справедливий баланс між сторонами та фактично ставить позичальника, який зазнав безпосередніх наслідків тимчасової окупації, у нерівне становище порівняно з кредитором.

Оцінюючи зазначені доводи, колегія суддів насамперед виходить із того, що обставини тимчасової окупації території, на якій ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» здійснювало господарську діяльність, не можуть бути зведені до загального посилання на існування в Україні воєнного стану.

Як встановлено матеріалами справи, територія Веселівської селищної територіальної громади Мелітопольського району Запорізької області, де розташовувалось та здійснювало господарську діяльність ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», з 26.02.2022 віднесена до тимчасово окупованої Російською Федерацією території України.

Відтак доводи апелянта про безпосередній вплив воєнної агресії та окупації саме на сферу його господарської діяльності не можуть бути відхилені лише загальним міркуванням про те, що воєнний стан однаковою мірою впливає на всіх суб`єктів господарювання.

У цій частині колегія суддів не повною мірою погоджується з мотивуванням суду першої інстанції, який фактично поставив економічне становище позичальника та банку в однакову площину лише з огляду на загальну дію воєнного стану.

Характер та інтенсивність впливу війни на конкретного суб`єкта господарювання можуть істотно відрізнятися залежно від місцезнаходження його майна, виробничих потужностей, земельних ділянок, персоналу та інших обставин здійснення господарської діяльності.

Разом із тим встановлення факту тимчасової окупації території діяльності позичальника саме по собі не вирішує питання про припинення або відсутність його грошового зобов`язання за кредитним договором.

Відповідно до частини першої статті 617 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за його порушення, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У такий спосіб, зазначена норма регулює передусім питання відповідальності за порушення зобов`язання, а не припинення самого основного зобов`язання.

Форс-мажорні обставини не припиняють автоматично обов`язку боржника повернути отримані ним грошові кошти, якщо інше прямо не передбачено законом або договором.

Правова природа форс-мажорних обставин також визначена статтею 14-1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідно до якої такими обставинами є надзвичайні та невідворотні обставини, які об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань.

Верховний Суд послідовно виходить із того, що сама наявність війни, воєнного стану, бойових дій або інших надзвичайних обставин не означає автоматичного існування форс-мажору щодо будь-якого зобов`язання.

Необхідним є встановлення причинно-наслідкового зв`язку між конкретною обставиною непереборної сили та неможливістю виконати конкретне зобов`язання.

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.02.2026 у справі № 910/881/24 наголошено, що саме по собі законодавче віднесення воєнного стану до форс-мажорних обставин не свідчить про наявність форс-мажору в конкретних правовідносинах.

Сторона, яка посилається на такі обставини, повинна довести, що конкретні обмеження або події, пов`язані з воєнним станом, об`єктивно унеможливили виконання саме того зобов`язання, щодо якого заявляється форс-мажор.

Аналогічний підхід викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.06.2023 у справах № 912/750/22 та № 906/540/22, від 15.06.2023 у справі № 910/8580/22, від 29.06.2023 у справі № 922/999/22, від 13.09.2023 у справі № 910/7679/22, від 12.06.2024 у справі № 910/6306/21.

У цих рішеннях Верховний Суд виходив із того, що форс-мажорні обставини мають індивідуальний характер щодо конкретного договору, конкретної сторони та конкретного обов`язку, а тому повинні оцінюватися судом у сукупності з усіма доказами справи.

При цьому лист Торгово-промислової палати України від 28.02.2022 № 2024/02.0-7.1, на який також посилалися учасники даної справи, не є індивідуальним сертифікатом про форс-мажорні обставини щодо конкретного кредитного договору.

Верховний Суд у наведених постановах зазначив, що цей лист має загальний характер, не містить ідентифікуючих ознак конкретного договору та не є безумовним доказом того, що виконання будь-якого зобов`язання кожним суб`єктом господарювання стало неможливим.

Водночас відсутність індивідуального сертифіката Торгово-промислової палати також не означає, що сторона взагалі позбавлена можливості доводити настання форс-мажорних обставин іншими належними та допустимими доказами.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 06.02.2026 у справі № 910/881/24 підтвердила, що відповідний сертифікат не є єдиним можливим доказом, а суд повинен оцінити всі надані стороною докази та встановити, чи дійсно відповідні надзвичайні та невідворотні обставини унеможливили виконання конкретного обов`язку.

Таким чином, сама відсутність індивідуального сертифіката ТПП не є достатньою підставою для автоматичного відхилення доводів ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про вплив окупації на його господарську діяльність.

Разом із тим у межах даної справи відповідні доводи не спростовують факту отримання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» кредитних коштів та факту існування неповернутої основної суми кредиту.

Окупація майна, неможливість користування земельними ділянками, виробничими потужностями чи сільськогосподарською технікою можуть істотно впливати на фінансову спроможність боржника, проте такі обставини самі по собі не свідчать про припинення вже отриманого кредитного зобов`язання.

Грошове зобов`язання не є тотожним обов`язку передати індивідуально визначене майно, виконання якого може стати фізично неможливим унаслідок його знищення чи втрати.

Предметом основного обов`язку позичальника є повернення грошових коштів, а не використання конкретного врожаю, техніки, земельних ділянок чи іншого майна для його виконання.

Тому навіть істотне погіршення фінансового становища позичальника або втрата частини активів не означає автоматичного припинення обов`язку повернути отримані від банку кредитні кошти.

Водночас наведене не означає, що обставини війни та окупації взагалі не мають юридичного значення для кредитних правовідносин.

Законодавець спеціально врегулював правові наслідки таких обставин для кредитних зобов`язань через спеціальні правові механізми, зокрема пункт 18 та пункти 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Поза межами цих спеціальних норм сама по собі окупація території господарської діяльності не є підставою для списання або припинення основного боргу.

Колегія суддів також враховує встановлену судом першої інстанції обставину, що матеріали справи не містять доказів направлення ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» банку повідомлення про настання форс-мажорних обставин у порядку, передбаченому кредитним договором.

Верховний Суд у своїй практиці звертає увагу, що при вирішенні питання про правові наслідки форс-мажорних обставин має враховуватися також дотримання стороною погодженого договором порядку повідомлення контрагента про виникнення таких обставин.

Разом із тим у даній справі відсутність такого повідомлення не є визначальною для застосування передбачених законом спеціальних гарантій, оскільки застосування пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України не залежить від направлення позичальником договірного повідомлення про форс-мажор, а питання спеціального мораторію врегульоване окремими пунктами 23- 29 цього розділу.

Щодо посилання суду першої інстанції на положення статті 218 Господарського кодексу України колегія суддів зазначає, що таке нормативне обґрунтування не може бути підтримане.

Законом України від 09.01.2025 № 4196-IX Господарський кодекс України визнано таким, що втратив чинність з дня введення в дію цього Закону.

Господарський кодекс України втратив чинність 28.08.2025, тоді як оскаржуване рішення у даній справі ухвалено 07.07.2026.

Таким чином, на час вирішення спору судом першої інстанції стаття 218 Господарського кодексу України вже не була чинною нормою права та не могла бути застосована до спірних правовідносин як чинне нормативне регулювання.

Водночас ця помилка сама по собі не спростовує висновку щодо збереження основного грошового зобов`язання, оскільки відповідне питання врегульовується чинними положеннями Цивільного кодексу України, зокрема статтями 525, 526, 530, 599, 617, 1049, 1054 цього Кодексу.

Стосовно доводів апелянта про добросовісність його поведінки колегія суддів враховує, що після виникнення законодавчого механізму спеціального мораторію ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» звернулося до банку із заявою про його застосування, надало додаткові документи та після отримання відмови скористалося правом на її судове оскарження.

Такі дії свідчать про використання позичальником передбачених законом способів захисту своїх прав та не можуть самі по собі оцінюватися як ухилення від правового врегулювання відповідних відносин.

Однак добросовісність поведінки сторони не є самостійною передбаченою законом підставою для припинення основного кредитного зобов`язання або списання неповернутої суми кредиту.

Вона повинна враховуватися при оцінці поведінки сторін та застосуванні конкретних правових механізмів, але не може замінювати собою визначені законом підстави припинення зобов`язання.

Щодо твердження апелянта про фактичну нерівність становища позичальника та банку колегія суддів зазначає, що закріплений господарським процесуальним законом принцип рівності учасників судового процесу означає рівність їхніх процесуальних прав та можливостей перед судом і законом.

Сам по собі різний економічний стан сторін, різний характер їх господарської діяльності чи різний ступінь негативного впливу війни на їхні активи не свідчить про порушення судом принципу процесуальної рівності.

Разом із тим суд не вправі ігнорувати ті відмінності у фактичному становищі сторін, яким законодавець надав юридичне значення шляхом встановлення спеціальних гарантій для певної категорії позичальників.

Саме таке спеціальне правове регулювання міститься, зокрема, у пункті 18 та пунктах 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Тому забезпечення справедливого балансу у даній справі полягає не у звільненні позичальника від будь-якого боргу лише з огляду на окупацію території його діяльності, а в правильному та повному застосуванні тих спеціальних правових наслідків, які законодавець безпосередньо передбачив для відповідних кредитних правовідносин у період воєнного стану.

Колегія суддів уже врахувала такі наслідки при вирішенні питання про проценти, які за своєю природою є відповідальністю відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, а також при оцінці доводів щодо спеціального мораторію.

За таких обставин доводи апелянта про тимчасову окупацію території здійснення господарської діяльності, втрату доступу до активів, суттєве погіршення економічного становища та добросовісне використання передбачених законом способів захисту є такими, що заслуговують на врахування при юридичній оцінці правовідносин сторін.

Водночас ці обставини самі по собі не спростовують факту існування непогашеної основної заборгованості за кредитом у сумі 2 575 908 грн і не є самостійною правовою підставою для повної відмови у позові АТ «АБ «РАДАБАНК».

Таким чином, відповідні доводи апеляційної скарги підлягають частковому врахуванню в тій мірі, в якій вони пов`язані із застосуванням спеціальних законодавчих гарантій, встановлених на період воєнного стану, однак не дають підстав для висновку про припинення основного кредитного зобов`язання або відсутність заборгованості за тілом кредиту.

Щодо підсумкової оцінки доводів апеляційної скарги, обсягу зміни рішення та наслідків для солідарних боржників

Узагальнюючи результати перевірки доводів апеляційної скарги та висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить із такого.

Матеріалами справи підтверджено укладення між АТ «АБ «РАДАБАНК» та ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» кредитного договору № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, фактичне надання позичальнику кредитних коштів та наявність непогашеної основної заборгованості за кредитом у сумі 2 575 908 грн.

Самостійних доводів, які б спростовували факт отримання кредитних коштів або розмір неповернутої основної суми кредиту, апеляційна скарга не містить.

У цій частині висновки суду першої інстанції є правильними.

Водночас висновок місцевого господарського суду про наявність підстав для стягнення всієї заявленої банком суми процентів у розмірі 166 962,49 грн не відповідає правильному застосуванню норм матеріального права.

Як встановлено колегією суддів, заявлена банком процентна заборгованість складається з різних за своєю правовою природою нарахувань.

Проценти у загальному розмірі 98 963,31 грн нараховані банком на прострочену кредитну заборгованість відповідно до пункту 3.6 кредитного договору.

Самим пунктом 3.6 договору сторони прямо визначили такі проценти як інший розмір процентів у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, тобто як міру відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.

У зв`язку з цим до зазначених нарахувань застосовується пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України, відповідно до якого позичальник у період дії воєнного стану звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу.

Крім того, до банківського розрахунку включено 920,96 грн базових процентів за 28- 29.10.2023, нарахованих як плата за користування кредитними коштами після закінчення 27.10.2023 погодженого сторонами строку кредитування.

Правові підстави для нарахування таких процентів за статтею 1048 Цивільного кодексу України після спливу строку кредитування відсутні.

Таким чином, із присудженої судом першої інстанції суми процентів підлягають виключенню: 98 963,31 грн проценти, нараховані за пунктом 3.6 кредитного договору як відповідальність відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України; 920,96 грн базові проценти, нараховані за 28- 29.10.2023 після закінчення строку кредитування.

Загальний розмір процентів, стягнення яких є безпідставним, становить 99 884,27 грн.

Відповідно, обґрунтований розмір заборгованості за процентами становить 67 078,22 грн замість присуджених судом першої інстанції 166 962,49 грн.

Таким чином, загальний розмір заборгованості за кредитним договором, яка підлягає врахуванню за результатами апеляційного перегляду, становить 2 642 986,22 грн, з яких: 2 575 908 грн прострочена заборгованість за кредитом; 67 078,22 грн заборгованість за процентами.

Доводи апеляційної скарги щодо необхідності повної відмови у задоволенні позову колегія суддів відхиляє, оскільки встановлені під час апеляційного перегляду порушення стосуються частини заявленої процентної заборгованості та не спростовують факту існування непогашеної основної суми кредиту.

Доводи про тимчасову окупацію території здійснення господарської діяльності позичальника, втрату доступу до його майна та несприятливий фінансовий стан також самі по собі не припиняють основного грошового зобов`язання.

Їх юридичне значення враховано колегією суддів у межах спеціального правового регулювання, встановленого законодавцем на період воєнного стану.

Не є підставою для повної відмови у позові й посилання апелянта на спеціальний мораторій, передбачений пунктами 23- 29 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України.

Заява про застосування такого мораторію подана позичальником після дати, станом на яку банком визначено спірну заборгованість, та після звернення банку з цим позовом.

При цьому питання про правомірність відмови банку в застосуванні мораторію є предметом окремої справи № 904/2029/26, судове рішення в якій на час апеляційного перегляду даної справи не набрало законної сили.

Як встановлено колегією суддів, наявні у даній справі докази дозволяють суду самостійно встановити факт та розмір кредитної заборгованості, тому передбачені пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України підстави для зупинення провадження відсутні.

Разом із тим при визначенні процесуальних наслідків встановленої неправильності розрахунку процентів колегія суддів ураховує, що апеляційну скаргу у даній справі подало лише ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», тоді як рішенням суду першої інстанції відповідну заборгованість стягнуто солідарно також із ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ТОВ «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та ТОВ «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО».

Зазначена обставина не дає підстав залишати щодо поручителів до стягнення більший розмір одного й того самого забезпеченого кредитного зобов`язання.

Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткової відповідальності поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, якщо договором поруки не встановлено інше.

Порука за своєю правовою природою має додатковий, акцесорний характер щодо основного зобов`язання, а тому обсяг відповідальності поручителя залежить від обсягу забезпеченого ним зобов`язання.

Частиною другою статті 555 Цивільного кодексу України також передбачено право поручителя висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, якщо такі заперечення не пов`язані виключно з особою боржника.

У даній справі встановлені судом апеляційної інстанції підстави для зменшення суми процентів не ґрунтуються на особистих відносинах ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» із кредитором.

Вони стосуються безпосередньо правової природи та розміру єдиного основного кредитного зобов`язання, виконання якого забезпечено договорами поруки.

Неправомірність включення до кредитної заборгованості 99 884,27 грн процентів означає відсутність у кредитора права вимагати цю частину одного й того самого боргу не лише від позичальника, а й від осіб, відповідальність яких має забезпечувальний характер та є похідною від основного зобов`язання.

Такий підхід відповідає правовому висновку, викладеному Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.06.2024 у справі № 161/8822/19.

У зазначеній постанові Верховний Суд виходив із того, що у справі про солідарне стягнення кредитної заборгованості з боржника та поручителя до процесуальних співучасників пред`являється єдина позовна вимога, а загальний розмір кредитної заборгованості стосується як основного боржника, так і поручителя.

Об`єднана палата зазначила, що солідарний боржник вправі висувати заперечення проти вимог кредитора, які є загальними для всіх боржників та не засновані на особистих відносинах одного з них із кредитором.

Верховний Суд дійшов висновку, що оскарження судового рішення у повному обсязі одним із відповідачів, відповідальність якого є солідарною з іншими, та перегляд справи в апеляційному порядку за апеляційною скаргою такого відповідача не порушує принципу диспозитивності судочинства.

Хоча зазначений висновок сформульований Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду в межах цивільного судочинства, він ґрунтується насамперед на матеріально-правовій природі солідарного зобов`язання та положеннях статей 543, 554, 555 Цивільного кодексу України, які однаково застосовуються і до спірних кредитних правовідносин у цій господарській справі.

Крім того, частина четверта статті 269 Господарського процесуального кодексу України прямо передбачає, що суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги в разі встановлення неправильного застосування норм матеріального права.

У цьому випадку неправильність стягнення частини процентів встановлена щодо однієї спільної суми кредитної заборгованості, присудженої солідарно з усіх відповідачів.

Залишення щодо поручителів рішення в частині стягнення 166 962,49 грн процентів одночасно зі зменшенням тієї самої складової основного зобов`язання щодо позичальника до 67 078,22 грн призвело б до існування взаємовиключних висновків щодо розміру одного забезпеченого зобов`язання.

Крім того, це призвело б до покладення на поручителів відповідальності в обсязі, який перевищує належний до виконання обсяг основного кредитного зобов`язання, що суперечило б акцесорній природі поруки.

Таким чином, встановлене судом апеляційної інстанції зменшення розміру заборгованості за процентами має бути враховане при визначенні солідарного обов`язку всіх відповідачів, а не лише ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», яке подало апеляційну скаргу.

У такий спосіб, рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 підлягає зміні в частині визначеного розміру заборгованості за процентами та відповідно загальної суми солідарного стягнення.

Відповідно до статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, змінити судове рішення.

Згідно зі статтею 277 Господарського процесуального кодексу України підставою для зміни судового рішення є, зокрема, неправильне застосування судом норм матеріального права.

У даній справі місцевий господарський суд, не розмежувавши проценти за правомірне користування кредитом та проценти як відповідальність за статтею 625 Цивільного кодексу України, не застосував до останніх пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України та водночас допустив стягнення базових процентів після спливу погодженого строку кредитування.

Ці порушення призвели до неправильного визначення розміру заборгованості, що підлягає стягненню.

За таких обставин апеляційна скарга ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 зміні в частині розміру стягнутої заборгованості.

Замість стягнених 166 962,49 грн процентів солідарному стягненню з відповідачів підлягають 67 078,22 грн процентів.

Відповідно загальна сума заборгованості, яка підлягає солідарному стягненню, становить 2 642 986,22 грн, у тому числі: 2 575 908 грн простроченої заборгованості за кредитом; 67 078,22 грн заборгованості за процентами.

В іншій частині рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026, з урахуванням наведених у цій постанові мотивів, підлягає залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку, що рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 є правильним у частині встановлення факту існування основного кредитного зобов`язання ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» перед АТ «АБ «РАДАБАНК» та розміру непогашеної заборгованості за кредитом у сумі 2 575 908 грн.

Матеріалами справи підтверджується надання позичальнику кредитних коштів, настання встановленого кредитним договором строку їх повернення та непогашення основної суми кредиту в зазначеному розмірі.

Апеляційна скарга не містить належно обґрунтованих доводів, які б спростовували факт отримання кредитних коштів або підтверджували інший розмір неповернутої основної заборгованості.

Водночас колегія суддів встановила неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права при визначенні розміру процентної заборгованості.

Зокрема, місцевий господарський суд не розмежував проценти, нараховані як плату за правомірне користування кредитом відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України, та проценти, передбачені пунктом 3.6 кредитного договору як інший розмір процентів у розумінні статті 625 цього Кодексу.

Унаслідок цього суд першої інстанції не застосував до нарахувань за пунктом 3.6 кредитного договору положення пункту 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України та безпідставно включив до суми стягнення 98 963,31 грн процентів, що за своєю правовою природою є відповідальністю за прострочення грошового зобов`язання відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України.

Крім того, суд першої інстанції не врахував, що після закінчення 27.10.2023 погодженого сторонами строку кредитування банк утратив право нараховувати проценти як плату за правомірне користування кредитними коштами відповідно до статті 1048 Цивільного кодексу України, у зв`язку з чим 920,96 грн базових процентів, нарахованих за 28- 29.10.2023, також не підлягають стягненню.

У такий спосіб, із присудженої судом першої інстанції процентної заборгованості у сумі 166 962,49 грн підлягають виключенню 99 884,27 грн, а належний розмір процентної заборгованості становить 67 078,22 грн.

Таким чином, загальний розмір заборгованості за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021, що підлягає солідарному стягненню з відповідачів, становить 2 642 986,22 грн, з яких: 2 575 908 грн прострочена заборгованість за кредитом; 67 078,22 грн заборгованість за процентами.

Доводи ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» про необхідність повної відмови у задоволенні позову свого підтвердження не знайшли, оскільки встановлені судом апеляційної інстанції порушення стосуються лише частини процентної складової кредитної заборгованості та не спростовують існування основного грошового зобов`язання.

Так само колегія суддів не встановила передбаченої пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України об`єктивної неможливості розгляду даної справи до набрання законної сили судовим рішенням у справі № 904/2029/26.

Наявні у справі докази дозволяють самостійно встановити та оцінити обставини виникнення, склад і розмір кредитної заборгованості, сформованої до звернення ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» із заявою про застосування спеціального мораторію.

Обставини тимчасової окупації території здійснення господарської діяльності позичальника, втрати доступу до його активів та негативного впливу воєнних дій на господарську діяльність враховані судом апеляційної інстанції у межах спеціального правового регулювання, встановленого законодавцем на період воєнного стану, однак самі по собі не є підставою для припинення основного кредитного зобов`язання.

Відповідно до статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, змінити судове рішення.

Згідно зі статтею 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки допущене судом першої інстанції неправильне застосування норм матеріального права призвело не до помилкового вирішення спору в цілому, а до неправильного визначення розміру процентної та, відповідно, загальної заборгованості, колегія суддів вважає належним процесуальним наслідком зміну, а не скасування судового рішення.

При цьому встановлене судом апеляційної інстанції зменшення розміру забезпеченого кредитного зобов`язання підлягає врахуванню щодо всіх солідарних боржників, оскільки відповідальність поручителів є похідною від обсягу основного зобов`язання, а залишення щодо них більшого розміру процентної заборгованості призвело б до існування різного обсягу одного й того самого солідарного зобов`язання.

За таких обставин апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» підлягає частковому задоволенню, а рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 зміні в частині розміру стягнутої заборгованості.

В іншій частині рішення суду першої інстанції, з урахуванням мотивів, викладених у цій постанові, підлягає залишенню без змін.

Судові витрати.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Верховний Суд у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17 виходив із того, що у разі зміни судового рішення судом вищої інстанції розподіл судового збору має бути приведений у відповідність до остаточного результату розгляду справи.

Аналогічний підхід викладений у постанові Верховного Суду від 15.06.2022 у справі № 905/671/19, відповідно до якого в разі часткового задоволення позовних вимог судовий збір за розгляд справи у судах відповідних інстанцій підлягає перерозподілу пропорційно до обсягу задоволених вимог.

В даній справі ціна позову становила 2 742 870,49 грн.

За результатами апеляційного перегляду позовні вимоги підлягають задоволенню в сумі 2 642 986,22 грн, а в частині 99 884,27 грн задоволенню не підлягають.

Таким чином, частка задоволених позовних вимог становить приблизно 96,3584 %, а частка вимог, у задоволенні яких належить відмовити, приблизно 3,6416 %.

За подання позовної заяви АТ «АБ «РАДАБАНК» сплачено судовий збір у розмірі 32 914,45 грн.

Суд першої інстанції, задовольнивши позов у повному обсязі, стягнув на користь банку з кожного із п`яти відповідачів по 6 582,89 грн судового збору.

Оскільки за результатами апеляційного перегляду позов підлягає частковому задоволенню, розподіл судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції підлягає зміні.

Пропорційно до задоволеної частини позовних вимог відшкодуванню АТ «АБ «РАДАБАНК» за рахунок відповідачів підлягає судовий збір у розмірі: 32 914,45 грн Ч 96,3584 % = 31 715,84 грн.

Відповідно, частина судового збору в розмірі 1 198,61 грн, яка припадає на позовні вимоги, у задоволенні яких відмовлено, покладається на АТ «АБ «РАДАБАНК».

При цьому судовий збір, як процесуальні судові витрати, не є складовою солідарного матеріально-правового зобов`язання відповідачів, а тому не підлягає стягненню з них солідарно.

Верховний Суд у своїй практиці виходить із того, що при задоволенні позову до кількох відповідачів судові витрати розподіляються між ними відповідно до правил процесуального закону, а солідарне стягнення судового збору процесуальним законом не передбачено.

Таким чином, судовий збір за розгляд справи в суді першої інстанції в загальному розмірі 31 715,84 грн підлягає розподілу між відповідачами окремо.

Щодо судових витрат за перегляд справи в апеляційному порядку колегія суддів виходить із такого.

ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» оскаржило рішення суду першої інстанції в повному обсязі та просило повністю відмовити в задоволенні позову.

За подання апеляційної скарги судовий збір підлягав сплаті в розмірі 49 371,67 грн, що визначено виходячи з оспорюваної суми 2 742 870,49 грн та ставки судового збору, передбаченої законом для апеляційної скарги, з урахуванням коефіцієнта 0,8 у зв`язку з поданням процесуального документа в електронній формі.

Первісно апелянтом було сплачено 10 000 грн судового збору, а ухвалою суду апеляційної інстанції встановлено необхідність доплати 39 371,67 грн, тобто загальний належний розмір збору становив 49 371,67 грн.

Оскільки апеляційна скарга задовольняється частково у частині зменшення присудженої заборгованості на 99 884,27 грн, що становить приблизно 3,6416 % оскарженої суми, судовий збір за подання апеляційної скарги також підлягає розподілу пропорційно до результату її розгляду.

Таким чином, на АТ «АБ «РАДАБАНК» як сторону, не на користь якої вирішено спір у відповідній частині, покладається обов`язок відшкодувати ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі: 49 371,67 грн Ч 3,6416 % = 1 797,92 грн.

Решта витрат ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 47 573,75 грн покладається на апелянта у зв`язку з відхиленням апеляційної скарги в іншій частині.

Таким чином, у зв`язку зі зміною рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 підлягає зміні й здійснений судом першої інстанції розподіл судових витрат.

Судовий збір за подання позовної заяви в частині, пропорційній задоволеним позовним вимогам, у загальному розмірі 31 715,84 грн підлягає стягненню з відповідачів на користь АТ «АБ «РАДАБАНК» із розподілом між ними відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 797,92 грн підлягає стягненню з АТ «АБ «РАДАБАНК» на користь ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ».

В іншій частині судові витрати за апеляційний перегляд покладаються на ТОВ «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ».

Керуючись статтями 129, 269, 275, 277, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 змінити в частині розміру стягнутої заборгованості за процентами, загального розміру заборгованості та розподілу судових витрат, виклавши відповідні абзаци резолютивної частини рішення в такій редакції:

«Стягнути солідарно з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ», ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» та Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» заборгованість за кредитним договором № 29821/ЮКР-579/0 від 28.10.2021 у загальному розмірі 2 642 986, 22 грн, з яких: 2 575 908 грн прострочена заборгованість за кредитом; 67 078, 22 грн заборгованість за процентами.

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» у частині стягнення 99 884, 27 грн процентів відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 6 343, 17 грн судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 6 343, 17 грн судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 6 343, 17 грн судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ЛАНИ ЗАПОРІЖЖЯ» на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 6 343, 17 грн судового збору за подання позовної заяви.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «РОЗУМІВСЬКЕ АГРО» на користь Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» 6 343, 16 грн судового збору за подання позовної заяви».

В іншій частині рішення Господарського суду Запорізької області від 07.07.2026 у справі № 908/439/26 залишити без змін.

Стягнути з Акціонерного товариства «Акціонерний банк «РАДАБАНК» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ТАВРІЧЕСЬКЕ МБ» 1 797, 92 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Видачу наказів, з урахуванням відповідних реквізитів, доручити Господарському суду Запорізької області.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку у строки та порядку, встановлені статтями 286- 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена та підписана 05.10.2026

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя О.В. Чус