УХВАЛА
12 жовтня 2026 року
м. Київ
cправа № 904/1275/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,
розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного підприємства "Промсервіс КР"
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2026 у справі
за позовом керівника Криворізької східної окружної прокуратури Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Криворізької міської ради
до Приватного підприємства "Промсервіс КР"
про стягнення 576 000 грн,
ВСТАНОВИВ:
22.09.2026 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в електронному суді надійшла касаційна скарга Приватного підприємства "Промсервіс КР" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2026 у справі № 904/1275/26.
За результатами перевірки матеріалів поданої касаційної скарги Верховний Суд відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі № 904/1275/26 і в обґрунтування цієї відмови зазначає про таке.
За змістом пункту 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в)справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
Частиною п`ятою статті 12 ГПК України передбачено, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до частини сьомої зазначеної статті для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.
Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2026 установлено у розмірі 3 328,00 грн.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
Предметом розгляду за поданим у 2026 році позову у цій справі є стягнення 576 000,00 грн, що менше п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3328,00 грн х 500 = 1 664 000,00 грн), а тому у розумінні ГПК України оскаржуване судове рішення у справі № 904/1275/26 не підлягає касаційному оскарженню.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, заявник посилається на наявність підстав оскарження судового рішення у справі №904/1275/26, передбачених підпунктами "а" та "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, та зазначає, що питанням права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, у цій справі є питання про те, чи може суд визначати дату набрання чинності Законом України, відмінну від дати, зазначеної в самому Законі, і в такий спосіб визначати дату, станом на яку має перевірятися чинність рішення органу місцевого самоврядування про менший розмір пайової участі для цілей застосування абзацу 2 підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX, а саме:
- 17.10.2019 - день набрання чинності Законом України № 132-IX у цілому (пункт 1 розділу ІІ цього Закону), включаючи дату набрання чинності абзацом 2 підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ цього Закону, або
- 01.01.2020 - день набрання чинності пунктами 10- 13 розділу I цього Закону, якими виключено статтю 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».
Заявник зазначає, що поставлене питання не є питанням застосування норми до унікальних обставин окремого спору, воно стосується невизначеного кола замовників будівництва в усіх населених пунктах України, які розпочали будівництво у 2020 році, а також відповідних органів місцевого самоврядування.
Це зумовлено самою конструкцією Закону України № 132-IX: повноваження органів місцевого самоврядування встановлювати розмір пайової участі випливали зі статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», яку виключено з 01.01.2020. Саме тому переважна більшість місцевих рад скасувала свої рішення про розмір пайової участі наприкінці 2019 року - у зв`язку з втратою відповідних повноважень, а не з наміром встановити для забудовників ставку 4 відсотки.
Відтак від відповіді на поставлене питання залежить результат кожного спору цієї категорії, а спори про стягнення безпідставно збережених коштів пайової участі за 2020 рік ініціюються органами прокуратури і перебувають на розгляді господарських судів у значній кількості.
Формулювання «чинним на день набрання чинності цим Законом», вжите в абзаці 2 підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ Закону України № 132-IX, у цій самій справі витлумачено судами першої та апеляційної інстанцій протилежним чином: суд першої інстанції виходив з дати 17.10.2019, суд апеляційної інстанції - з дати 01.01.2020. Вже сама ця обставина є достатнім свідченням системної нормативної невизначеності.
Стала практика Верховного Суду саме з цього питання відсутня. Водночас у низці постанов Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вживається спрощене формулювання «Закон № 132-IX набув чинності з 01.01.2020», яке насправді позначає лише дату виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (тобто дату набрання чинності пунктами 10-13 розділу I), а не дату набрання чинності Законом у цілому. Саме це формулювання стало джерелом різночитань і було покладене в основу оскаржуваної постанови.
Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження, буде впливати на значну кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Для віднесення справи до категорії спорів, що містять виключну правову проблему та стосується питання права, вирішення яких необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, така справа повинна мати певні ознаки, зокрема існування кількісних або якісних критеріїв, таких як:
- немає усталеної судової практики у застосуванні однієї і тієї ж норми права, в тому числі, наявність правових висновків суду касаційної інстанції, які прямо суперечать один одному;
- невизначеність законодавчого регулювання правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема, в тому числі необхідність застосування аналогії закону чи права;
- встановлення глибоких та довгострокових розходжень у судовій практиці у справах з аналогічними підставами позову та подібними позовними вимогами, а також наявність обґрунтованих припущень, що аналогічні проблеми неминуче виникатимуть у майбутньому.
При цьому в обґрунтування виключної підстави перегляду оскаржуваного рішення заявник визначає неправильне, на його думку, визначення судом дати набрання чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» від 20.09.2019 № 132-IX та застосування абзацу 2 підпункту 1 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення».
Водночас апеляційний суд в оскаржуваному рішенні оцінив аргументи учасників справи і висновки суду першої інстанції, зокрема зазначивши, що відповідно до внесених Законом № 132-ІХ змін з 01.01.2020 у замовників будівництва відсутній обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту внаслідок виключення статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".
Дійсними та такими, що продовжують свою дію до моменту їх повного виконання, є лише договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 (частина перша пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 132-ІХ).
Проте, з 01.01.2020 замість норм статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» почали діяти норми п. 2 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132, відповідно до яких протягом 2020 року замовники будівництва на земельній ділянці у населеному пункті перераховують до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту (далі - пайова участь) у передбаченому цими положеннями розмірі та порядку.
Апеляційний суд застосував практику Верховного Суду, викладену у постановах від 23.05.2024 у справі № 915/149/23, від 24.06.2025 у справі №911/1654/24, де зроблено висновок, що відсутність укладеного договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту не усуває зобов`язання забудовника сплатити визначені суми, при цьому таке зобов`язання повинно бути виконане до прийняття новозбудованого об`єкта в експлуатацію і спір у правовідносинах щодо сплати таких сум може виникнути лише щодо їх розміру.
З огляду на встановлені судами обставини справи, зокрема, як щодо відсутності рішення органу місцевого самоврядування про розмір сплати пайової участі, так і щодо моменту початку будівництва - 18.08.2020, судом застосовано розмір пайової участі, розрахований безпосередньо на підставі абзацу 2 пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 132 - 4% вартості будівництва об`єкта, а саме: 10 000 000 грн х 4% = 400 000 грн.
Проте, посилання скаржника на наявність практики Верховного Суду у подібних правовідносинах не свідчить про неоднозначність правозастосовчої практики у питанні застосування норм, зазначених у касаційній скарзі, а лише - про наявність обставин справ, підтверджених/непідтверджених належними та допустимими доказами, в залежності від яких і були постановлені відповідні судові рішення.
При цьому, скаржник не наводить належних аргументів, які б свідчили про неоднозначність правозастосовчої практики у питанні застосування норм, зазначених ним у касаційній скарзі.
Отже, скаржник не довів, що ця справа має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, тоді як доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з судовим рішенням щодо застосування норм законодавства, що є прерогативою судів попередніх інстанцій під час розгляду справи по суті, а тому не містить випадку, передбаченого підпунктом "а" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Дослідивши зміст касаційної скарги та оскаржуваного судового рішення, колегія суддів зауважує, що сама лише вказівка на те, що справа має виняткове значення для скаржника без належного такого обґрунтування та за відсутності належних та допустимих доказів, не може бути визнана судом підставою, що підпадає під дію підпункту "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.
Отже, тягар доказування наявності підстав, передбачених пунктом 2 частини третьою статті 287 ГПК України, покладається на скаржника. Належних обґрунтувань про те, що ця справа має виняткове значення для скаржника, становить значний суспільний інтерес, а заявник позбавлений можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, в іншій справі заявником також не наведено.
Касаційний господарський суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами "а"-"г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки є виключенням із загального правила, й необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку буде порушено принцип "правової визначеності".
Доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, зводяться до висловлення незгоди з прийнятим судовим рішенням, викладення власного бачення у питанні застосування правових норм, є проханням про повторний перегляд справи та переоцінку встановлених судами обставин, що виходить за межі повноважень Верховного Суду щодо розгляду скарг, чим покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
Фактично скаржник веде до заперечення встановлених судом попередньої інстанції обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного їх викладення, й в цілому до заперечення результату розгляду справи. Однак в контексті повноважень суду касаційної інстанції як "суду права", а не "суду фактів" та положень статті 300 ГПК України й враховуючи предмет та підстави позову даного спору, колегія суддів дійшла висновку, що зазначені доводи є необґрунтованими, а тому відсутні підстави для відкриття провадження у справі.
Додатково слід звернути увагу скаржника на те, що незгода із судовим рішенням суду попередньої інстанції не свідчить про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при його ухваленні, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок ухвалення цих рішень, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь позивача/відповідача є звичайним передбачуваним процесом.
Подана касаційна скарга фактично зводиться до спроби переконати суд у необхідності втрутитися у зміст оскаржуваних рішень, однак Верховний Суд не може ставити під сумнів законність рішень судів попередніх інстанцій тільки через те, що такі рішення оскаржено і скаржник вважає їх незаконними, а тому підстав для відкриття касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою Приватного підприємства "Промсервіс КР" немає.
Зважаючи на обставини цієї справи та відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Промсервіс КР" на підставі пункту 1 частини першої статті 293 цього ж Кодексу, оскільки її подано на судові рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню.
За таких обставин, керуючись статтями 12, 163, 234, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд
УХВАЛИВ:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Приватного підприємства "Промсервіс КР" на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 14.09.2026 у справі № 904/1275/26.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Головуючий Н. О. Волковицька
Судді С. К. Могил
О. В. Случ