ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 жовтня 2026 року Справа № 160/22345/26
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Врони О. В.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,-
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 звернувся до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із позовом до ІНФОРМАЦІЯ_1 , в якому просить:
визнати протиправним та скасувати рішення комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 , оформлене протоколом № 27 від 13 листопада 2025 року, яким ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації;
визнати протиправними дії ІНФОРМАЦІЯ_1 щодо відмови ОСОБА_1 у наданні відстрочки на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»;
зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 прийняти рішення про надання ОСОБА_1 відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як особі, яка самостійно виховує та утримує двох неповнолітніх дітей за рішенням суду;
зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 у день прийняття рішення про надання відстрочки внести відповідні відомості до Єдиного державного реєстру призовників, військовозобов`язаних та резервістів і забезпечити їх відображення у військово-обліковому документі ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідач протиправно відмовив йому у наданні та оформленні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язаним на підставі абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 03.08.2026 року відкрито провадження у справі №160/22345/26, розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Відповідно до ч.6 ст.12, ч.1, 2 ст. 257, ч.1 ст.260 Кодексу адміністративного судочинства України зазначена справа є справою незначної складності та розглядається за правилами спрощеного позовного провадження. Питання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження.
Згідно з ч. 5 ст. 262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.
18.08.2026 на виконання ухвали суду від 03.08.2026 від ІНФОРМАЦІЯ_1 до суду для долучення до матеріалів справи надійшли додаткові документи.
ІНФОРМАЦІЯ_2 надав також відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог посилаючись на таке.
Згідно з Переліком документів, що подаються військовозобов`язаним для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації відповідно до підстав, зазначених у статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (Додаток 5 до Порядку № 560) документами, що підтверджують право на відстрочку для жінок та чоловіків, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України є: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або витяг із Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Таким чином, підтвердженням підстави для відстрочки від призову на військову службу за пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» є доведення одноосібного виховання дитини (дітей) одним із батьків, а також того, що батько/мати не здійснює виховання дитини (дітей) за певними обставинами.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 164 Сімейного кодексу України ухилення батьків від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти є підставою для позбавлення батьківських прав.
Отже, факт відсутності участі батька або матері у вихованні дітей може бути підтверджений рішенням суду під час вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Проживання батьків окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов`язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини .
В Сімейному кодексі України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Частина 1 статті 15 Сімейного кодексу України свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини (дітей).
Таким чином, факт одноосібного виховання дитини (дітей) одним із батьків не може встановлюватися за домовленістю батьків дитини, в тому числі, на підставі укладеної між ними мирової угоди, навіть за умови її затвердження судом.
Відповідач вважає, що факт попереднього надання відстрочки позивачу не є безумовною та автоматичною підставою для її подальшого продовження чи повторного надання.
Кожне рішення про надання відстрочки приймається уповноваженим органом на підставі актуальних на момент звернення документів та з урахуванням вимог чинного законодавства.
Відповідач посилається на порушення позивачем строку звернення до суду.
Щодо такого посилання відповідача, суд при вирішенні цього питання виходить з наступного.
Аналогічні позовні вимоги були заявлені позивачем у справі Дніпропетровського окружного адміністративного суду №160/33331/25. Ухвалою суду від 24.07.2026 позов ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення , зобов`язання вчинити певні дії - залишено без розгляду.
Частина четверта статті 240 КАС України наділяє особу правом після усунення підстав залишення позову без розгляду звернутися до адміністративного суду повторно в загальному порядку.
З новим тотожним уточненим позовом позивач звернувся до суду 27.07.2026, тобто без порушення шестимісячного строку звернення, визначеного ч. 2 ст. 122 КАС України.
Відтак, позивачем не порушено строк звернення до суду.
У відповіді на відзив позивач щодо доводів відповідача, зокрема зазначає наступне. Відзив відповідача не спростовує визначальної обставини спору: ОСОБА_1 подав до комісії чинне судове рішення, резолютивна частина якого прямо встановлює, що він самостійно виховує та утримує двох неповнолітніх дітей до 18 років. Саме такий юридичний факт окремою альтернативою передбачений пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а Додаток 5 до Порядку №560 прямо називає рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини серед належних підтвердних документів.
Ухвала від 20.05.2024 року є не приватною домовленістю, а судовим рішенням у розумінні ЦПК України, постановленим у позовному сімейному спорі між батьками за участю органу у справах дітей, яке набрало законної сили, є виконавчим документом і не скасоване. Відповідач не наділений повноваженнями фактично виключати з правового обігу резолютивну частину цього акта або висувати умову про позбавлення матері батьківських прав, якої законодавець для альтернативи «самостійно виховує та утримує за рішенням суду» не встановив.
Посилання на постанову Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2024 року у справі №201/5972/22 не підтверджує позицію відповідача. Велика Палата заборонила створювати такий факт у безспірному окремому провадженні, але прямо визнала можливість його встановлення як обставини предмета доказування у спорі між батьками щодо виконання обов`язків з виховання. Саме в такому позовному сімейному спорі й постановлено ухвалу від 20.05.2025. Постанова №822/2446/17 також не є тотожною за фактичним складом, оскільки позивач посилається не лише на розірвання шлюбу і проживання дітей із батьком, а на пряме судове встановлення самостійного виховання та утримання.
Досягнення дітьми 14 років не припинило дії судового рішення. Пункти 11-14 ухвали передбачають дію до повноліття, право дітей після 14 років визначити місце проживання та окремий порядок внесення змін. Сам відповідач більше року після досягнення дітьми 14 років продовжував надавати відстрочку. Акт служби у справах дітей, складений у серпні 2026 року, додатково підтверджує, що обидві дитини фактично проживають із батьком, забезпечуються ним та після 14 років прямо висловили бажання надалі проживати разом із ним.
Особливо істотно, що матеріали, подані самим відповідачем на виконання ухвали суду, підтверджують відсутність будь-якого доказу зміни фактичних сімейних обставин. Відповідач визнав, що внутрішні документи про причини зміни позиції, результати перевірок і докази переселення дітей до матері не складалися, а запити для перевірки таких обставин не направлялися. За частиною другою статті 77 КАС України саме відповідач, а не позивач, повинен довести правомірність конкретної відмови.
Адміністративна і процесуальна поведінка відповідача є непослідовною. Один і той самий судовий документ більше року визнавався достатнім. У першій справі №160/33331/25 той самий відповідач через того самого представника пояснював відмову 14-річним віком дітей і необхідністю нібито переглянути мирову угоду. У нинішній справі він уже стверджує, що ця ухвала взагалі не може підтверджувати самостійне виховання. При цьому жодної нової фактичної обставини між позитивними і негативним рішеннями не встановлено.
У запереченнях на відповідь на відзив ІНФОРМАЦІЯ_3 вважає, що позивач у своїй відповіді на відзив від 19.08.2026 року повторює пояснення, міркування та аргументи, які були ним викладені в уточненому адміністративному позові від 30.07.2026 року.
Щодо доданих позивачем до відповіді на відзив від 19.08.2026 року акту обстеження умов проживання та відповіді служби у справах дітей Шевченківського району Дніпровської міської ради від 13.08.2026 року №К-42/0-1/09-26., відповідач вказує, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Крім того, вищезазначені докази (документи) не підтверджують факт самостійного виховання та утримання дітей позивачем.
Позивач у додаткових письмових поясненнях з доводами відповідача щодо неможливості долучення до матеріалів справи акта обстеження умов проживання дітей і листа служби у справах дітей, не погоджується. Вони ґрунтуються на формальному застосуванні статті 79 КАС України без урахування часу виникнення відповідних доказів, причин їх подання та їх фактичного значення для предмета доказування у цій справі.
На момент подання позову відповідного листа та пов`язаного з ним акта обстеження фактично не існувало. Неможливість їх подання разом із позовною заявою була зумовлена не бездіяльністю позивача, не неналежною процесуальною поведінкою і не свідомим утриманням доказів, а об`єктивною причиною, що від нього не залежала, - відсутністю самих документів на час звернення до суду.
Ухвалою суду від 07.09.2026 у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів у справі №160/22345/26 за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - відмовлено.
Позивачем 11.09.2026 подані додаткові письмові пояснення у зв`язку з ухвалою суду від 07 вересня 2026 року та щодо неусуненої суперечності у фактичній і правовій позиції відповідача від 07.09.2026 року про відмову у витребуванні додаткових доказів не усуває спеціального обов`язку відповідача довести правомірність рішення комісії №27 від 13.11.2025 року на підставі вже наданих ним матеріалів.
Позивач просить врахувати, що у наданих відповідачем матеріалах відсутній документ, який би фіксував конкретну фактичну або юридичну причину зміни адміністративної позиції після попередніх позитивних рішень, а процесуальні пояснення відповідача щодо причин відмови є непослідовними та взаємно суперечливими.
Врахувати як додатковий письмовий доказ акт обстеження умов проживання, складений службою у справах дітей Шевченківського району Дніпровської міської ради у серпні 2026 року, яким підтверджено фактичне проживання дітей разом із батьком, їх забезпечення батьком та бажання дітей і надалі проживати разом із ним.
Врахувати, що відповідач не довів зміни фактичних сімейних обставин, зміни релевантного нормативного регулювання або іншої документованої обставини, яка б пояснювала відмінність між попередніми позитивними рішеннями та відмовою від 13.11.2025 року.
20.09.2026 позивачем були подані додаткові письмові пояснення. Повідомлено, що 17 вересня 2026 року ІНФОРМАЦІЯ_2 позивачу направлено повідомлення №9210 про результати розгляду повторної заяви про надання відстрочки.
У повідомленні зазначено, що протоколом комісії від 17 вересня 2026 року №38 ОСОБА_1 знову відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. Єдиною зазначеною причиною відмови є формулювання: «надані документи не підтверджують факт самостійного виховання та утримання дітей».
Відповідач знову застосував фактично те саме загальне формулювання, не зазначивши, який саме поданий документ він відхиляє, якої конкретної юридично значущої обставини, на його думку, бракує, чому акт служби у справах дітей не врахований та з яких причин чинне судове рішення не визнається належним підтвердним документом.
Ухвалою суду від 05.10.2026 продовжено строк розгляду справи №160/22345/26 на розумний строк, достатній для всебічного та повного розгляду справи.
Дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи в їх сукупності, проаналізувавши норми чинного законодавства України, суд встановив наступні обставини.
Позивач - ОСОБА_1 звернувся 05.08.2026 до ІНФОРМАЦІЯ_4 із заявою про оформлення йому в порядку, визначеному постановою Кабінету Міністрів України від 16.05.2024 №560 довідки про відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі абзацу 4 частини 1 статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
Позивач у заяві вказав, що є особою, яка самостійно виховує та утримує двох дітей за рішенням суду віком до 18 років, а саме: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 .
До заяви були додані належним чином завірені копії паспорта № НОМЕР_2 , довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, рішення суду від 20.05.2024, військово-облікового документу №110120221425692400018, довідки «Про надання відстрочки» №698 від 30.05.2025, нотаріально засвідчені свідоцтва про народження дитини № НОМЕР_3 і № НОМЕР_4 .
Комісією Шевченківського районного у місті ІНФОРМАЦІЯ_6 від 13.11.2025 прийнято рішення, оформлене протоколом №27 , яким ОСОБА_1 відмовлено у наданні відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».
У повідомленні ІНФОРМАЦІЯ_1 №7910 від 14.11.2026 вказано, що причиною відмови було те, що надані документи не підтверджують факт самостійного виховання та утримання дітей.
Не погодившись з рішенням і діями відповідача, вважаючи їх протиправними, позивач за захистом своїх порушених прав і інтересів звернувся з позовом до суду.
Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.
Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан, який триває до цього часу.
Указом Президента України від 24.02.2022 №69/2022 «Про загальну мобілізацію» було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва, яка триває по цей час.
Закон №3543-XII визначає правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності (далі - підприємства, установи і організації), повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.
Приписами статті 1 Закону №3543-XII визначено, що мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.
Закон України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-ХІІ) здійснює правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.
Відповідно до частини 7 статті 1 Закону №2232-ХІІ виконання військового обов`язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Частиною 7 статті 23 Закону №3543-XII перевірка підстав щодо надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації та її оформлення здійснюється територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки.
Тобто, під час дії мобілізації вирішення питання про надання відстрочки від призову на військову службу покладено саме на територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.
Статтею 22 Закону №3543-XII визначено обов`язки громадян щодо мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Поряд з цим статтею 23 Закону №3543-XII визначені категорії громадян, для яких встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 23 Закону №3543-XII не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані: жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.
Згідно з пунктом 1 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 154 від 23.02.2022 року (далі - Положення № 154), територіальні центри комплектування та соціальної підтримки є органами військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов`язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах.
Залежно від обсягів облікової, призовної та мобілізаційної роботи утворюються районні (об`єднані районні), міські (районні у містах, об`єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі - районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).
Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються, ліквідуються, реорганізовуються Міноборони.
Відповідно до абзацу 9 пункту 11 Положення № 154 районні територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, крім функцій, зазначених у пункті 9 цього Положення, оформляють для військовозобов`язаних, резервістів відстрочки від призову під час мобілізації, які надаються в установленому порядку, та проводять перевірку підстав їх надання, ведуть спеціальний облік військовозобов`язаних.
У подальшому Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 560 від 16.05.2024, яка набрала чинності 18.05.2024 року "Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період" (далі - Порядок № 560, в редакції на момент подання заяви про надання відстрочки).
Відповідно до пункту 56 Порядку № 560 відстрочка від призову на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період надається військовозобов`язаним з підстав, визначених статтею 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".
Пунктом 57 Порядку № 560 регламентовано, що для розгляду питань надання військовозобов`язаним відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період при районних (міських) територіальних центрах комплектування та соціальної підтримки (відокремлених відділах) утворюються комісії у такому складі:
голова комісії - керівник районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки (відокремленого відділу);
члени комісії - представники апарату, структурних підрозділів (освіти та науки, охорони здоров`я, соціального захисту населення, служби у справах дітей, центру надання адміністративних послуг) районної, міської держадміністрації (військової адміністрації) .
Відповідно до п. 58 Порядку № 560 за наявності підстав для одержання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період військовозобов`язані (крім заброньованих та посадових (службових) осіб, зазначених у підпунктах 16-23 пункту 1 додатка 5) особисто подають на ім`я голови комісії районного (міського) територіального центру комплектування та соціальної підтримки або його відділу заяву за формою, визначеною у додатку 4, до якої додаються документи, що підтверджують право на відстрочку, або копії таких документів, засвідчені в установленому порядку, зазначені у переліку згідно з додатком 5. Заява військовозобов`язаного підлягає обов`язковій реєстрації.
Пунктом 60 Порядку № 560 регламентовано, що комісія вивчає отримані заяву та підтвердні документи, оцінює законність підстав для надання відстрочки, за потреби готує запити до відповідних органів державної влади для отримання інформації, що підтверджує право заявника на відстрочку, або використовує інформацію з публічних електронних реєстрів.
Комісія зобов`язана розглянути отримані на розгляд заяву та документи, що підтверджують право на відстрочку, протягом семи днів з дати надходження, але не пізніше ніж протягом наступного дня від дати отримання інформації на запити до органів державної влади.
На підставі розгляду отриманих документів комісія ухвалює рішення про надання або відмову у наданні відстрочки. Рішення комісії оформляється протоколом.
Про прийняте комісією рішення повідомляється засобами телефонного, електронного зв`язку або поштою заявнику не пізніше ніж на наступний день після ухвалення такого рішення.
У разі позитивного рішення військовозобов`язаному надається довідка із зазначенням строку відстрочки за формою, визначеною у додатку 6.
У разі відмови у наданні відстрочки військовозобов`язаному повідомляють письмово із зазначенням причин відмови за формою, визначеною у додатку 7. Таке рішення може бути оскаржене у судовому порядку.
До ухвалення комісією рішення військовозобов`язаний не підлягає призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період.
Згідно із пунктом 4 додатку 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Украіни №560 від 16. 05.2024, визначено вичерпний перелік документів, які дають право на відстрочку жінкам та чоловікам, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої (таких) дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України, а саме: свідоцтво про народження дитини (дітей) із зазначенням батьківства військовозобов`язаного та один із документів: свідоцтво про смерть одного з батьків або рішення суду про оголошення одного із батьків померлим, або рішення суду про позбавлення одного з батьків батьківських прав, або рішення суду про визнання одного із батьків безвісти відсутнім, або вирок суду, за яким особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі, або документи, які підтверджують, що особа самостійно виховує та утримує дитину (рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини або витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження із зазначенням відомостей про батька відповідно до частини першої статті 135 Сімейного кодексу України).
Доводячи наявність підстав для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" позивач зазначає, що має дітей віком до 18 років, яких самостійно виховує та утримує та на підтвердження посилається на судове рішення Жовтневого районного суду м Дніпропетровська від 20.05.2024 у справі №201/4824/24.
Так, ухвалою Жовтневого районного суду м Дніпропетровська від 20.05.2024 у справі №201/4824/24 затверджено мирову угоду по цивільній справі №201/4824/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа-Управління-служба у справах дітей Адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визначення місця проживання дитини та відібрання дитини, відповідно до якої:
п. 3 позивач та відповідач погоджуються розірвати шлюб, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який зареєстрований 16 квітня 2010 року Кіровським відділом реєстрації актів цивільного стану Дніпропетровського міського управління юстиції, був зареєстрований шлюб, актовий запис №115;
п. 4 встановлено факт, що ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є чоловіком, який самостійно виховує та утримує двох неповнолітніх дітей до 18 років - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , актові записи за №1213 та 1214.
п. 5 визначено місце проживання неповнолітніх дітей -- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_7 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , разом з батьком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_8 з відібранням дітей у матері ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_9 без позбавлення її батьківських прав з передачею на самостійне виховання та утримання батькові ОСОБА_1 .
Отже, судом встановлено про вирішення передачі на самостійне виховання та утримання неповнолітніх дітей, але дане рішення не підтверджує встановлення самого факту самостійного виховання позивачем дітей, як то визначено пунктом 4 додатку 5 до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Украіни №560 від 16. 05.2024.
Згідно з частиною 1 статті 15 Сімейного кодексу України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
Приписами статей 150 та 155 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Статтею 151 Сімейного кодексу України передбачено, що батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Права батьків щодо виховання дитини розцінюється як засіб виконання ними своїх обов`язків щодо неї.
Відповідно до частини 3 статті 29 Цивільного кодексу України, місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом.
Відповідно до частини 3 статті 160 Сімейного кодексу України, місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.
Уклавши добровільно мирову угоду, батьками самостійно врегульовано між собою питання визначення місця проживання дитини з батьком .
Згідно з частиною 3 статті 11 Закону України "Про охорону дитинства", батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
За змістом частин 1-2 статті 15 Закону України "Про охорону дитинства", дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.
Відповідно до частин 1-2 статті 141 Сімейного кодексу України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Як визначено частинами 1-3 статті 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті.
Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.
Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.
Таким чином, мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони в шлюбі між собою. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною 5 статті 157 цього Кодексу.
Факт відсутності участі батька або матері у вихованні дитини може бути підтверджений судом виключно в разі вирішення питання щодо позбавлення особи батьківських прав.
Отже, проживання батьків дитини окремо, розірвання шлюбу, визначення місця проживання дитини з одним з них не впливає на обсяг прав та обов`язків батьків щодо виховання дитини. Не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від обов`язку утримувати та не позбавляє права брати особисту участь у вихованні дитини.
У постанові від 13 червня 2018 року за результатами розгляду справи №822/2446/17 Верховний Суд вказав на те, що розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з одним з батьків не доводить факт відсутності участі іншої особи (матері/батька) у вихованні дитини.
Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2024 року у справі №201/5972/22 зазначив, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом. Тобто, розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо, визначення місця проживання дитини із батьком, не можуть розцінюватися судом як самостійне виховання батьком дитини та бути підставою для надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації за пунктом 4 частини 1 статті 23 Закону №3543-ХІІ.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 Сімейного кодексу України невідчужуваність сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.08.2026 у справі №403/295/25.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2024 у справі № 201/5972/22 дійшла висновку, що факт самостійного виховання дитини не може бути встановлений за домовленістю батьків, на підставі укладеного між ними договору чи в порядку окремого провадження як безспірний юридичний факт.
Такий підхід ВП ВС обґрунтований тим, що встановлення цього факту пов`язане з оцінкою виконання або невиконання одним із батьків своїх батьківських обов`язків, зміною обсягу сімейних прав та обов`язків і безпосередньо впливає на права та найкращі інтереси дитини. Саме тому питання не є безспірним і не може вирішуватися лише за згодою батьків чи в окремому провадженні.
Велика Палата також зазначила, що сімейне законодавство не передбачає підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а принцип невідчужуваності сімейних обов`язків (ч. 1 ст. 15 СК України) виключає можливість відмови від них. Тому факт самостійного виховання може встановлюватися судом лише як одна з обставин, що входить до предмета доказування у спорі між батьками щодо виконання ними батьківських обов`язків.
Цей підхід наслідує КЦС ВС у постанові від 20.01.2026 у справі № 137/1845/24.
За висновками Верховного Суду у постанові від 09.12.2025 у справі № 307/4851/22 та від 16.03.2026 у справі № 487/11354/24 , проживання батьків окремо, визначення місця проживання дитини з батьком або укладення між батьками договору щодо здійснення батьківських прав самі собою не підтверджують факт самостійного виховання дитини батьком. Такі обставини лише свідчать про порядок реалізації батьківських прав та виконання обов`язків, але не доводять, що інший із батьків фактично самоусунувся від виховання чи утримання дитини.
Для встановлення факту самостійного виховання необхідно довести, що інший із батьків не бере участі у вихованні та утриманні дитини, не виконує своїх батьківських обов`язків або позбавлений можливості їх здійснювати у передбачений у законі спосіб. Саме проживання матері окремо, у тому числі за кордоном, не виключає її участі у вихованні дитини, якщо вона підтримує спілкування з дитиною та не позбавлена батьківських прав.
Таким чином, ухвала Жовтневого районного суду м Дніпропетровська від 20.05.2024 у справі №201/4824/24 якою затверджено мирову угоду по цивільній справі №201/4824/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 , третя особа-Управління-служба у справах дітей Адміністрації Сборного району Дніпровської міської ради про розірвання шлюбу, стягнення аліментів, визначення місця проживання дитини та відібрання дитини, яку позивач долучив до заяви про оформлення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації не є належним доказом того, що позивач самостійно виховує та утримує дітей віком до 18 років, оскільки не впливає на обсяг прав та обов`язків обох батьків щодо виховання дитини, не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від батьківського обов`язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дітей.
Між тим, доказів того, що мати дітей позбавлена батьківських прав, що свідчило б про самостійне виховання та утримання позивачем дітей, позивачем до суду не надано.
Щодо посилання позивача на попередні надані відстрочки від призову на військову службу, то суд зазначає, що право на відстрочку не є автоматичним через сам лише факт наявності рішення суду в минулому. Верховний Суд у своїх рішеннях (зокрема у справах №137/1845/24, № 487/11354/24, № 442/5036/24 та № 725/5985/25) роз`яснив, що комісія ТЦК та СП оцінює реальні фактичні обставини, а не лише формальний статус чи старі судові рішення.
Відповідно до ч.2 ст.73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України) .
Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Враховуючи вищенаведене, на підставі наданих доказів , суд приходить висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Оскільки у позовних вимогах відмовлено, суд не здійснює розподіл судових витрат.
Керуючись статтями 241, 243, 244-246, 250, 255, 262, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
УХВАЛИВ:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення, визнання протиправними дії та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Врона