13.10.26
22-ц/812/2050/26
Провадження №22-ц/812/2050/26
П О С Т А Н О В А
Іменем України
13 жовтня 2026 року м. Миколаїв
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого: Базовкіної Т.М.,
суддів: Царюк Л.М., Яворської Ж.М.,
із секретарем судового засідання: Повертайленко Ю.В.,
за участю представника боржника ОСОБА_1 - адвоката Сорочана В.В., представника Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Тарасенка К.В.,
розглянувши в порядку спрощеного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу № 487/3112/15 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу, яку постановив Заводський районний суд міста Миколаєва під головуванням судді Темнікової Альони Олександрівни у приміщенні цього суду 21 липня 2026 року, повне судове рішення складено того ж дня, за скаргою ОСОБА_1 на постанову державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ширко Тетяни Валентинівни від 12 травня 2026 року про арешт всього майна боржника,
у с т а н о в и в :
У червні 2026 року ОСОБА_1 звернулася до суду із скаргою на постанову державного виконавця Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі - Інгульський ВДВС) Ширко Т.В. від 12 травня 2026 року про арешт всього майна боржника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні №52270157 щодо примусового виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року.
Скарга мотивована тим, що у провадженні Інгульського ВДВС перебувало виконавче провадження №52270157 з примусового виконання рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року по цивільній справі №487/3112/15. Місце проживання та реєстрації боржника: АДРЕСА_1 , що територіально належить до Заводського району міста Миколаєва. У боржника відсутнє майно, на яке законом може бути звернуто стягнення. Єдиним доходом боржника є пенсія за віком, яка зберігається на банківському рахунку, відкритому у відділенні ПАТ «Райффайзен Банк Аваль» за адресою: вулиця Артилерійська, 19, місто Миколаїв. 12 травня 2026 року. У день прийняття рішення про повернення виконавчого документа стягувачу у ВП №52270157, державний виконавець Ширко Т.В. винесла постанову про арешт всього майна боржника, тоді як такий арешт вже існує у виконавчому провадженні №50295246 (4Д89ЕБ550445) Заводського ВДВС з 23 травня 2016 року. Отже, оскаржувана постанова №52270157 від 12 травня 2026 року не забезпечує виконання рішення суду, тому є протиправною, оскільки такі дії є надмірним втручанням у право боржника на мирне володіння майном. В ситуації, коли виконання судового рішення в примусовому порядку вже було забезпечено арештом, а повторний арешт накладений одночасно із поверненням виконавчого документа в іншому виконавчому провадженні з виконання того ж самого рішення та пізніше попереднього арешту, такий новий арешт жодним чином не забезпечує виконання рішення суду, тобто штучно створює для боржника негативні умови щодо звільнення майна з-під арешту, такі невиправдані дії органу примусового виконання рішення не відповідають самій правовій меті збереження арешту - забезпечення та порушують приписи, висвітлені у практиці ЄСПЛ.
Посилаючись на викладене, заявниця просить суд визнати протиправною та скасувати постанову державного виконавця Інгульського ВДВС Ширко Т.В. від 12 травня 2026 року у виконавчому провадженні №52270157 про арешт всього майна боржника ОСОБА_1 .
У відзиві на скаргу Інгульський ВДВС просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що заявниця не довела протиправності постанови про арешт майна боржника та дій головного державного виконавця Інгульського ВДВС Ширко Т.В. у виконавчому провадженні № 5227015.
Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2026 року у задоволенні скарги відмовлено.
Ухвала мотивована тим, що стаття 56 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено, що арешт майна застосовується для забезпечення реального виконання рішення та накладається постановою виконавця, але не встановлює обмеження, що арешт не може бути накладений повторно у разі існування арешту в іншому виконавчому провадженні. Зазначений Закон не містить положень, які б забороняли виконавцю накладати арешт на майно боржника лише з тієї підстави, що на це майно вже накладено арешт у межах іншого виконавчого провадження. Відсутність такої заборони узгоджується з метою арешту майна як заходу забезпечення реального виконання рішення, визначеною статтею 56 Закону.
Тому, суд дійшов висновку, що у діях державного виконавця відсутні порушення норм Закону України «Про виконавче провадження» та цивільного законодавства України, права боржника у виконавчому провадженні не порушені, а отже доводи скарги не спростовують встановлених у справі фактичних обставин, тому скарга не підлягає задоволенню.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, якою задовольнити вимоги скарги.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оспорювана ухвала не містить висновків щодо відповідності оскаржуваних дій правовій меті накладення арешту у контексті стандартів верховенства права, висвітлених у практиці ЄСПЛ як складової частини національного законодавства України. Скаржниця зазначає, що мотиви суду обмежені лише посиланням на відсутність у діях державного виконавця порушення норм Закону України «Про виконавче провадження», стаття 56 якого не встановлює обмеження, що арешт не може бути накладений повторно у разі існування арешту в іншому виконавчому провадженні. З висновком суду, що оскаржуваними діями права боржника у виконавчому провадженні не порушені, ОСОБА_1 не погоджується та зауважує, що за умови позасудового врегулювання спору перед боржником як власником майна постане питання виключення з відповідних реєстрів записів про обтяження майна, для чого за кожним таким обтяженням слід звертатися до суду із відповідним позовом, й за кожну таку вимогу (скасування реєстраційного запису) слід сплачувати судовий збір, забезпечувати супровід позову тощо. Отже, сам по собі факт, що державний виконавець не порушив Закон України «Про виконавче провадження» не означає, що оскаржувані дії у повній мірі відповідають стандартам верховенства міжнародного права, та не призвели до негативних правових наслідків у контексті доводів боржника викладених у скарзі.
У відзиві на апеляційну скаргу Інгульський ВДВС просить відмовити в її задоволенні, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів, а ухвалу суду залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді, пояснення представників заявниці та органу ДВС, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких міркувань.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).
Відповідно до положень частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із вимогами частини 1 статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Оскаржувана ухвала суду першої інстанції відповідає таким вимогам закону.
Як установив суд першої інстанції і таке вбачається з матеріалів справи, рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 07 грудня 2015 року було стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь Публічного акціонерного товариства «Марфін Банк» заборгованість за кредитним договором №187/RN від 17 квітня 2008 року, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 31624 доларів 82 центи США, заборгованості за відсотками у розмірі 1159 доларів 62 центи США, пені за неповернення основного боргу у розмірі 38921 гривня 75 копійок, пені за несплату відсотків за користування кредитом у розмірі 3893 гривні 20 копійок, штрафу у розмірі 7506 гривень 99 копійок та судові витрати з оплати судового збору в сумі 1827 гривень 00 копійок з кожного.
13 січня 2016 року на виконання цього рішення було видано виконавчі листи у справі.
25 лютого 2016 року державний виконавець Заводського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрив виконавче провадження №50295246 відносно боржника ОСОБА_1 з виконання виконавчого листа №2/487/1633/15 від 13 січня 2016 року та постановою державного виконавця від 23 травня 2016 року в тому ж виконавчому провадженні було накладено арешт на майно боржника.
19 вересня 2016 року державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) відкрив виконавче провадження №52270157 щодо боржника ОСОБА_1 з виконання виконавчого листа №2/487/1633/15 від 13 січня 2016 року.
21 вересня 2016 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби міста Миколаїв Головного територіального управління юстиції у Миколаївській області Суслова М.В. винесла постанову про відкриття виконавчого провадження № 52270157.
13 квітня 2020 року головний державний виконавець Суслова М.В. винесла постанову про арешт коштів боржника.
30 квітня 2020 року головний державний виконавець Суслова М.В. винесла постанову про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інші доходи боржника та направлено до Центрального об`єднаного управлінні пенсійного фонду України міста Миколаєва до виконання.
23 вересня 2020 року головний державний виконавець Суслова М.В. винесла постанову про визначення розміру додаткових витрат виконавчого провадження в сумі 97,58 грн.
26 липня 2023 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шелегей Т.В. винесла постанову про арешт коштів боржника у межах суми звернення стягнення - 1261051,31 гривень.
10 серпня 2023 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шелегей Т.В. винесла постанову про зняття арешту з коштів, якою встановлено, що згідно з довідкою з АТ «Райффайзен Банк» рахунок НОМЕР_1 відкрито для зарахування пенсії боржника та постановлено зняти арешт з коштів на цьому рахунку.
15 лютого 2024 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шелегей Т.В. винесла постанову про зупинення вчинення виконавчих дій до вирішення питання по суті, якою встановлено, що 15 лютого 2024 року до відділу надійшла ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 17 січня 2024 року (справа № 487/3112/15-ц, провадження № 6/487/46/24), якою зупинено виконання виконавчого листа № 2/487/1633/15 від 13 січня 2016 року, виданого Заводським районним судом міста Миколаєва у справі за позовом ПАТ «Марфін Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.
04 грудня 2025 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) Шелегей Т.В. винесла постанову про поновлення вчинення виконавчих дій.
12 травня 2026 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ширко Т.В. винесла постанову про арешт майна боржника, якою накладено арешт на все майно, що належить боржнику ОСОБА_1 у межах суми звернення стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів - 1261051,31 гривень.
12 травня 2026 року головний державний виконавець Інгульського відділу державної виконавчої служби у місті Миколаєві Одеського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Ширко Т.В. винесла постанову про повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».
Вважаючи незаконними накладення арешту на все майно з урахуванням раніше накладеного арешту у виконавчому провадженні ОСОБА_1 подала скаргу на постанову державного виконавця.
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Статтею 18 ЦПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Згідно з частиною першою статті 1 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
При виконанні судових рішень учасники справи мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів ДВС, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.
Такий висновок підтверджений у частині першій статті 74 Закону № 1404-VIII, згідно з якою рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Відповідно до статті 447 ЦПК України судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах здійснює суд, який розглянув справу як суд першої інстанції. Суд може здійснювати судовий контроль за виконанням судового рішення у порядку, встановленому цим розділом.
Статтею 447-1 ЦПК України передбачено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.
За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (частина 1 статті 451 ЦПК України).
Статтею 451 ЦПК України передбачено, що за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 904/7326/17 (провадження № 12-197гс18) зазначено, що «право сторони виконавчого провадження на звернення зі скаргою до суду на підставі статті 339 ГПК України пов`язане з порушенням прав такої сторони під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця».
У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 квітня 2020 року в справі № 641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) вказано, що «завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим».
Тому, при розгляді скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця заявник має довести, а суд перевірити, чи були оскаржуваним рішенням, дією або бездіяльністю порушені права, свободи чи інтереси сторони виконавчого провадження, яка подала скаргу.
Частиною 1 та пунктом 2 частини 2 статті 18 Закону № 1404-VIII передбачено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Виконавець зобов`язаний здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом;
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до частин 1, 2 статті 48 Закону № 1404-VIII звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні (списанні коштів з рахунків) та примусовій реалізації (пред`явленні електронних грошей до погашення в обмін на кошти, що перераховуються на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця). Про звернення стягнення на майно боржника виконавець виносить постанову. Стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у національній та іноземній валютах, інші цінності, у тому числі на кошти на рахунках боржника у банках та інших фінансових установах.
Частинами 1-3 статті 56 цього ж закону передбачено, що арешт майна (коштів) боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення. Арешт на майно (кошти) боржника накладається виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна (коштів) боржника або про опис та арешт майна (коштів) боржника. Арешт накладається у розмірі суми стягнення з урахуванням виконавчого збору, витрат виконавчого провадження, штрафів та основної винагороди приватного виконавця на все майно боржника або на окремі речі.
Згідно із частиною четвертою статті 59 Закону № 1404-VIII підставами для зняття виконавцем арешту з усього майна (коштів) боржника або його частини є: 1) отримання виконавцем документального підтвердження, що рахунок боржника має спеціальний режим використання та/або звернення стягнення на такі кошти заборонено законом; 2) надходження на рахунок органу державної виконавчої служби, рахунок приватного виконавця суми коштів, стягнених із боржника (у тому числі від реалізації майна боржника), необхідної для задоволення вимог усіх стягувачів, стягнення виконавчого збору, витрат виконавчого провадження та штрафів, накладених на боржника; 3) отримання виконавцем документів, що підтверджують про повний розрахунок за придбане майно на електронних торгах; 4) наявність письмового висновку експерта, суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання щодо неможливості чи недоцільності реалізації арештованого майна боржника у зв`язку із значним ступенем його зношення, пошкодженням; 5) відсутність у строк до 10 робочих днів із дня отримання повідомлення виконавця, зазначеного у частині шостій статті 61 цього Закону, письмової заяви стягувача про його бажання залишити за собою нереалізоване майно; 6) отримання виконавцем судового рішення про скасування заходів забезпечення позову; 7) погашення заборгованості зі сплати періодичних платежів, якщо виконання рішення може бути забезпечено в інший спосіб, ніж звернення стягнення на майно боржника; 8) отримання виконавцем документального підтвердження наявності на одному чи кількох рахунках боржника коштів, достатніх для виконання рішення про забезпечення позову.
Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що арешт майна боржника є заходом звернення стягнення на майно боржника, який застосовується для забезпечення реального виконання рішення, що підлягає примусовому виконанню.
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах зроблено у постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21).
Отже, стаття 56 Закону № 1404-VIII передбачає, що арешт майна застосовується для забезпечення реального виконання рішення та накладається постановою виконавця, але не встановлює обмеження, що арешт не може бути накладений повторно у разі існування арешту в іншому виконавчому провадженні.
Закон № 1404-VIII не містить положень, які б забороняли державному чи приватному виконавцю накладати арешт на майно боржника з тієї підстави, що на це майно вже накладено арешт у межах іншого виконавчого провадження. Відсутність такої заборони узгоджується з метою арешту майна як заходу забезпечення реального виконання рішення, визначеною статтею 56 Закону.
З огляду на наведене апеляційний суд вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що винісши оскаржувану постанову про арешт усього майна ОСОБА_1 , державний виконавець діяв у межах повноважень, наданих Законом № 1404-VIII, доводи апеляційної скарги не спростовують такого.
Згідно із пунктом 9 частини першої статті 37 Закону № 1404-VIII виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.
Виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом.
Відповідно до пункту 10-2 розділу XIII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про виконавче провадження» на період дії воєнного стану строки, визначені цим Законом, перериваються та встановлюються заново з дня припинення або скасування воєнного стану. Отже, перебіг строку на повторне пред`явлення виконавчих документів до виконання був перерваний у силу закону та на час розгляду справи не сплив. Відтак, право стягувача на повторне пред`явлення виконавчих документів до виконання зберігається.
За змістом положень частини п`ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», повернення виконавчого документа стягувачу з підстав, передбачених цією статтею, не позбавляє його права повторно пред`явити виконавчий документ до виконання протягом строків, встановлених цим Законом.
Ураховуючи положення пункту 9 частини першої та частини п`ятої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження», повернення виконавчого документа стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення, не означає закінчення (закриття) виконавчого провадження і не тягне за собою наслідків у вигляді неможливості розпочати його знову та не позбавляє стягувача права повторно звернутися до органу державної виконавчої служби за виконанням судового рішення протягом встановлених законом строків, також не позбавляє стягувача звернутися до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого документа до виконання.
Відповідно до частини першої статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження (крім закінчення виконавчого провадження за судовим рішенням, винесеним у порядку забезпечення позову чи вжиття запобіжних заходів, а також, крім випадків нестягнення виконавчого збору або витрат виконавчого провадження, нестягнення основної винагороди приватним виконавцем), повернення виконавчого документа до суду, який його видав, арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, відомості про боржника виключаються з Єдиного реєстру боржників, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.
Тобто повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» не є підставою для зняття арешту з майна, оскільки відповідно до частини третьої статті 37 зазначеного Закону арешт із майна знімається у разі повернення виконавчого документа стягувачу на підставі пунктів 1, 3, 4, 6 частини першої статті 37 цього Закону. Розширеному тлумаченню такі підстави не підлягають.
Указаний механізм запроваджено законодавцем із метою захисту прав стягувачів.
Встановивши у справі, яка переглядається, що виконавчий документ було повернуто без повного виконання стягувачу з підстави, наслідком якої не є зняття арешту, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність накладення арешту на майно боржника ОСОБА_1 та оскаржуваної постанови та недоведеність вимог скарги.
Також при вирішенні цієї справи боржник просила врахувати висновки, які викладені у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21), в яких викладено правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.
Апеляційний суд, оцінивши аргументи апеляційної скарги, не вбачає підстав для їх прийняття, оскільки вони не доводять незаконність накладеного державним виконавцем арешту майна боржника, а тому не спростовують законності оскаржуваної постанови.
Разом з цим, виходячи зі змісту порушеного питання та фактичних обставин даної справи, зазначені висновки не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки не є релевантними.
Враховуючи наведене, оскаржувана ухвала суду постановлена відповідно до положень процесуального закону, є законною і обґрунтованою, тому відповідно до статті 375 ЦПК України колегія суддів не вбачає підстав для її скасування.
Тому колегія суддів не приймає доводи апеляційної скарги, яка не підлягає задоволенню, натомість погоджується з аргументами відзиву на апеляційну скаргу представника органу ДВС.
З огляду на положення статті 141 ЦПК України, результати розгляду апеляційної скарги, за якими апеляційним судом нове рішення по справі не приймалось та не змінювалось судове рішення, відсутні підстави для розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 367,368, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, ухвалу Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 липня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Головуючий Т.М. Базовкіна
Судді Л.М. Царюк
Ж.М. Яворська
_______________________________________
Повна постанова складена 19 жовтня 2026 року