ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 515/1108/21
провадження № 61-14475св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Пророка В. В.
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,
учасники справи:
позивач - Одеська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Татарбунарської міської ради Білгород-Дністровського району Одеської області,
відповідач - ОСОБА_1 ,
третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Одеській області,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Македонська Ірина Олександрівна, на рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 25 жовтня 2023 року у складі судді Зубова О. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року у складі колегії суддів Погорєлової С. О., Таварткіладзе О. М., Сєвєрової Є. С. у справі за позовом Одеської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Татарбунарської міської ради Білгород-Дністровського району Одеської області до ОСОБА_1 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за землю, розірвання договору оренди землі та зобов`язання повернути земельні ділянки,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2021 року Одеська обласна прокуратура, діючи в інтересах держави в особі Татарбунарської міської ради Білгород-Дністровського району Одеської області (далі - Татарбунарська міська рада), звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, в якому просила:
- стягнути з ОСОБА_1 на користь Татарбунарської міської ради заборгованість зі сплати орендної плати за землю у розмірі 35 189,45 грн;
- розірвати договір оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025, укладений між Головним управлінням Держземагенства в Одеській області та ОСОБА_1 ;
- зобов`язати ОСОБА_1 повернути Татарбунарській міській раді спірні земельні ділянки.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 15 квітня 2015 року між Головним управлінням Держземагентства в Одеській області та ОСОБА_1 укладено договір оренди землі № 025, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передано у строкове платне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності для сінокосіння і випасання худоби, розташовані в межах території Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, загальною площею 129,3607 га, строком на 49 років.
Надалі зазначені земельні ділянки передано з державної у комунальну власність Татарбунарської міської ради.
Відповідно до пункту 4.1 договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі на рахунок Дмитрівської сільської ради в УДКСУ у Татарбунарському районі Одеської області у розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок станом на 01 січня 2015 року з визначенням річного розміру орендної плати та відповідного розміру платежу за місяць.
Згідно з пунктом 4.2 договору розмір орендної плати без внесення змін до договору підлягає індексації станом на 01 січня кожного наступного року.
У пункті 4.3 договору передбачено, що орендна плата вноситься орендарем щомісячно, не пізніше 28-го числа місяця, наступного за звітним, у розмірі, визначеному відповідно до пункту 4.1 договору.
Згідно з пунктом 13.1 договору за невиконання або неналежне виконання його умов сторони несуть відповідальність відповідно до законодавства та умов договору.
Однак ОСОБА_1 зобов`язання зі сплати орендної плати належним чином не виконував, унаслідок чого станом на 14 липня 2021 року за ним обліковувалася заборгованість у загальному розмірі 35 275,37 грн, яка складалася із заборгованості з орендної плати у розмірі 35 189,45 грн та пені у розмірі 85,92 грн, нарахованої у 2019 році.
Прокурор зазначав, що з 2019 року ОСОБА_1 орендну плату належним чином не сплачував та заходів, спрямованих на погашення утвореної заборгованості, не вживав.
Посилаючись на систематичне невиконання відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати, що є істотним порушенням умов договору оренди землі, прокурор вважав наявними правові підстави для стягнення заборгованості, дострокового розірвання договору оренди землі та повернення спірних земельних ділянок Татарбунарській міській раді.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Татарбунарський районний суд Одеської області ухвалою від 22 червня 2023 рокузакрив провадження у справі в частині позовних вимог Одеської обласної прокуратури про стягнення із ОСОБА_1 заборгованості з орендної плати за землю у зв`язку з погашенням відповідачем зазначеної заборгованості.
Татарбунарський районний суд Одеської області рішенням від 25 жовтня 2023 рокупозов Одеської обласної прокуратури, поданий в інтересах держави в особі Татарбунарської міської ради, задовольнив.
Розірвав договір оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025, укладений між Головним управлінням Держземагентства в Одеській області та ОСОБА_1 , право оренди за яким зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 9490381, № 9491601, № 94922743, № 9493748, № 9494376, № 9494771.
Зобов`язав ОСОБА_1 повернути Татарбунарській міській раді земельні ділянки сільськогосподарського призначення: площею 47,8426 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1992; площею 4,7812 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0817; площею 37,3685 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1993; площею 9,2501 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0816; площею 14,2031 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0815; площею 15,9152 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1994.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що ОСОБА_1 систематично порушував установлені договором оренди землі строки та порядок сплати орендної плати. Матеріали справи не містять доказів належного та своєчасного виконання відповідачем обов`язку зі сплати орендної плати за користування спірними земельними ділянками упродовж 2018-2021 років.
Суд установив, що заборгованість з орендної плати виникала протягом тривалого періоду та станом на 14 липня 2021 року становила 35 275,37 грн, що відповідало несплаченій орендній платі за 21,5 місяця. При цьому подальше погашення відповідачем заборгованості не спростовує факту систематичного порушення ним умов договору щодо своєчасного внесення орендної плати.
Доводи відповідача про наявність об`єктивних причин несвоєчасної сплати орендної плати, зокрема зміну банківських рахунків, передання земельних ділянок із державної у комунальну власність, ненадсилання податкових повідомлень-рішень та запровадження карантинних обмежень у зв`язку з поширенням COVID-19, суд визнав необґрунтованими. Суд керувався тим, що розмір, строки та порядок внесення орендної плати були безпосередньо визначені договором, а наведені відповідачем обставини не перешкоджали йому належним чином виконувати взяті на себе договірні зобов`язання.
Ураховуючи встановлену систематичну несплату орендної плати, суд дійшов висновку про наявність передбачених пунктом «д» частини першої статті 141 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» підстав для розірвання договору оренди землі. Наслідком розірвання договору є обов`язок орендаря повернути земельні ділянки їх власнику відповідно до статті 34 Закону України «Про оренду землі» та умов договору.
Одеський апеляційний суд постановою від 23 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишив без задоволення, а рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 25 жовтня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції правильно встановив факт систематичного порушення ОСОБА_1 умов договору оренди землі щодо своєчасної та повної сплати орендної плати. Зокрема, відповідач допускав несвоєчасну та неповну сплату орендної плати у 2018 році, протягом шести місяців 2019 року орендну плату не сплачував, а у 2020 році та протягом п`яти місяців 2021 року орендна плата також не сплачувалася, внаслідок чого заборгованість за 21,5 місяця становила 35 275,37 грн.
Апеляційний суд також зазначив, що неотримання відповідачем податкових повідомлень-рішень могло мати значення для вирішення питання про його відповідальність за несвоєчасну сплату податкового зобов`язання, однак не звільняло його від передбаченого договором обов`язку щомісячно сплачувати орендну плату. При цьому договором було покладено на орендаря обов`язок самостійно обчислювати орендну плату, доказів виконання якого матеріали справи не містять.
Погашення ОСОБА_1 заборгованості після виникнення спору апеляційний суд визнав обставиною, яка не спростовує факту допущеного систематичного порушення умов договору та не усуває підстав для його розірвання. Суд зазначив, що подальше погашення заборгованості не впливає на право орендодавця вимагати розірвання договору у зв`язку із систематичною несплатою орендної плати.
За таких обставин апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди землі та повернення земельних ділянок їх власнику.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У листопаді 2025 року ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Македонська І. О., подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 25 жовтня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19, від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, від 06 березня 2024 року у справі № 902/1207/22, від 11 червня 2024 року у справі № 925/1133/18, у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, від 09 грудня 2019 року у справі № 709/1089/17, від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21, від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 та у постановах Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі № 826/14361/16, від 13 березня 2019 року у справі № 338/75/16, від 26 червня 2019 року у справі № 607/4386/15, від 08 вересня 2020 року у справі № 920/418/19, від 29 квітня 2021 року у справі № 914/637/19, від 23 вересня 2021 року у справі № 683/832/19, від 21 грудня 2021 року у справі № 917/664/19, від 20 вересня 2023 року у cправі № 910/1978/22, від 16 листопада 2023 року у справі № 990/131/22, від 26 червня 2024 року у справі № 918/743/23, від 23 липня 2024 року у справі № 918/536/23, від 07 серпня 2024 року у справі № 501/3714/22, від 08 листопада 2024 року у справі № 161/16771/23, від 19 червня 2025 року у справі № 420/35627/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 обґрунтовує тим, що на час звернення прокурора до суду з цим позовом (12 серпня 2021 року) спірні земельні ділянки перебували у державній власності, а права та обов`язки орендодавця за договором оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025 належали державі в особі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області. Право комунальної власності Татарбунарської міської ради на спірні земельні ділянки було зареєстровано лише 19 жовтня 2021 року. Тому, на переконання заявника, прокурор звернувся до суду в інтересах неналежного позивача, який на момент пред`явлення позову не був власником земельних ділянок та орендодавцем за спірним договором.
Належним суб`єктом, в інтересах якого прокурор міг звернутися до суду на час пред`явлення позову, було Головне управління Держгеокадастру в Одеській області як орган, уповноважений здійснювати права держави у спірних правовідносинах, або ж прокурор міг звернутися до суду як самостійний позивач за умови належного обґрунтування відповідних підстав для представництва інтересів держави.
Також заявник заперечує наявність підстав для розірвання договору оренди землі у зв`язку із систематичною несплатою орендної плати. Зазначає, що виникнення заборгованості було зумовлене не його небажанням виконувати умови договору, а зміною платіжних реквізитів одержувача орендної плати, про які орендодавець його належним чином не повідомив. На думку заявника, за таких обставин мало місце прострочення кредитора у розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, яке відстрочувало виконання ним обов`язку зі сплати орендної плати до отримання необхідних платіжних реквізитів.
Заявник наголошує, що про розмір заборгованості та реквізити для її сплати він дізнався у серпні 2021 року від працівника Головного управління Державної податкової служби в Одеській області (далі - ГУ ДПС в Одеській області), після чого розпочав її погашення. У серпні-жовтні 2021 року він сплатив 30 100,00 грн, а станом на 18 жовтня 2021 року заборгованість за договором оренди була повністю погашена. При цьому станом на 22 жовтня 2021 року в інтегрованій картці платника обліковувалася переплата у розмірі 1 839,73 грн.
Отже, на переконання заявника, на момент набуття Татарбунарською міською радою 19 жовтня 2021 року права комунальної власності на спірні земельні ділянки заборгованість зі сплати орендної плати вже була відсутня, що суди попередніх інстанцій належним чином не врахували.
Крім того, ОСОБА_1 посилається на те, що суди не надали належної оцінки обставинам направлення йому податкових повідомлень-рішень. Зокрема, ГУ ДПС в Одеській області не надало витребуваних судом доказів направлення податкових повідомлень-рішень за 2015-2021 роки, а податкові повідомлення-рішення за наступні періоди надсилало за адресою, відмінною від зареєстрованого місця проживання відповідача та адреси, зазначеної у договорі оренди землі.
Заявник зазначає, що з 14 червня 1996 року його зареєстроване місце проживання не змінювалося, а відповідна адреса була зазначена також у пункті 16 договору оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025. У зв`язку із цим він вважає безпідставним покладення на нього негативних наслідків неналежного направлення податкових повідомлень-рішень.
На думку заявника, апеляційний суд не надав оцінки зазначеним доказам та доводам, зокрема щодо відсутності доказів належного направлення податкових повідомлень-рішень, причин виникнення заборгованості та її погашення після отримання відомостей про платіжні реквізити. У зв`язку із цим ОСОБА_1 вважає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, та є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і направлення справи на новий розгляд.
Аргументи інших учасників справи
У лютому 2026 року заступник керівника Одеської обласної прокуратури подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухвалені відповідно до законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 13 січня 2026 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Татарбунарського районного суду Одеської області.
12 лютого 2026 року матеріали справи № 515/1108/21 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 09 вересня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
15 квітня 2015 року між Головним управлінням Держземагентства в Одеській області та ОСОБА_1 на підставі наказів Головного управління Держземагентства в Одеській області від 15 квітня 2015 року № 15-590/14-15-СГ, № 15-591/14-15-СГ, № 15-592/14-15-СГ, № 15-593/14-15-СГ, № 15-594/14-15-СГ, № 15-595/14-15-СГ укладено договір оренди землі № 025.
За умовами цього договору Головне управління Держземагентства в Одеській області передало, а ОСОБА_1 прийняв у строкове платне користування строком на 49 років земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності для сінокосіння і випасання худоби, розташовані за межами населеного пункту в межах території Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області, загальною площею 129,3607 га, а саме: земельну ділянку площею 47,8426 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1992; земельну ділянку площею 4,7812 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0817; земельну ділянку площею 37,3685 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1993; земельну ділянку площею 9,2501 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0816; земельну ділянку площею 14,2031 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:0815; земельну ділянку площею 15,9152 га, кадастровий номер [номер приховано]:01:002:1994.
Право оренди ОСОБА_1 на зазначені земельні ділянки зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21 квітня 2015 року за № 9490381, № 9491601, № 94922743, № 9493748, № 9494376, № 9494771.
Відповідно до пункту 4.1 договору орендна плата вноситься орендарем у грошовій формі на рахунок Дмитрівської сільської ради в УДКСУ у Татарбунарському районі Одеської області у розмірі 4 % від нормативної грошової оцінки земельних ділянок станом на 01 січня 2015 року з визначенням річного та щомісячного розміру орендної плати щодо кожної земельної ділянки.
Наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 08 грудня 2020 року № 43-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» та на підставі акта приймання-передавання від 08 грудня 2020 року спірні земельні ділянки передано з державної у комунальну власність Татарбунарської міської ради.
Право комунальної власності Татарбунарської міської ради на зазначені земельні ділянки зареєстровано 19 жовтня 2021 року.
Згідно з довідками Татарбунарської міської ради від 14 липня 2021 року станом на 01 січня 2018 року за ОСОБА_1 обліковувалася переплата з орендної плати у розмірі 7 772,20 грн. За 2018 рік нараховано орендну плату у розмірі 17 227,80 грн. З урахуванням наявної переплати та сплачених 01 червня 2018 року 5 900,00 грн заборгованість становила 3 555,60 грн, що відповідало орендній платі за 2,5 місяця. За 2019 рік нараховано 17 227,80 грн. 05 лютого 2019 року ОСОБА_1 сплатив 10 000,00 грн, з яких 3 555,60 грн зараховано в рахунок погашення заборгованості за 2018 рік. Заборгованість за 2019 рік становила 10 783,40 грн, що відповідало орендній платі за 7,5 місяця. За 2020 рік нараховано орендну плату у розмірі 17 227,80 грн, яку відповідач не сплачував. За п`ять місяців 2021 року нараховано орендну плату у розмірі 7 178,25 грн, яку відповідач також не сплачував. Загальний розмір заборгованості за 21,5 місяця становив 35 275,37 грн.
Згідно з листом Татарбунарської міської ради від 16 червня 2023 року ОСОБА_1 сплачував орендну плату за землю на рахунок Дмитрівської сільської ради.
ГУ ДПС в Одеській області упродовж 2018-2020 років направляло ОСОБА_1 податкові повідомлення-рішення про сплату орендної плати за землю від 30 червня 2018 року № 25596-08-1507, від 02 липня 2019 року № 303265-5217-1502 та від 09 червня 2020 року № 191937-5217-1502, однак орендну плату в повному обсязі відповідач не сплатив.
Станом на 01 травня 2023 року заборгованість ОСОБА_1 з орендної плати за землю погашена.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу першого частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, третьою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, для вирішення питання щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді необхідним є, зокрема, встановлення органу, який на момент звернення прокурора до суду був уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У справі, що переглядається, прокурор у серпні 2021 року звернувся до суду в інтересах держави в особі Татарбунарської міської ради з позовом до ОСОБА_1 , зокрема, про розірвання договору оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025 та зобов`язання повернути спірні земельні ділянки.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається, зокрема, на те, що на час пред`явлення прокурором цього позову Татарбунарська міська рада не була органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, оскільки державна реєстрація права комунальної власності на спірні земельні ділянки проведена лише 19 жовтня 2021 року.
Колегія суддів вважає, що наведені доводи касаційної скарги заслуговують на увагу з огляду на таке.
Суди встановили, що наказом Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 08 грудня 2020 року № 43-ОТГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» спірні земельні ділянки передано Татарбунарській міській раді у комунальну власність, про що 08 грудня 2020 року складено відповідний акт приймання-передавання.
Водночас Законом України від 28 квітня 2021 року № 1423-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин» розділ X «Перехідні положення» ЗК України доповнено пунктом 24, який набрав чинності 27 травня 2021 року.
Відповідно до пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України з дня набрання чинності цим пунктом землями комунальної власності територіальних громад вважаються всі землі державної власності, розташовані за межами населених пунктів у межах таких територіальних громад, крім земель, визначених цим пунктом.
При цьому зазначеним пунктом диференційовано момент переходу відповідних земель у комунальну власність залежно, зокрема, від наявності державної реєстрації права державної власності на них.
Земельні ділянки, що вважаються комунальною власністю територіальних громад відповідно до цього пункту і право державної власності на які зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, переходять у комунальну власність з моменту державної реєстрації права комунальної власності на такі земельні ділянки. Інші земельні ділянки та землі, не сформовані у земельні ділянки, переходять у комунальну власність з дня набрання чинності цим пунктом.
Отже, законодавець установив спеціальний порядок переходу земель державної власності у комунальну власність, за якого момент такого переходу залежить від наявності чи відсутності державної реєстрації права державної власності на відповідну земельну ділянку.
У справі, що переглядається, ця обставина набуває визначального значення, оскільки звернення прокурора до суду відбулося у серпні 2021 року, тобто після набрання чинності пунктом 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України, проте до проведення 19 жовтня 2021 року державної реєстрації права комунальної власності Татарбунарської міської ради на спірні земельні ділянки.
Таким чином, звернення прокурора до суду відбулося у період законодавчої зміни правового режиму відповідних земель та переходу повноважень щодо розпорядження ними від органів державної влади до органів місцевого самоврядування.
За таких обставин для встановлення того, чи була Татарбунарська міська рада на час пред`явлення прокурором позову органом, уповноваженим здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, недостатньо встановити лише факт передання земельних ділянок за наказом та актом приймання-передавання від 08 грудня 2020 року або факт проведення державної реєстрації права комунальної власності 19 жовтня 2021 року.
Визначальним для вирішення цього питання є встановлення того, чи було станом на 27 травня 2021 року зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право державної власності на кожну зі спірних земельних ділянок.
У разі якщо право державної власності на відповідну земельну ділянку було зареєстроване, момент переходу такої земельної ділянки у комунальну власність відповідно до пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України пов`язується із державною реєстрацією права комунальної власності. Якщо ж право державної власності зареєстроване не було і земельна ділянка не належала до передбачених цим пунктом винятків, така земельна ділянка перейшла у комунальну власність із дня набрання чинності пунктом 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України - 27 травня 2021 року.
Проте суди першої та апеляційної інстанцій зазначених обставин не встановили.
У матеріалах справи міститься інформація із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, сформована 20 липня 2021 року, відповідно до якої щодо спірних земельних ділянок 21 квітня 2015 року зареєстровано інше речове право - право оренди ОСОБА_1 на підставі договору оренди землі від 15 квітня 2015 року № 025.
Однак суд першої інстанції не дослідив зазначений доказ у контексті положень пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України та не встановив на його підставі у сукупності з іншими доказами у справі наявності чи відсутності державної реєстрації права державної власності на кожну зі спірних земельних ділянок станом на 27 травня 2021 року.
Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, на наведене уваги не звернув, допущеної цим судом неповноти встановлення фактичних обставин справи не усунув та не з`ясував правового статусу спірних земельних ділянок на момент звернення прокурора до суду.
Водночас без установлення зазначених обставин неможливо визначити, який саме орган у серпні 2021 року був уповноважений здійснювати функції держави у спірних земельних правовідносинах, та, відповідно, перевірити наявність передбачених законом підстав для представництва прокурором інтересів держави саме в особі Татарбунарської міської ради.
При цьому сам факт проведення державної реєстрації права комунальної власності Татарбунарської міської ради 19 жовтня 2021 року не є достатнім для висновку про відсутність у неї відповідних повноважень на момент звернення прокурора до суду, оскільки пунктом 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України передбачено різний момент переходу земель у комунальну власність залежно від наявності державної реєстрації права державної власності на них.
Так само передчасним за відсутності встановлення зазначених обставин є висновок про те, що на момент пред`явлення позову Татарбунарська міська рада вже була органом, уповноваженим здійснювати права власника спірних земельних ділянок.
Таким чином, суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір, не встановили юридично значущих фактичних обставин, необхідних для визначення правового статусу спірних земельних ділянок у перехідний період та органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції на момент звернення прокурора до суду.
Встановлення зазначених обставин потребує дослідження та оцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості самостійно усунути допущену судами неповноту встановлення обставин справи та встановити, чи було зареєстровано право державної власності на кожну зі спірних земельних ділянок станом на 27 травня 2021 року, оцінювати достатність наявних у матеріалах справи відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно для підтвердження або спростування цієї обставини та залежно від результатів такої оцінки визначати момент переходу земельних ділянок у комунальну власність.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Оскільки наведені порушення норм процесуального права допущені як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій та унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно врахувати наведене, дослідити наявні у справі докази та встановити правовий статус кожної зі спірних земельних ділянок станом на 27 травня 2021 року та на момент пред`явлення прокурором позову; з`ясувати, чи було зареєстровано право державної власності на ці земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; залежно від установленого визначити відповідно до пункту 24 розділу X «Перехідні положення» ЗК України момент переходу земельних ділянок у комунальну власність та орган, який на час звернення прокурора до суду був уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; після цього перевірити наявність передбачених законом підстав для представництва прокурором інтересів держави саме в особі Татарбунарської міської ради та вирішити справу відповідно до встановлених обставин і вимог закону.
Оскільки встановлення зазначених обставин безпосередньо впливає на вирішення питання щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави саме в особі Татарбунарської міської ради та, відповідно, на результати вирішення спору, Верховний Суд не надає оцінки іншим доводам касаційної скарги, оскільки їх перевірка є передчасною до встановлення зазначених обставин під час нового розгляду справи.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) навів висновок про те, що у випадку, якщо суд касаційної інстанції скасував судові рішення із направленням справи на розгляд до суду першої / апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий розгляд, то підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, немає.
Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом першої інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Македонська Ірина Олександрівна, задовольнити.
Рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 25 жовтня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 23 жовтня 2025 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Відповідно до частини третьої статті 415 Цивільного процесуального кодексу України постанову оформив суддя Петров Є. В.
Суддя-доповідач В. В. Пророк
Судді: А. І. Грушицький
А. А. Калараш
І. В. Литвиненко
Є. В. Петров