УХВАЛА
19 жовтня 2026 року
м. Київ
справа №380/22434/24
адміністративне провадження №К/990/44135/26
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,
перевіривши касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року в справі за адміністративним позовом Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомагістраль-Південь», Львівської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування вимог,
УСТАНОВИВ:
Служба відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області (далі - Служба, позивач, скаржник) звернулася до суду з позовом до Західного офісу Держаудитслужби (далі - Офіс, відповідач), за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомагістраль-Південь» (далі - ТОВ «Автомагістраль-Південь»), Львівської обласної прокуратури (далі - Прокуратура), у якому просила визнати протиправними та скасувати Вимоги Офісу від 15.10.2024 № 1 та від 11.10.2024 № 131306-14/8088-2024.
Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.01.2026, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026, позов Служби задоволено частково, а саме:
- визнано протиправною та скасовано вимогу відповідача від 11.10.2024 № 131306-14/8088-2024 «Щодо усунення порушень законодавства» в частині посилення контролю за дотриманням законодавства про публічні закупівлі, зокрема, щодо вимог підпункту 1 пункту 13, пунктів 3 та 5 Особливостей здійснення публічних закупівель товарів, робіт і послуг для замовників, передбачених Законом України «Про публічні закупівлі», на період дії правового режиму воєнного стану в Україні та протягом 90 днів з дня його припинення або скасування, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2022 № 1178 (далі - Особливості № 1178), та недопущення виявлених порушень у подальшому. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленими рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач звернувся через підсистему «Електронний суд» до Верховного Суду (далі - Суд) із касаційною скаргою.
Ухвалою Суду від 15.09.2026 касаційну скаргу Служби на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.01.2026 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026 у справі № 380/22434/24 повернуто особі, яка її подала на підставі пункту 4 частини п`ятої статті 332 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), оскільки у поданій касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судових рішень в касаційному порядку.
28.09.2026 від позивача через підсистему «Електронний суд» до Суду надійшла повторна касаційна скарга на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21.01.2026 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11.08.2026 у справі № 380/22434/24.
За правилами частини першої статті 334 КАС України за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження в справі.
Перевіривши відповідність вказаної касаційної скарги та доданих до неї документів вимогам статті 330 КАС України, суд дійшов висновку, що вказана скарга підлягає залишенню без руху, з огляду на таке.
Пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.
З 08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IХ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким унесено зміни до розділу 3 Глави 2 «Касаційне провадження», зокрема, щодо визначення підстав касаційного оскарження судових рішень та порядку їхнього розгляду.
Так, за частиною першою статті 328 КАС України, учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Згідно з пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Згідно з частиною четвертою статті 328 КАС України обумовлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник послався на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначив, що судами першої та апеляційної інстанцій застосовано статтю 19 Конституції України, частину другу статті 2 КАС України, частину другу статті 2, статті 3- 5 Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» від 26.01.1993 № 2939-XII (далі - Закон № 2939-XII), статтю 131-1 Конституції України, статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» від 14.11.2014? № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII), статті 53 та 77 КАС України без урахування висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.10.2023 у справі № 9901/43/21, від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 826/12123/16, у справах № 826/5165/17, № 804/6286/17, № 813/2519/17, від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц та від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 у подібних правовідносинах.
Суд касаційної інстанції звертає увагу скаржника, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку, на переконання скаржника, неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду та конкретного висновку щодо застосування цієї ж норми права, викладеного у ній; 3) висновку суду апеляційної інстанції, який, за твердженням скаржника, суперечить відповідному висновку Верховного Суду; 4) обґрунтування подібності правовідносин у справі, в якій викладено висновок Верховного Суду, та у справі, в якій подається касаційна скарга.
Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах розуміються такі рішення, у яких подібними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини і, відповідно, має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
При цьому необхідно виходити з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Суд зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду, перебувають у нерозривному зв`язку з обсягом установлених обставин у кожній конкретній справі. Тому висновки, сформульовані за відмінних фактичних обставин та іншого змісту позовних вимог, не можуть застосовуватися без урахування конкретних обставин справи, що розглядається.
Посилання на практику Верховного Суду без аналізу обставин справи, за яких судом касаційної інстанції було сформульовано відповідні висновки, та без належного обґрунтування подібності правовідносин саме по собі не є достатнім для висновку про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку Верховного Суду щодо її застосування.
Умовою перегляду судом касаційної інстанції судових рішень в адміністративних справах з указаної підстави є їхня невідповідність викладеному у постанові Верховного Суду висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 констатувала, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо оцінки подібності правовідносин слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Суд насамперед має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії.
Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних судових рішеннях визначається обставинами кожної конкретної справи. При цьому обставини, які формують зміст таких правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права, та оцінка судами їх сукупності самі по собі не формують подібності правовідносин; важливими факторами є також доводи й аргументи сторін, які визначають межі судового розгляду справи.
Правовим висновком Верховного Суду є висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульований внаслідок казуального тлумачення цієї норми при касаційному розгляді конкретної справи, та викладений у мотивувальній частині постанови Верховного Суду, прийнятої за наслідками такого розгляду.
Суд наголошує, що невідповідність правозастосовному висновку Верховного Суду матиме місце тоді, коли суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу за подібних предмета спору, підстав позову, обставин справи та правового регулювання спірних правовідносин, дійшли протилежних висновків щодо суті заявлених вимог, застосувавши норму права інакше, ніж це роз`яснив суд касаційної інстанції у подібній справі.
У цій справі № 380/22434/24 суди попередніх інстанцій виходили з того, що Офіс під час перевірки закупівлі мав повноваження перевіряти не лише дотримання законодавства про публічні закупівлі, але й виконання договору про закупівлю, зокрема здійснення оплати за рахунок бюджетних коштів. За результатами перевірки встановлено, що фактично виконані ТОВ «Автомагістраль-Південь» роботи з улаштування майданчика для стоянки вантажних транспортних засобів належать до капітальних робіт, а не до робіт з експлуатаційного утримання автомобільних доріг.
З огляду на це суди дійшли висновку, що оплата таких робіт мала здійснюватися за напрямом «Капітальні видатки» (КЕКВ 3210), а використання бюджетних коштів, передбачених для експлуатаційного утримання автомобільних доріг, на оплату капітальних робіт свідчить про їх нецільове використання у розумінні статті 119 Бюджетного кодексу України. Відтак суди визнали правомірною вимогу Офісу від 15.10.2024 № 1 про повернення бюджетних коштів у сумі 95 530 760,68 грн.
Щодо доводів Служби про неправомірність участі прокурора у справі суд апеляційної інстанції зазначив, що заяву Прокуратури про вступ у справу подано 04.02.2025, тобто до початку розгляду справи по суті, а тому не встановив порушення процесуального порядку вступу прокурора у судовий процес.
Натомість у справі № 9901/43/21 спір стосувався правомірності Указу Президента України від 29.12.2020 № 607/2020 про відсторонення від посади судді Конституційного Суду України. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.10.2023, зокрема, виходила з того, що суб`єкт владних повноважень відповідно до статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти на виконання закону, у межах наданих повноважень та з дотриманням установленої законом процедури.
Щодо посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 826/12123/16 Суд зазначає, що за відомостями Єдиного державного реєстру судових рішень, до всіх інформаційних ресурсів якого судді мають доступ відповідно до частини четвертої статті 4 Закону України «Про доступ до судових рішень», постанови Верховного Суду від 20.02.2018 у зазначеній справі не встановлено, що унеможливлює перевірку наведеного скаржником правового висновку.
У справі № 826/5165/17 спір виник у зв`язку з прийняттям податковим органом рішення про зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість за результатами камеральної перевірки. Верховний Суд у постанові від 22.05.2018 виходив з того, що предмет камеральної перевірки обмежується показниками податкової звітності, тоді як дослідження реальності господарських операцій платника податків виходить за межі такого виду податкового контролю.
У справі № 804/6286/17 Верховний Суд постановою від 15.05.2018 (провадження № К/9901/28325/18) залишив без змін судові рішення про скасування податкового повідомлення-рішення. Предметом спору була правомірність визначення податкових зобов`язань з податку на додану вартість за результатами камеральної перевірки. Верховний Суд виходив з того, що виявлені розбіжності між даними податкової декларації та Єдиного реєстру податкових накладних є підставою для проведення документальної перевірки, а не самі собою доказом складу податкового правопорушення. Достовірність і повнота нарахування податкових зобов`язань, які потребують дослідження первинних документів, належать до предмета документальної перевірки.
У справі № 813/2519/17 предметом спору була правомірність податкового повідомлення-рішення, прийнятого за результатами камеральної перевірки. Верховний Суд у постанові від 21.01.2021 виходив з того, що під час камеральної перевірки досліджуються показники податкової звітності та відповідна інформація інформаційних систем, тоді як перевірка реальності господарських операцій та повноти нарахування податкових зобов`язань належить до предмета документальної перевірки.
У справах № 826/5165/17, № 804/6286/17 та № 813/2519/17 правовідносини виникли у сфері податкового контролю та стосувалися меж камеральної перевірки. Натомість у цій справі № 380/22434/24 спір стосується повноважень Офісу під час перевірки закупівлі та застосування заходів за порушення бюджетного законодавства. Оцінка подібності правовідносин вимагає зіставлення конкретних норм права та обставин, щодо яких сформульовано наведені скаржником висновки.
У справі № 761/3884/18 спір стосувався визнання дій протиправними та відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.02.2019 вирішувала питання юрисдикційної належності заявлених вимог, а не питання наявності підстав для вступу прокурора у вже відкрите адміністративне провадження.
У справі № 587/430/16-ц спір виник у зв`язку з оскарженням наказів органу Держгеокадастру про передачу земельної ділянки, визнанням недійсним договору оренди та її поверненням. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 розглядала питання наявності підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави та необхідності встановлення компетентного органу, уповноваженого на захист відповідних інтересів.
У справі № 912/2385/18 предметом спору було визнання недійсними додаткових угод до договору закупівлі та стягнення коштів. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.05.2020 сформулювала висновок про субсидіарний характер представництва прокурором інтересів держави, яке допускається за умови нездійснення або неналежного здійснення захисту цих інтересів компетентним органом чи відсутності такого органу.
У справі № 806/1000/17 спір стосувався визнання протиправним та скасування спеціального дозволу на користування надрами. Верховний Суд у постанові від 25.04.2018 виходив з того, що представництво прокурором інтересів держави здійснюється у виключних випадках, визначених законом, за наявності відповідних підстав для такого представництва.
Водночас у цій справі № 380/22434/24 прокурор не звертався до суду з позовом в інтересах держави, а вступив у вже відкрите провадження за позовом Служби до Офісу. При цьому суд апеляційної інстанції, відхиляючи доводи Служби, виходив із дотримання прокурором установленого процесуального строку вступу у справу.
Отже, наведені скаржником постанови Верховного Суду ухвалені за інших фактичних обставин та стосуються відмінних питань правового регулювання. Водночас скаржником не обґрунтовано, у чому полягає подібність спірних правовідносин, які саме висновки Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права не враховано судами попередніх інстанцій та у чому полягає суперечність висновків судів правовим позиціям Верховного Суду.
Зокрема, у справі № 9901/43/21 предметом спору було оскарження Указу Президента України, у справах № 826/5165/17, № 804/6286/17 та № 813/2519/17 розглядалися питання здійснення податкового контролю, а у справах № 761/3884/18, № 587/430/16-ц, № 912/2385/18 та № 806/1000/17 - питання, пов`язані з юрисдикцією спорів та представництвом прокурором інтересів держави.
Натомість предметом розгляду у справі № 380/22434/24 є правомірність вимог Офісу, прийнятих за результатами перевірки закупівлі, зокрема щодо повернення бюджетних коштів, використання яких відповідач визнав нецільовим, а також дотримання процесуального порядку вступу прокурора у справу.
Таким чином, наведення постанов Верховного Суду з посиланням на сформульовані в них висновки вимагає від скаржника відповідного обґрунтування подібності правовідносин, а також зазначення того, у чому саме висновки судів попередніх інстанцій суперечать висновкам Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права в подібних правовідносинах.
Суд зазначає, що формальне посилання на постанови Верховного Суду (цитування окремих абзаців зазначених постанов) не може вважатись належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, оскільки скаржником не обґрунтовано подібності правовідносин у справах, у яких викладено висновки Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга.
Варто ще раз зауважити, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.
Наведені скаржником доводи значною мірою стосуються встановлення фактичних обставин справи та оцінки доказів. Водночас відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Натомість касаційна скарга містить опис обставин справи, цитування норм законодавства, які регулюють спірні правовідносини та загальні формулювання незгоди з оскаржуваними судовими рішеннями з посиланням на норми законодавства, які регулюють спірні правовідносини.
Отже, касаційна скарга не містить належних доводів та обґрунтувань щодо підстав оскарження судових рішень у цій справі на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Також на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень автор касаційної скарги посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 119 Бюджетного кодексу України у взаємозв`язку з положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2002 № 228, наказу Міністерства фінансів України від 12.03.2012 № 333, ДСТУ 8747:2017 та ГБН В.2.3-37641918-549:2018 у правовідносинах щодо віднесення робіт з улаштування придорожньої бази, майданчика протиожеледних матеріалів та під`їзних доріг до робіт з експлуатаційного утримання автомобільних доріг чи капітальних робіт, а також визначення правомірності використання бюджетних коштів на їх оплату.
Обов`язковими умовами під час оскарження судових рішень на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України є зазначення в касаційній скарзі норми матеріального права, яку неправильно застосували суди попередніх інстанцій, висновку щодо правильного застосування якої ще не сформулював Верховний Суд, у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права в подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди першої та (або) апеляційної інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати, у чому полягає помилка судів під час застосування відповідної норми права.
Суд звертає увагу скаржника, що обґрунтування без чіткої вказівки на норму права (пункт, частину, статтю), щодо застосування якої немає висновку Верховного Суду, не може вважатися належним виконанням вимог пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Зазначена скаржником норма права, щодо неправильного застосування якої немає висновку Верховного Суду, має врегульовувати спірні правовідносини, а питання щодо її застосування було порушено перед судами попередніх інстанцій у межах підстав позову (наприклад, із точки зору порушення її позивачем/відповідачем), але суди таким підставам позову не надали оцінки в судових рішеннях, що може бути визнано як допущення судами попередніх інстанцій порушення норм процесуального права, або надали, на думку автора касаційної скарги, неправильно.
Зі змісту пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України випливає, що вказана підстава спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню адміністративними судами під час вирішення спору.
Лише покликання на відсутність висновків Верховного Суду щодо застосування норми права в подібних правовідносинах за відсутності мотивованих аргументів неправильного застосування певної норми права не є підставою для відкриття касаційного провадження.
Оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, вимагає не лише констатації факту відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, а й визначення норми (норм) права, що потребує висновку, підстав необхідності такого висновку в подібних правовідносинах (усунення колізій норм права, визначення пріоритету однієї норми над іншою, тлумачення норми тощо), а також зазначення, у чому, на думку заявника, полягає неправильне застосування судами норми права, щодо якої необхідний висновок Верховного Суду.
Скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про виконання в межах спірної закупівлі капітальних робіт замість робіт з експлуатаційного утримання автомобільних доріг та, відповідно, нецільове використання бюджетних коштів. На переконання скаржника, Верховний Суд має сформулювати висновок щодо віднесення передбачених спірною закупівлею робіт з улаштування придорожньої бази, майданчика протиожеледних матеріалів та під`їзних доріг до робіт з експлуатаційного утримання автомобільних доріг, а не капітального будівництва.
Доводи скаржника щодо відсутності висновку Верховного Суду з питань застосування зазначених правових норм та відповідно потреби у такому висновку не пов`язані з наявністю колізій, можливістю неоднозначного тлумачення, їх різним застосування судами, натомість по своїй суті зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин справи та наполягання на переоцінці доказів, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає справи, які мають найважливіше (найбільш принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів, а тому не може здійснювати повторну оцінку доказів, належно досліджених судом першої та апеляційної інстанції, та/або переоцінювати їх.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Поряд із цим, на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник в касаційній скарзі посилається на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України.
Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 328 КАС України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Пунктом 1 частини другої статті 353 КАС України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини четвертої статті 328 цього Кодексу.
Аналіз вищенаведених норм дозволяє дійти висновку про те, що обґрунтування необхідності касаційного оскарження у зв`язку із недослідженням судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, можливе за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі інших підстав для касаційного оскарження, передбачених частиною четвертою статті 328 КАС України. Тобто, указане порушення процесуального права не може бути самостійною підставою для касаційного оскарження.
За відсутності обґрунтованих підстав, визначених пунктом 1-3 частини четвертої статті 328 КАС України суд позбавлений можливості прийняти доводи скаржника щодо наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, в частині не дослідження доказів.
З огляду на викладене, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у взаємозв`язку з посиланням на пункт 1 частини другої статті 353 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Також скаржник покликається на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України, відповідно до якого суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на яке посилається скаржник у касаційній скарзі та яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, для належного обґрунтування цієї підстави недостатньо самого факту відхилення клопотання. Скаржник має вмотивовано показати, що відповідне клопотання стосувалося істотних для правильного вирішення справи обставин, його відхилення було необґрунтованим, а допущене процесуальне порушення саме унеможливило встановлення таких обставин та вплинуло на висновки судів.
Скаржник зазначає, що у судовому засіданні 04.08.2026 представник Служби заявив клопотання про долучення до матеріалів справи висновку експерта від 20.05.2026 № ЕД-19/114-26/2214-БТ та висновку експерта від 03.06.2026 № 50, які, за його твердженням, були прийняті апеляційним судом до розгляду та долучені до матеріалів справи. Водночас в оскаржуваній постанові апеляційний суд зазначив, що ці висновки не можуть бути прийняті як докази, та відхилив їх.
За твердженням скаржника, апеляційний суд безпідставно відхилив клопотання про дослідження зазначених експертних висновків, хоча вони мають істотне значення для правильного вирішення справи. Зокрема, у висновку від 20.05.2026 № ЕД-19/114-26/2214-БТ роботи з улаштування придорожньої бази, майданчика протиожеледних матеріалів та під`їзних доріг віднесено до експлуатаційного утримання автомобільної дороги, а у висновку від 03.06.2026 № 50 зазначено про документальне непідтвердження факту нецільового використання бюджетних коштів.
Також скаржник вказує, що висновок експерта від 20.05.2026 № ЕД-19/114-26/2214-БТ суперечить висновку експерта від 28.04.2025 № 670-Е, на який послалися суди попередніх інстанцій. У зв`язку з необхідністю усунення суперечностей між цими доказами представник Служби заявив клопотання про виклик та допит у судовому засіданні судового експерта ОСОБА_1 для надання пояснень щодо експертного висновку.
Однак, за твердженням скаржника, апеляційний суд зазначене клопотання взагалі не вирішив, що перешкодило з`ясуванню обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо характеру фактично виконаних робіт та наявності підстав для висновку про нецільове використання бюджетних коштів.
Водночас наведені аргументи не свідчать про належне обґрунтування підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
Зі змісту касаційної скарги вбачається, що скаржник фактично пропонує суду касаційної інстанції надати іншу оцінку висновкам експертів від 20.05.2026 № ЕД-19/114-26/2214-БТ та від 03.06.2026 № 50, обґрунтованості їх неприйняття судом апеляційної інстанції, а також необхідності виклику та допиту експерта для усунення суперечностей між експертними висновками. Вирішення цих питань у запропонований скаржником спосіб нерозривно пов`язане з оцінкою обставин справи, належності та достатності доказів, а також процесуальних підстав для їх прийняття і дослідження судом апеляційної інстанції.
Саме по собі посилання скаржника на наявність експертних висновків, які, на його переконання, спростовують висновки судів попередніх інстанцій щодо характеру виконаних робіт та нецільового використання бюджетних коштів, не доводить необґрунтованості їх неприйняття апеляційним судом. При цьому скаржник не наводить належного обґрунтування об`єктивної неможливості подання відповідних доказів до суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього, та не спростовує мотивів апеляційного суду щодо відсутності передбачених статтею 308 КАС України підстав для прийняття нових доказів.
Крім того, посилаючись на невирішення клопотання про виклик та допит експерта ОСОБА_1 , скаржник не обґрунтовує, які саме істотні для правильного вирішення справи обставини залишилися невстановленими внаслідок цього, та яким чином надання експертом додаткових пояснень могло усунути відповідні недоліки судового розгляду. Наведені доводи переважно зводяться до незгоди з оцінкою доказів судами попередніх інстанцій та не підтверджують, що зазначені скаржником процесуальні порушення саме унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, у розумінні пункту 3 частини другої статті 353 КАС України.
Сам факт наявності експертних висновків, які, на переконання скаржника, суперечать висновкам судів попередніх інстанцій, не доводить причинного зв`язку між неприйняттям цих доказів, невирішенням клопотання про виклик та допит експерта і неможливістю встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Отже, доводи касаційної скарги у цій частині зводяться до незгоди з процесуальною оцінкою судами попередніх інстанцій необхідності додаткового витребування доказів, достатності доказової бази та встановлених обставин і фактично спрямовані на повторну оцінку цих питань, що не є належним обґрунтуванням підстави касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 353 КАС України.
З огляду на викладене Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 3 частини другої статті 353 КАС України як на підставу касаційного оскарження.
Поряд з цим, на обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень скаржник посилається на пункт 4 частини другої статті 353 КАС України та вказує про те, що суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
Пунктом 4 частини другої статті 353 КАС України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.
Щодо посилання скаржника про встановлення судами обох інстанцій обставин, що мають істотне значення на підставі недопустимих доказів, Суд вважає за належне зазначити таке.
Згідно з приписами частини першої статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
Указаним положенням установлено пряму заборону при розгляді та вирішенні адміністративної справи для суду брати до уваги докази з порушенням законної процедури їх одержання (нелегітимні докази, включаючи сфальсифіковані) як під час розгляду клопотання про долучення доказу до справи, так і в межах судового розгляду.
Варто зауважити, що у разі, якщо скаржник вважає, що судами порушено норми процесуального права щодо встановлення обставин, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів, у касаційній скарзі має бути конкретно зазначено доказ, який скаржник вважає недопустимим, обставини, які встановлені на підставі недопустимих доказів, та чому на думку скаржника останні є недопустимими, тобто такими, що одержані з порушенням законної процедури.
Проте, усупереч викладеному, касаційна скарга не містить необхідних обґрунтувань недопустимості доказів, на основі яких суди встановили обставини, що мають істотне значення. Подана касаційна скарга фактично містить лише виклад обставин, цитати нормативних актів та незгоду заявника із оскаржуваними судовими рішеннями.
Отже, Суд вважає необґрунтованими посилання скаржника на пункт 4 частини другої статті 353 КАС України, як на підставу касаційного оскарження рішення судів попередніх інстанцій.
Колегія суддів повторно звертає увагу скаржника, що відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Суд касаційної інстанції не може самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, натомість, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України), а в подальшому саме в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення (частина перша статті 341 КАС України).
З аналізу доводів касаційної скарги слідує, що скаржник не продемонстрував наявності виключних обставин, які за положеннями КАС України могли б вимагати касаційного розгляду цієї справи.
Згідно із частиною другою статті 332 КАС України до касаційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених статтею 330 цього Кодексу, застосовуються положення статті 169 цього Кодексу.
За таких обставин, відповідно до правил статей 169, 332 КАС України касаційна скарга підлягає залишенню без руху з установленням скаржнику строку для усунення її недоліків шляхом надання до суду касаційної інстанції уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України та копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.
На підставі викладеного, керуючись статтями 169, 330, 332 КАС України, Суд
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 січня 2026 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 11 серпня 2026 року в справі за адміністративним позовом Служби відновлення та розвитку інфраструктури у Львівській області до Західного офісу Держаудитслужби за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору - Товариства з обмеженою відповідальністю «Автомагістраль-Південь», Львівської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування вимог - залишити без руху.
Надати скаржнику строк у десять днів з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків касаційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
Недоліки необхідно усунути шляхом подання до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:
1) уточненої касаційної скарги із зазначенням підстав для касаційного оскарження судових рішень, з чітким посиланням на пункти частини четвертої статті 328 КАС України, що саме є підставою для касаційного оскарження та з наданням обґрунтувань, визначених пунктом 4 частини другої статті 330 КАС України, а також наданням копій уточненої касаційної скарги відповідно до кількості учасників справи.
Роз`яснити скаржнику, що у разі невиконання вимог цієї ухвали в установлений судом строк касаційна скарга буде повернута.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
Л.О. Єресько
А.Г. Загороднюк ,
В.М. Соколов,
Судді Верховного Суду