Постанова № 140931459 у справі № 757/42729/25 від 21.10.2026

справа № 757/42729/25 головуючий у суді І інстанції Хайнацький Є.С.

провадження № 22-ц/824/15188/2026 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

21 жовтня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Надточий К.О.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Фонду державного майна України на рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 січня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Хайнацького Є.С. у м. Києві, повний текст рішення складено 23 лютого 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Фонду державного майна України про стягнення заборгованості по заробітній платі, -

В С Т А Н О В И В:

У вересні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив:

зобов`язати Фонд, як Уповноваженого органу управлінь, звільнити ОСОБА_1 від виконання обов`язків директора Науково-дослідного Інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України відповідно до КЗпП України та подання заяв;

стягнути з Фонду державного майна України на користь ОСОБА_1 заробітну плату за січень 2023 року - серпень 2024 року в розмірі 275 933,10 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач працює на посаді заступника директора Науково-дослідного Інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України Національної академії наук України з наукової роботи та виконує обов`язки директора Інституту з 26 грудня 2018 року. Відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.10.2022 року № 910-р (Деякі питання управлінні об`єктами державної власності), Інститут передано із сфери управління Міністерства соціальної політики України до сфери управління Фонду без належного фінансування. При цьому, позивач зазначає, що Інститут про передачу дізнався лише у січні 2023 року. Протягом цього періоду (з 14.10.2022 року по 01.09.2025 року) Фондом, як Уповноваженим органом управління, не прийнято ніяких рішень щодо подальшої діяльності Інституту (реорганізація, приєднання, ліквідація тощо). Співробітники звільнилися з роботи, в тому числі, бухгалтерія і кадри. З 01 січня 2023 року і по час звернення до суду відсутнє фінансування Інституту. У зв`язку з неможливістю виконувати обов`язки директора Інституту, позивач неодноразово звертався до Фонду з проханням його звільнити від виконання обов`язків директора Інституту відповідно до КЗпП України та поданих заяв. Фонд надавав відповіді, які носять описовий характер, але рішення про звільнення позивача від обов`язків директора Інституту не прийнято. Також він не отримує нарахованої заробітної плати з 01 січня 2023 року, не може офіційно працевлаштуватися на постійне місце роботи, утримувати сім`ю та платити комунальні послуги, але при цьому вимушений виконувати обов`язки директора Інституту. ОСОБА_1 звернувся щодо захисту своїх Конституційних прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який у свою чергу перенаправив звернення до Державної служби України з питань праці. Центральним міжрегіональним управлінням державної служби з питань праці заява була залишена без розгляду, а позивач не звільнений, що є порушенням ст. 43 Конституції України, яка забороняє примусову працю та надає можливість кожному заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 12 січня 2026 року позов ОСОБА_1 задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

В апеляційній скарзі Фонд державного майна України просить скасувати рішення суду першої інстанції через невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги Фонд державного майна України зазначає, що відповідно до наказу Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України від 26.12.2018 № 68кс Позивач є заступником директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України, та на останнього покладено виконання обов`язків директора вказаного інституту. В свою чергу, надавши згоду на покладення виконання обов`язків директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики України та Національної академії наук України до настання певного факту, позивач мав усвідомлювати, що він виконуватиме такі обов`язки тимчасово, до призначення керівника цієї установи в установленому законодавством порядку, а відтак може бути увільнений від їх виконання на підставі наказу уповноваженого органу управління. Крім того, «увільнення працівника» та «звільнення працівника» не є тотожними поняттями. Тобто, Фонд не вправі звільняти позивача, оскільки він є заступником директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України та на нього лише покладено виконання обов`язків директора такого науково дослідного інституту. Так, після увільнення від виконання обов`язків директора Підприємства, позивач має повернутись на свою посаду, а саме на посаду заступником директора з наукової роботи Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України. Оскільки ОСОБА_1 не є керівником Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України, так як на нього покладено повноваження виконуючого обов`язків директора як на працівника вказаної установи, Фонд позбавлений можливості звільняти позивача із займаної посади, а отже позивачем обраний неефективний спосіб захисту.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 вказує, що доводи апеляційної скарги є безпідставними, не мають законодавчого обґрунтування, через що скарга не може бути задоволена, судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи та ухвалено рішення з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судом встановлено, що відповідно до наказу державного секретаря Міністерства соціальної політики України В. Іванкевича від 26 грудня 2018 року № 68-кс на ОСОБА_1 було покладено виконання обов`язків директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України з 02 січня 2019 року до призначення керівника в установленому законодавством порядку.

Згідно із заявою від 11 квітня 2023 року № 45/01 голові Фонду ОСОБА_6 , ОСОБА_3 просить звільнити його з посади в.о. директора Інституту у зв`язку із відсутністю фінансуванням та неможливістю виконання своїх обов`язків перед співробітниками та постачальниками комунальних послуг.

Згідно зі зверненням в.о. директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України ОСОБА_1 від 21 лютого 2024 року, адресованого Голові Фонду Віталію Ковалю, зазначено, що «Відповідно до розпорядження КМУ від 14.10.2022 року № 910-р (Деякі питання управлінні об`єктами державної власності), Інститут передано із сфери управління Мінсопполігики до сфери управління Фонду. За цей період, а саме 14 (чотирнадцять) місяців Фондом, як Уповноваженим органом управління не прийнято абсолютно ніяких рішень щодо подальшої діяльності Інституту (реорганізація, приєднання, ліквідація тощо), що суперечить будь яким нормативно - правовим документам. Співробітники у своїй більшості звільнилися з роботи, в тому числі бухгалтерія і кадри. У зв`язку із звільненням зростає заборгованість по заробітній платі та комунальним послугам. ОСОБА_4 та співробітники за цей період не отримують заробітну плату. Окрім цього, ОСОБА_5 подано заяву щодо звільнення його від виконання обов`язків директора Інституту ще місяць тому у зв`язку з неможливістю виконувати свої функції. Але, рішення немає. На сьогодні ніхто із Фонду нічого не може чи не бажає пояснити. Виходячи із вищенаведеного ОСОБА_4 просить терміново прийняти будь яке управлінське рішення щодо Інституту та нього особисто.

Відповідно до заяви № 133/01 в.о. директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України ОСОБА_1, адресованого Голові Фонду Віталію Ковалю, у якій ОСОБА_3 зазначає, що втретє звертається з проханням про звільнення на підставі ст. 38 КЗпП за власним бажанням.

Згідно з листом від 22 березня 2024 року № 140/01 в.о. директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України ОСОБА_1, адресованого заступнику директора Департаменту підготовки суб`єктів до приватизації Фонду ОСОБА_7, ОСОБА_1 просить надати кандидатуру, яка б змогла прийняти на себе відповідальність на безоплатній основі.

Відповідно до заяви № 171/01 від 12 серпня 2024 року в.о. директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України ОСОБА_1, у якій зазначено, що з 01 січня 2023 року відсутнє фінансування інституту. Попри неодноразові звернення до Фонду щодо прийняття управлінського рішення (ліквідація, реорганізація, тощо) Фондом ніякого рішення не прийнято. Тому ОСОБА_1 вкотре просить його звільнити від обов`язків виконання директора Інституту.

Відповідно до листа на заяву від 06 січня 2024 року та листа від 21 лютого 2024 року № 127/01 про звільнення з займаної посади в.о. директора Інституту, Фонд повідомив, що на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 14.10.2022 року № 910-р «Деякі питання управління об`єктами державної власності», згідно з актом приймання - передачі від 21 грудня 2022 року до сфери управління Фонду було передано єдиний майновий комплекс Науково-дослідний інститут соціальної політики (код згідно з ЄДРПОУ 02973184).

Відповідно до частини другої статті 10 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», Положенням про інвентаризацію активів та зобов`язань, затвердженого наказом Міністерством фінансів України від 02.09.2014 року № 879, керівнику необхідно провести інвентаризацію майна підприємства, визначити матеріально-відповідальну особу та передати їй майно підприємства для забезпечення належного зберігання. Після проведення інвентаризації майна підприємства та передачі його для матеріально-відповідальної особи Фондом буде розглянуто питання про звільнення.

Згідно наказу Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України № 03 від 23 квітня 2025 року заступника директора з наукової роботи ОСОБА_1 23 квітня 2025 року звільнено за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що право позивача на звільнення в порядку та строки передбачені положеннями Кодексу законів про працю України порушено та наявні обґрунтовані підстави стверджувати про порушення прав позивача на своєчасне отримання ним належної йому до сплати заробітної плати.

Апеляційний суд не погоджується з висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу державного секретаря Міністерства соціальної політики України В. Іванкевича від 26 грудня 2018 року № 68-кс на ОСОБА_1 було покладено обов`язки директора Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та Національної академії наук України з 02 січня 2019 року до призначення керівника в установленому законодавством порядку.

Відповідно до п. 1.1. Статуту «Науково-дослідного інституту соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України (далі Статут) Науково-дослідний інститут соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України (далі -Інститут) заснований на державній власності та належить до сфери управління Міністерства соціальної політики України (далі Уповноважений орган управління).

Розділом 3 пунктом 3.1. Статуту встановлено, що Інститут є юридичною особою. Прав і обов`язків юридичної особи Інститут набуває з дня його державної реєстрації.

Згідно з п.3.7. Інститут має самостійний баланс, обігові кошти, рахунки в органах Державної казначейської служби України, круглу печатку, кутовий та інші штампи, бланки зі своїм найменуванням та інші реквізити.

Пунктом 7.1. закріплено, що Управління Інститутом здійснюється відповідно до цього Статуту на основі поєднання прав власника в особі Уповноваженого органу управління щодо оперативного управління своїм майном та участі трудового колективу в управлінні, поєднання єдиноначальності та колегіальності в обговоренні та вирішенні питань його науково-дослідної та господарської діяльності.

Відповідно до п. 7.2. Статуту Уповноважений орган управління: відповідно до статті 9 Закону України «Про наукову і науково-технічну діяльність» призначає на посаду і звільняє з посади директора Інститут, укладає і розриває контракт, здійснює контроль за дотриманням вимог укладеного контракту.

Керівництво поточною (оперативною) діяльністю Інституту здійснює його директор.

Контракт з обраним відповідно до статті 9 Закону України «Про наукову укладається і науково-технічну діяльність» директором Інституту Уповноваженим органом управління в установленому порядку протягом одного місяця з дня його обрання на строк до 5 років.

Права, обов`язки та відповідальність директора, умови його матеріального забезпечення, призначення на посаду та звільнення з посади, притягнення до дисциплінарної відповідальності та інші умови найму визначаються контрактом, який укладається між Уповноваженим органом управління та директором Інституту (п. 7.3. Статуту).

Відповідно до п.7.4. Статуту Директор Інституту - призначає та звільняє заступників директора, головного бухгалтера за погодженням з Уповноваженим органом управління, призначає та звільняє інших працівників Інституту.

Отже, Науково-дослідний інститут соціальної політики Міністерства соціальної політики України і Національної академії наук України є самостійною юридичною особою, окремим суб`єктом господарювання, що здійснює оплату праці своїм працівникам.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Частиною першою статті 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач.

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та яка, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі статтю 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а в разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі в ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача.

Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд починається спочатку.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача.

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що, викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

У постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

Разом з тим, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду у справі №642/6181/16-ц, висловленого у постанові від 29 серпня 2019 року.

Приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції не звернув уваги, що позивач не є працівником фонду, в Фонді державного майна України не працював. ОСОБА_1 працював на посаді заступника директора Науково-дослідного Інституту соціальної політики та наказом інституту від 25 квітня 2025 року № 03 звільнений з посади за власним бажанням.

За таких обставин Фонд державного майна України не є роботодавцем позивача і не має обов`язку виплачувати йому заробітну плату.

Разом з тим позовних вимог про стягнення заробітної плати до належного відповідача - Науково-дослідного Інституту соціальної політики, позивач не заявляв.

На зазначені обставини суд першої інстанції уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про наявність підстав до стягнення заробітної плати з відповідача, який не має обов`язку її виплачувати.

Крім того, приймаючи рішення про зобов`язання Фонду державного майна України звільнити позивача від виконання обов`язків директора інституту соціальної політики, суд залишив поза увагою, що такі обов`язки позивач виконував, перебуваючи на посаді заступника директора інституту.

При цьому, покладення обов`язків директора на певного працівника інституту не свідчить про призначення такого працівника директором у встановленому законом порядку.

Як було зазначено вище, позивача наказом інституту від 25 квітня 2025 року № 03 звільнено з посади заступника директора інституту за власним бажанням.

Отже, з 25 квітня 2025 року ОСОБА_1 не є працівником інституту, а відтак були припинені і його обов`язки з виконання функцій директора, що були тимчасово покладені на нього відповідно до наказу державного секретаря Міністерства соціальної політики України В. Іванкевича від 26 грудня 2018 року № 68-кс.

Приймаючи рішення про задоволення позову в цій частині, суд першої інстанції не звернув уваги, що покладення обов`язків тимчасово відсутнього працівника, а в даному випадку директора інституту, на іншого працівника нерозривно пов`язане з фактом працевлаштування такого працівника в інституті.

Звільнення такого працівника з посади, на яку він був призначений у встановленому законом порядку, припиняє покладені на нього обов`язки директора з моменту видання наказу про звільнення з основної посади, в даному випадку з посади заступника директора.

Для такого припинення не потрібне видання окремого розпорядчого акту (Наказу, Розпорядження і.т.і.) органу в підпорядкуванні якого перебуває Науково-дослідний Інститут соціальної політики, в даному випадку Фонду державного майна.

З зазначеного можна дійти висновку, що позивач ОСОБА_1 , будучи звільненим з інституту 25 квітні 2025 року, припинив будь-який зв`язок з інститутом, в тому числі і виконання обов`язків директора.

За таких обставин підстав до задоволення позову в цій частині також не було, позивач звернувся з вимогами, які ніяким чином не впливають на його права та обов`язки, не поновлюють і не захищають його прав, які в даному випадку не були порушені.

Розглядаючи справу по суті, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, висновки суду першої інстанції не відповідають фактичним обставинам справи, не ґрунтуються на наявних у справі доказах, що у відповідності до ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду та ухвалення нового судового рішення по суті вимог позивача.

Згідно ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

При подачі апеляційної скарги Фонд державного майна України сплатив судовий збір у розмірі 4 764,64 грн., оскільки апеляційний суд приходить до висновку про задоволення вимог апеляційної скарги, а позивач звільнений від сплати судового збору, відповідачу необхідно компенсувати судовий збір за рахунок держави.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Фонду державного майна України відмовити.

Компенсувати за рахунок держави на користь Фонду державного майна України, місце знаходження: м. Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9, ідентифікаційний код 00032945, судовий збір у розмірі 4 764,64 (чотири тисячі сімсот шістдесят чотири) гривні 64 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 22 жовтня 2026 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.