Постанова № 141390187 у справі № 452/2569/19 від 04.11.2026

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2026 року

м. Київ

справа № 452/2569/19

провадження № 61-7688св26

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.

суддів: Гулейкова І. Ю., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач -ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 ,який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка діє в своїх інтересах та інтересах малолітньої ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,

третя особа -Орган опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_7 на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року у складі судді Кушніра А. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 30 квітня 2026 рокуу складі колегії суддів: Ніткевича А. В., Бойко С. М., Копняк С. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2019 року ОСОБА_8 (змінила прізвище на ОСОБА_9 ) звернулася

до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , третя особа - Орган опіки та піклування виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області, про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом виселення та визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позовна заява мотивована тим, що 11 липня 2019 року відбувся аукціон на електронному майданчику Державного підприємства (далі - ДП) «СЕТАМ» Міністерства юстиції України (https://setam.net.ua) щодо продажу з прилюдних торгів двокімнатної квартири, загальною площею 52,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідно до протоколу № 418362 проведення електронних торгів, торги відбулися, переможцем торгів визначено її.

Після здійснення усіх розрахунків 30 липня 2019 року вона звернулася до приватного нотаріуса Самбірського нотаріального округу Копистянського Ю. Р. та отримала свідоцтво про придбання майна з прилюдних договорів та витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.

Квартира була продана на прилюдних торгах на виконання виконавчого листа від 13 серпня 2018року № 452/435/17, виданого Самбірським міськрайонним судом Львівської області, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 1 192 550,5 грн, завданої матеріальної шкоди, що згідно офіційного курсу валют, встановленого станом на 03 травня 2017 року, становило 45 000 доларів США, а також 5 000 грн моральної шкоди, завданої злочином.

Разом із цим, вона не має змоги розпоряджатися належним їй майном, оскільки там зареєстровані та проживають відповідачі, звільняти квартиру та змінити місце реєстрації відмовляються.

Ураховуючи викладене, з урахуванням уточнення позовних вимог, ОСОБА_8 просила суд зобов`язати ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , яка діє в інтерсах ОСОБА_6 , та ОСОБА_7 , які проживають за адресою: АДРЕСА_1 , усунути їй перешкоди у користуванні належною їй квартирою АДРЕСА_1 , визнавши їх такими, що втратили право на користування цією квартирою та виселити їх з квартири без надання іншого житлового приміщення.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня

2025 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду

від 30 квітня 2026 року, позов ОСОБА_8 задоволено частково.

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання стягнення судового збору.

Судові рішення мотивовано тим, що позивач довела, що є власником квартири АДРЕСА_1 , а відповідачі, які не є її родичами, та між ними немає жодних договірних відносин, чинять їй перешкоди у користування її власністю.

Суди вказали, що визначальним для захисту права на підставі статті 391 ЦК України є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. Власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема, жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та, у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного законодавства.

Апеляційний суд зазначив, що з моменту набуття права власності на спірну квартиру, а саме починаючи з 2019 року, позивач позбавлена права повною мірою (сповна) користуватись належним їй майном, оскільки у такому проживають відповідачі, які не є членами її сім`ї та будь-які домовленості між ними щодо проживання у спірній квартирі, відсутні.

Наведене безумовно є свідченням того, що позивачу створені перешкоди у користуванні та розпорядженні її майном, які полягають у самому факті проживанням відповідачів у такій та є достатньою умовою для задоволення позовних вимог у відповідний спосіб.

Дійсно, тривале користування квартирою відповідачами, навіть з урахуванням відсутності у них іншого житла, не може превалювати над правами позивача щодо мирного володіння майном та розпорядження таким на власний розсуд.

На переконання колегії суддів, розумний баланс між інтересами позивача, яка є власником спірної квартири та довела необхідність виселення відповідачів разом з дітьми, та інтересами відповідачів є дотриманим.

Суди застосували в цій частині судові рішення Верховного Суду, а також прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо застосування статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у червні 2026 року до Верховного Суду, ОСОБА_7 , посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить на рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовити.

Інші учасники судові рішення у справі не оскаржували, а тому Верховний Суд переглядає судові рішення тільки в частині заявника відповідно до положень статті 400 ЦПК України.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували, що спірна квартира є єдиним житлом відповідачів.

Вважає, що суди не мали права виселяти відповідачів без надання іншого жилого приміщення, оскільки вона придбавала спірну квартиру не за кредитні кошти. Посилається на частину другу статті 109 ЖК України (тут і далі - чинного на час звернення до суду з позовом та розгляду справи судом першої інстанції).

Судами не враховано, що ОСОБА_3 та ОСОБА_6 є неповнолітніми дітьми, а у квартирі проживають й інші діти, до яких позовних вимог заявлено не було.

Позивач проживає разом із сім`єю за іншою адресою та не обґрунтовувала свій позов необхідністю самостійного проживання у спірній квартирі.

Вказує, що при розгляді подібних спорів суди повинні враховувати, що сам факт припинення сімейних відносин з власником не позбавляє таку особу права користування житлом.

Суди не врахували практику Верховного Суду, який неодноразово вказував, що втручання у право на повагу до житла має бути не лише законним, але й необхідним у демократичному суспільстві. Інакше кажучи, воно має відповідати нагальній суспільній необхідності, зокрема, бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Посилається на правові висновки Верховного Суду, ЄСПЛ та Конвенцію.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У вересні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кравчук П. І., подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує, що викладені в ній доводи є безпідставними, не спростовують правильності вирішення судами спору, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 липня 2026 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано цивільну справу із суду першої інстанції.

24 липня 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 жовтня 2026 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_7 на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 згідно Договору купівлі-продажу від 06 грудня 2007 року.

У межах виконавчого провадження № НОМЕР_2 з примусового виконання виконавчого листа № 452/435/17, виданого Самбірським міськрайонним судом Львівської області 13 серпня 2018 року, приватний виконавець виніс постанову про арешт майна боржника, а саме вищевказаної квартири АДРЕСА_1 . Підставою примусового виконання було судове рішення.

11 липня 2019 року проведені електронні торги з реалізації арештованого майна, на яких була відчужена вказана квартира, що підтверджується протоколом проведення електронних торгів від 11 липня 2019 року № 418362.

Відповідно до Свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів від 30 липня 2019 року № 1159, ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , належить на праві власності двокімнатна квартира, загальною площею 52,8 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Майно придбане ОСОБА_8 за 575 907 грн.

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 30 липня 2019 року № 175646035, об`єкт нерухомого майна, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_8 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, серія та номер: 1159, виданий 30 липня 2019 року.

Листом відділу «Центр надання адміністративних послуг самбірської міської ради» від 10 березня 2021 року повідомлено, що за відомостями виконавчого комітету Самбірської міської ради за адресою АДРЕСА_1 зареєстровано місце проживання наступних осіб: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 .

Згідно з висновком виконавчого комітету Самбірської міської ради Львівської області від 10 березня 2020 року щодо розв`язання спору у справі № 452/2569/19 про виселення малолітньої ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_7 , комісія з питань захисту прав дитини вирішила вважати за доцільне виселення малолітніх ОСОБА_6 та ОСОБА_3 , які зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Підставою касаційного оскарження зазначеного судового рішення заявник вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме, застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/1 та Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 754/613/18-ц, від 01 березня 2023 року у справі № 296/1389/21, від 01 травня 2024 року у справі № 442/7587/21, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга ОСОБА_7 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Відповідно до статті 41 Конституції України, статті 321 ЦК України кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю. Право приватної власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

При вирішенні справ суди відповідно до пункту 1 статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики ЄСПЛ повинні застосовувати Конвенцію та практику цього Суду як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі «Gillow v. the U.K.» від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі «Larkos v. Cyprus» від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом. Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich v. russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, пункт 47).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, пункт 56). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, пункт 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява № 7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; рішення від 15 січня 2009 року у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; рішення від 22 жовтня 2009 року у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45).

Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, пункт 110).

Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Ураховуючи викладене, а також виходячи із принципу верховенства права, суди повинні у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Повно та всебічно встановивши обставини справи, дослідивши та надавши оцінку їм, перевіривши вимоги позивача та заперечення відповідача на предмет законності, оцінивши баланс інтересів сторін та пропорційності між виселенням відповідача й захистом права власності позивача, необхідності застосування такого засобу реагування, як виселення, у контексті прецедентної практики ЄСПЛ та норм Конвенції, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, дійшов законного та обґрунтованого судового рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_8 про виселення ОСОБА_7 з квартири АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували, що спірна квартира є єдиним житлом ОСОБА_7 , була придбана не за кредитні кошти, не перевірили балансу інтересів сторін та пропорційності втручання в її право на житло, є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій при розгляді справи враховували всі ці обставини та надали їм належну правову оцінку.

Так, суди правильно встановили, що ОСОБА_8 набула право власності на спірну квартиру АДРЕСА_1 на підставі Свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 30 липня 2019 року № 1159.

При цьому, рішенням Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 грудня 2022 року, яке було залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 03 квітня 2023 року та постановою Верховного Суду від 03 грудня 2024 року, у цивільній справі № 452/3543/20 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_8 , приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького З. В., державного підприємства «Сетам», про визнання електронних торгів недійсними у задоволенні позову було відмовлено.

Суди врахували, що з моменту набуття права власності на спірну квартиру, починаючи з 2019 року, позивач фактично позбавлена права користуватись належним їй майном, в якому проживають відповідачі, зокрема, ОСОБА_7 . При цьому, вони не є членами сім`ї позивача та між ними відсутні жодні домовленості щодо проживання у належній позивачу спірній квартирі. Таким проживанням вони об`єктивно створюють перешкоди позивачу у користуванні та розпорядженні її майном.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд та погоджується Верховний Суд, правильно вказав, що тривале користування квартирою ОСОБА_7 , навіть з урахуванням відсутності у неї у власності іншого житла, не може переважати над правом позивача щодо мирного володіння майном, за захистом якого вона звернулася до суду, оскільки фактично позивач не має можливості використовувати свою власність для особистого проживання, проживання інших осіб та розпорядитись своєю власністю на свій розсуд.

При вирішенні питання про баланс інтересів сторін та пропорційності між виселенням ОСОБА_7 й захистом права власності позивача суди попередніх інстанцій обґрунтовано прийняли до уваги, що вона не є членом сім`ї позивача, а продовження її проживання у спірній квартирі, після переходу власності на яку до позивача, порушує її право власності, яке гарантовано як національним законодавством України, так і статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а тому за встановлених обставин справи виселення ОСОБА_7 зі спірного житла є законним та пропорційним заходом, що переслідує легітимну мету і є необхідним у демократичному суспільстві.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду у постановах: від 06 квітня 2022 року у справі № 332/2378/19, від 21 вересня 2022 року у справі № 331/4799/16, від 06 серпня 2025 року у справі № 553/2113/20, які є релевантними до цієї справи та на виконання вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України були враховані судами попередніх інстанцій.

Не заслуговують на увагу й доводи ОСОБА_7 про те, що при розгляді подібних спорів суди повинні враховувати, що сам факт припинення сімейний відносин з власником не позбавляє таку особу права користування житлом, оскільки вона ніколи не була членом сім`ї власника спірної квартири - позивача ОСОБА_1 , що було враховано й судами попередніх інстанцій.

Крім того, слід додати, що ОСОБА_7 позбулася права власності на спірну квартиру у порядку виконання судового рішення, що набрало законної сили, на виконання виконавчого листа від 13 серпня 2018 року № 452/435/17, виданого Самбірським міськрайонним судом Львівської області, про стягнення з ОСОБА_7 на користь ОСОБА_10 1 192 550,5 грн, завданої матеріальної шкоди, що згідно офіційного курсу валют встановленого станом на 03 травня 2017 року, становило 45 000 доларів США, а також 5 000 грн моральної шкоди, завданої злочином.

Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1 Конституції України).

Принцип обов`язковості судових рішень конкретизовано у статті 18 ЦПК України: судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка є обов`язковою для застосування судами відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (Рішення ECHR у справі «Хорнсбі проти Греції» («Hornsby v. Greece») від 19 березня 1997 року (п. 40)). У Рішенні ECHR у справі «Войтенко проти України» («Voytenko v. Ukraine») від 29 червня 2004 року Європейський суд з прав людини нагадує свою практику, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні пункту першого статті 1 Протоколу № 1.

Виконання судового рішення є також сферою регулювання статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Доводи касаційної скарги що стосуються інших відповідачів, у тому числі неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_6 , а також інших, до яких позовних вимог заявлено не було, є безпідставними, оскільки законні представники цих осіб з касаційними скаргами до суду не зверталися, а ОСОБА_7 не уповноважена представляти їх інтереси в суді, вести від них процес повноважень їй не надано.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками норм права, які регулюють спірні правовідносини, були предметом дослідження у судах попередніх інстанцій з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Згідно із частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість їх судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення районного суду та постанову апеляційного суду в частині позовних вимог до ОСОБА_7 - без змін.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 залишити без задоволення.

Рішення Старосамбірського районного суду Львівської області від 27 жовтня 2025 року та постанову Львівського апеляційного суду від 30 квітня 2026 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_7 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Д. Д. Луспеник І. Ю. Гулейков Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець Ю. В. Черняк