ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Провадження № 22-ц/803/5577/26 Справа № 216/5422/21 Суддя у 1-й інстанції - ОНОПЧЕНКО Ю.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2026 року м. Кривий Ріг
справа № 216/5422/21
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - судді Остапенко В.О.,
суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.
секретар судового засідання Дяченко Д.П.
сторони:
позивач ОСОБА_1
відповідачі акціонернне товариство «Оператор газорозподільної системи «Криворіжгаз», держава - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Кривому Розі Дніпропетровської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2026 року, яка постановлена суддею Онопченко Ю.В. у м. Кривому Розі Дніпропетровської області та повне судове рішення складено 12 березня 2026 року,
УСТАНОВИВ:
В провадженні Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Криворіжгаз», Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про захист прав споживача.
Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2026 року провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про визнання незаконною постанови від 30 вересня 2015 року № 2494 «Про затвердження Кодексу газорозподільних систем» закрито на підставі п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.
Роз`яснено ОСОБА_1 , що розгляд заявлених ним позовних вимог до Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, віднесено до юрисдикції адміністративного суду.
З таким судовим рішенням не погодився позивач ОСОБА_1 та звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Апеляційна скарга мотивована тим, що при постановленні оскаржуваної ухвали суд першої інстанції не роз`яснив позивачу приписи ч.2 ст.256 ЦПК України про те, що у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з таких самих підстав не допускається.
В оскаржуваній ухвалі судом помилково вказано співвідповідача Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в той час як в якості співвідповідача позивачем будо зазначено Державу - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Апелянт вважає, що викладені ним в заяві про збільшення позовних вимог треба розглядати в комплексі з вимогами про визнання протиправною бездіяльність держави - Україна щодо відсутності контролю за діяльністю Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Зазначає, що ним подано позов в порядку захиту прав споживачів, а тому відповідно до ч.5 ст. 28 ЦПК України, споживач має право вибору суду, оскільки дана норма є спеціальною нормою для захисту прав споживачів та адміністративне судочинство не наділене Кодексом адміністративного судочинства України повноваженнями розглядати позови про захист прав споживачів. Отже, при вирішенні справ з вимогами про захист прав споживачів суди мають виходити насамперед із положень Закону України «Про захист прав споживачів».
Вважає, що судом першої інстанції обмежено його право на доступ до правосуддя з позовом до Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в той час як право на справедливий суд гарантується ст.6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відзив на апеляційну скаргу не подано.
Заслухавши суддю-доповідача, апелянта Мироненка С.М., який просив не розглядати подану ним апеляційну скарга та повернути справу до суду першої інстанції, представника Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг - Костюк В.В., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, з наступних підстав.
Матеріалами справи встановлено, що провадженні Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області перебуває цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Криворіжгаз», Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про захист прав споживачам в якій позивач, після збільшення розміру позовних вимог, просить суд визнати дії відповідача щодо намагання припинити постачання природного газу до будинку АДРЕСА_1 , визнати нечесною підприємницьку діяльність акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Криворіжгаз», стягнути з акціонерного товариства «Оператор газорозподільної системи «Криворіжгаз» на користь позивача моральну шкоду в розмірі 50 000 грн завдану нечесно. Підприємницькою діялністю, яка вводить позивача в оману та має ознаки агресивної діяльності, визнати бездіяльгність держави Україна щодо відсутності контролю за діяльністю Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг у частині, що стосується затвердження своєю постановою Кодексу газорозподільних систем у спосіб, що суперечить Конституції України, Цивільного кодексу України, Закону україни «Про національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», Закону України «Про захист прав споживачів» та визнати незаконною постанову Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, № 2494 від 30 вересня 2015 року «Про затвердження Кодексу газорозподільних систем».
Закриваючи провадження у справі в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, про визнання незаконною постанови від 30 вересня 2015 року № 2494 «Про затвердження Кодексу газорозподільних систем», суд першої інстанції виходив з положень п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України, справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів з врахуванням наступного.
Згідно із ч. 3 ст. 3 ЦПК України, провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК України).
Слідуючи принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Зважаючи на те, що предметом дослідження цього апеляційного провадження є виключно процесуальні питання, які мають значення виключно для можливості продовжувати розгляд відповідних вимог у суді першої інстанції, колегія суддів не приймає до уваги доводи апеляційної скарги, які виходять за предмет доказування, зокрема, що стосуються обов`язків відповідача, на думку позивача, надати відповідь на поставлені ним питання.
Так, у статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання правил юрисдикції та підсудності.
Європейський суд з прав людини у п. 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» зазначив, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом встановленим законом» у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Порядок пред`явлення позову регламентований статтею 184 ЦПК України.
Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства.
Крім цього, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК Українисуд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Закриття провадження - це форма закінчення розгляду цивільної справи без винесення судового рішення у зв`язку із виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.
Перелічені вище наслідки щодо неможливості розгляду відповідної справи в порядку цивільного судочинства, різняться виключно часом (стадією) встановлення відповідних обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи у порядку цивільного судочинства, що спростовує доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про можливість подання учасником справи клопотання про закриття провадження у справі під час розгляду такої чи задоволення такого судом.
Більше того, слідуючи імперативному характеру статті 255 ЦПК України, у разі встановлення відповідних обставин, суд фактично зобов`язаний закрити провадження у справі, незважаючи на стадію розгляду такої.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
Усі справи, що підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються місцевими загальними судами як судами першої інстанції (ч. 1 ст. 23 ЦПК).
В свою чергу, згідно із п. 1 ч. 1 ст.19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
При цьому, за змістом пункту 2 частини 1 статті 4 КАС України, публічно-правовим є спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Вирішуючи питання про віднесення спору до юрисдикції адміністративного суду, слід враховувати не лише суб`єктний склад правовідносин, які склалися між сторонами, а й сутність (характер) таких правовідносин.
До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.
У рішенні Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року по справі № 815/6956/15 зазначено, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак, сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Необхідно з`ясовувати, у зв`язку з чим виник спір та за захистом яких прав особа звернулася до суду.
Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, які спричинені рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів.
Статтею 48 ЦПК України визначено, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачами і відповідачами можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.
Виходячи з положень цивільного процесуального законодавства відповідачце особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є виключним правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обгрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.
Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц.
З матеріалів справи вбачається, що позовні вимоги про визнання незаконною постанови від 30 вересня 2015 року № 2494 «Про затвердження Кодексу газорозподільних систем», пред`явлені ОСОБА_1 до держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП).
Із позовної заяви слідує, що предметом спору є захист порушених, на думку позивача, прав, зокрема, в контексті дії ЗУ «Про захист прав споживачів».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг», НКРЕКП (далі Регулятор) є постійно діючим центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом.Особливості спеціального статусу Регулятора обумовлюються його завданнями і повноваженнями. Регулятор є колегіальним органом, що здійснює державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб`єктів господарювання у сферах енергетики та комунальних послуг.
Згідно із ч. 2 цієї статті Регулятор є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, що є державною власністю, рахунки в органах, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів, печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Сфера діяльності Регулятора визначена у статті 2 цього закону.
Регулятор здійснює державне регулювання з метою досягнення балансу інтересів споживачів, суб`єктів господарювання, що провадять діяльність у сферах енергетики та комунальних послуг, і держави, забезпечення енергетичної безпеки, європейської інтеграції ринків електричної енергії та природного газу України (частина перша статті 3 закону).
Таким чином, беззаперечним є те, що НКРЕКП, маючи спеціальний статус, є органом державної виконавчої влади, тому висновок місцевого суду про те, що в силу положень пункту сьомого частини першої статті 4 КАС України, такий відповідач є суб`єктом владних повноважень, є цілком обгрунтованим та очевидним.
Іншими словами, звертаючись із відповідними позовними вимогами, ОСОБА_1 визначив, тому числі, відповідачем суб`єкта владних повноважень, який який здіснює публічно-владні управлінські функції на підставі законодавства.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 4 КАС України, публічно- правовий спір - це спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.
Кожна особа має право в порядку, встановленому КАС України, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.
Зважаючи на те, що даний спір за предметом та можливими правовими наслідками існує у сфері публічно-правових відносин, а оскарження будь-яких рішень, дій чи бездіяльності Регулятора має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства України, колегія суддів погоджується із висновком місцевого суду про те, що такий не підлягає вирішенню у порядку цивільного судочинства.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що правовідносини, які виникли під час розгляду даної справи в частині вимог до держави - України, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП), необхідно вирішувати в порядку адміністративного судочинства.
Не можуть бути підставю для скасування оскаржуваної увхали доводи апеляційної скарги про те, що судом помилково вказано співвідповідача Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в той час як в якості співвідповідача позивачем будо зазначено Державу - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, оскільки ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 червня 2026 року виправлено описки в оскаржуваній ухвалі та зазначено вважати вірним по тексту ухвали Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2026 року назву співвідповідача «Держава-Україна в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг».
Доводи апеляціної скарги позивача про те, що викладені ним в заяві про збільшення позовних вимог вимоги треба розглядати в комплексі з вимогами про визнання прротиправною бездіяльність держави - Україна щодо відсутності контролю за діяльністю Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг та про те, що ним подано позов в порядку захиту прав споживачів, а тому відповідно до ч.5 ст. 28 ЦПК України, споживач має право вибору суду, оскільки дана норма є спеціальною нормою для захисту прав споживачів та адміністративне судочинство не наділене Кодексом адміністративного судочинства України повноваженнями розглядати позови про захист прав споживачів, отже, при вирішенні справ з вимогами про захист прав споживачів суди мають виходити насамперед із положень Закону України «Про захист прав споживачів» колегією суддів не приймаються до уваги, оскільки вони фактично зводяться до вланого тлумачення позивачем норм процессуального права, переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена.
Також колегією суддів не приймаються до уваги доводи апеляційної скарги позивача про те, що судом першої інстанції обмежено його право на доступ до правосуддя з позовом до Держави - Україна, в особі Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в той час як право на справедливий суд гарантується ст.6 параграфу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки право позивача на доступ до правосуддя в данному випадку обмежено не було.
Разом з тим, позивач ОСОБА_1 просив винести окрему ухвалу відповідно до ст. ст. 262, 385 ЦПК України щодо незаконних дій суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 10 ст. 262 ЦПК України суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення.
Перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції доходить наступних висновків.
Окрема ухвала суду є процесуальним засобом судового впливу, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Тобто підставою для постановлення окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення.
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 438/610/14 - ц вказано, що постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору. У постанові Верховного Суду від 12 квітня 2018 року в справі № 761/32388/13-ц зазначено, що при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов`язком.
Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала (пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16 листопада 2023 року у справі № 990/131/22.
Також колегія суддів враховує, що окрема ухвала є реакцією на ті порушення, що не усуваються рішенням суду, а також на причини й умови вчинення порушень, щоб запобігти їх повторенню у майбутньому.
Скаржником ОСОБА_1 не наведено достатніх підстав та аргументів для постановлення окремої ухвали.
Оскільки реалізація правового механізму, передбаченого нормою статті 262 ЦПК України, є правом суду, а не його обов`язком, та можлива виключно у випадку грубого порушення закону, чого встановлено не було під час розгляду справи, колегія суддів не вбачає підстав для постановлення окремої ухвали.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи положення ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить висновку про залишення скарги без задоволення.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд,
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 09 березня 2025 року- залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.
Повне судове рішення складено 13 серпня 2026 року.
Головуючий:
Судді: