07.09.26
22-ц/812/1794/26
Провадження № 22-ц/812/1794/26 Суддя першої інстанції Саламатін О.В.
Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.
П О С Т А Н О В А
Іменем України
07 вересня 2026 року м. Миколаїв Справа № 490/9925/25
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:
головуючого - Царюк Л.М.,
суддів - Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,
при секретарі судового засідання - Лівшенку О.С.,
за участі представників відповідача - Ільїної А.С., Ільїна О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_2 , на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Саламатіна О.В., в залі судового засідання в м. Миколаїв, за позовом ОСОБА_1 до Вищого навчального закладу «Міжнародний технологічний університет «Миколаївська політехніка» про визнання протиправним наказу та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації моральної шкоди,
В С Т А Н О В И В:
26 листопада 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Вищого навчального закладу «Міжнародний технологічний університет «Миколаївська політехніка» (далі - ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка») про визнання протиправним наказу та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та компенсації моральної шкоди.
Позов обґрунтовано тим, що згідно з наказом від 30 серпня 2011 року № 39 ОСОБА_1 була прийнята на роботу до ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» на посаду викладача кафедри «Автомобілі та автомобільне господарство».
Наказом відповідача від 23 жовтня 2024 року № 75 позивачка була звільнена з посади викладача 21 жовтня 2024 року за відсутність на роботі без поважної причини згідно пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України.
Як підстави для звільнення відповідачем зазначаються записки та акти деканату про відсутність на роботі більше трьох годин від 18 жовтня 2024 року, 21 жовтня 2024 року, акт відділу кадрів про відсутність на роботі від 21 жовтня 2024 року.
Проте, відповідно до довідки від 24 жовтня 2024 року виданої лікарем Комунального некомерційного підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» (далі - КНП ММР ««Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4») Сімейної амбулаторії № 1 ОСОБА_1 з 17 жовтня 2024 року по 24 жовтня 2024 року хворіла на гострий панкреатит\стадія загострення, тому вважати її відсутність на роботі без поважних причин не вбачається за можливе.
Умови для звільнення позивачки адміністрацією ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» були створені штучно. Тому твердження відповідача про відсутність на роботі позивачки без поважної причини є хибним, а її звільнення на цих підставах є незаконним та протиправним, оскільки, після хвороби позивачка одразу з`явилась на роботі та принесла відповідну довідку від лікаря датовану 24 жовтня 2024 року.
За такого, позивачка вважає наказ про звільнення від 23 жовтня 2024 року № 75 незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Крім того, не зважаючи на хворобу, на території навчального закладу позивачка неодноразово була фізично присутня до 21 жовтня 2024 року, що може бути підтверджено працівниками ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка», але на робоче місце та до виконання посадових обов`язків її не допускали представники адміністрації відповідача, чим намагались штучно створювати умови для її звільнення за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, що можна вважати безумовним порушенням трудових прав позивачки, а також прав та свобод гарантованих Конституцією України. Незаконне звільнення позбавило позивачку можливості виконувати трудові обов`язки, у зв`язку з чим у неї виник вимушений прогул з 21 жовтня 2024 року по день винесення рішення суду.
Незаконним звільненням позивачки з роботи із звинуваченням у відсутності її на роботі без поважних причин, а також тривалим непоновленням на посаді, яку вона обіймала до звільнення, їй завдано суттєвих моральних страждань. Дії адміністрації відповідача щодо звільнення позивачки порушили її право на працю. У результаті протиправних дій відповідача був порушений звичний життєвий уклад позивачки, їй довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, однак всі її спроби були марними, оскільки роботодавець не допускав її до роботи, створював умови для неможливості виконання нею своїх посадових обов`язків, та звільнив її з порушенням норм чинного законодавства, поки вона була на лікарняному.
Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» від 23 жовтня 2024 року № 75 про звільнення ОСОБА_1 . Поновити ОСОБА_1 на посаді викладача в ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» з 21 жовтня 2024 року. Стягнути з ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 156 173.92 грн, а також стягувати середній заробіток до моменту фактичного поновлення на роботі. Стягнути з ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 150 000 грн.
Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Рішення суду мотивовано тим, що позивачкою не доведено належними, достатніми та достовірними доказами поважність причин відсутності на робочому місці протягом робочого часу 18 жовтня 2024 року, 21 жовтня 2024 року, 22 жовтня 2024 року, а тому підстави для задоволення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі відсутні. Вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди є похідними від вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі, а відтак теж не підлягають задоволенню.
Крім того, позивачка з 24 жовтня 2024 року дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, однак до суду звернулася через рік без зазначення поважності причини пропуску тримісячного строку на звернення до суду, з огляду на це суд дійшов висновку, що позивачкою було пропущено передбачений частиною 1 статті 233 КЗпП України строк для звернення до суду із позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення її на роботі, що також є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Додатковим рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 червня 2026 року задоволено заяву ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» про ухвалення додаткового рішення
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» витрати, пов`язані з професійною правничою допомогою адвоката у розмірі 10 000 грн.
Не погодившись з рішення суду, ОСОБА_1 в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_2 , подала апеляційну скаргу, де посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити вимоги позову в повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції всупереч буквальному змісту закону ототожнив факт видачі позивачці трудової книжки 24 жовтня 2024 року з фактом вручення їй копії наказу від 23 жовтня 2024 року № 75 про звільнення.
Проте, акт від 24 жовтня 2024 року, на який послався суд, підтверджує лише спробу передачі трудової книжки і жодним чином не підтверджує вручення позивачці копії наказу про звільнення. Такого доказу матеріали справи взагалі не містять, про що і зазначав суд першої інстанції.
Фактично належним чином оформлена копія наказу від 23 жовтня 2024 року № 75 була отримана позивачкою лише 10 жовтня 2025 року. Саме з цієї дати підлягає обчисленню місячний строк на звернення до суду за вимогами про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.
Суд також не дав належної оцінки доводам позивачки про те, що інформацію про остаточний розрахунок сум, нарахованих та виплачених їй при звільненні, вона отримала лише 10 жовтня 2025 року, що є самостійним юридично значимим фактом, здатним впливати на обчислення строку в частині майнових вимог (стягнення середнього заробітку). Це питання судом першої інстанції не з`ясовувалося взагалі.
Суд першої інстанції залишив поза увагою суперечність кадрового документообігу відповідача та не дослідив питання про справжню дату вручення позивачці копії наказу про звільнення.
Суд не перевірив виконання відповідачем вимоги частини 3 статті 149 КЗпП України щодо врахування ступеня тяжкості вчиненого проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, та попередньої роботи працівника, а також не врахував позицію, викладену в пункті 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів».
Суд першої інстанції також не надав оцінки доводам позивачки про створення відповідачем штучних перешкод для виконання нею трудових обов`язків, зокрема про недопущення її до робочого кабінету.
Висновок про похідний характер вимоги про стягнення середнього заробітку не відповідає правовій природі цієї вимоги.
Суд дійшов висновку про те, що роботодавець діяв добросовісно та в межах установленої процедури, однак цей висновок не узгоджується з установленими у справі обставинами.
Суд першої інстанції неправильно витлумачив статтю 233 КЗпП України, не застосував самостійної правової природи вимоги про стягнення середнього заробітку, не застосував закону, який підлягав застосуванню, а саме, статтю 149 КЗпП України та статтю 7 Конвенції Міжнародної організації праці № 158, статтю 9 Конвенції Конвенції Міжнародної організації праці № 158 щодо розподілу тягаря доказування,
ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» надав відзив на апеляційну скаргу.
В своєму відзиву відповідач зазначав, що з доводами апеляційної скарги не погоджується, вважає їх необґрунтованими та такими, що не спростовують правильності висновків суду першої інстанції. Суд першої інстанції надав вичерпну та правомірну оцінку зібраним у справі доказам, правильно встановив сутність трудового правопорушення, відсутність поважних причин відсутності працівника на роботі та обґрунтовано застосував позовну давність.
Натомість доводи апеляційної скарги зводяться виключно до намагання переоцінити докази, нівелювати зафіксований факт систематичного порушення трудової дисципліни, уникнути правових наслідків використання недостовірних документів про хворобу та викривити фактичні обставини справи щодо строку обізнаності про звільнення.
Твердження скаржниці щодо неправильного визначення судом моменту початку перебігу строку звернення до суду, недотримання відповідачем порядку застосування дисциплінарного стягнення, недоведеності факту відсутності позивачки на роботі без поважних причин, неналежної оцінки наданих доказів, а також нібито суперечливості кадрових документів відповідача, ґрунтуються на вибірковому тлумаченні обставин справи та доказів і не спростовують висновків, покладених судом першої інстанції в основу оскаржуваного рішення.
Відповідач просив в задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
За приписами частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції та матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 з 01 вересня 2011 року працювала у ВНЗ «МТУ «Миколаївська політехніка» на наступних посадах: з 01 вересня 2011 року по 01 вересня 2013 року - начальник відділу науково-технічної інформації; з 02 вересня 2013 року по 02 жовтня 2017 року - секретар кафедри «Автомобілі та автомобільне господарство»; з 03 жовтня 2017 року по 19 березня 2018 року - начальник відділу розвитку і формування контингенту; з 20 березня 2018 року по 31 серпня 2020 року - заступник завідувача кафедри «Автомобілі та автомобільне господарство»; з 01 вересня 2020 року по 21 жовтня 2024 року - викладач, що підтверджується штатними розписами та звітом по записах журналу розрахунків за період з 01 вересня 2011 року по 31 жовтня 2024 року.
18 жовтня 2024 року деканом ОСОБА_3 на ім`я проректора з наукової педагогічної роботи ОСОБА_4 складено службову записку, згідно якої до проректора доведено до відома, що викладач ОСОБА_1 з`явилась на роботу о 12 годині 05 хвилин та пішла з роботи о 13 годині 15 хвилин і була відсутня на роботі до кінця робочого дня 17 години з нез`ясованих причин.
21 жовтня 2024 року деканом ОСОБА_3 на ім`я проректора з наукової педагогічної роботи ОСОБА_4 складено службову записку, згідно якої викладач ОСОБА_1 не з`явилась на роботі без повідомлення про причину відсутності її на роботі. Зазначено, що зв`язок по телефону відсутній. До кінця робочого дня на роботі була відсутня.
21 жовтня 2024 року складено Акт, який підписаний деканом, секретарем та проректором з адміністративної роботи, про відсутність викладача ОСОБА_1 на роботі 21 жовтня 2024 року без встановленої причини та про відсутність з нею зв`язка.
22 жовтня 2024 року деканом ОСОБА_3 на ім`я проректора з наукової педагогічної роботи ОСОБА_4 складено службову записку, згідно якої викладач ОСОБА_1 з`явилась на роботу в 11 годині 05 хвилин та пішла з роботи о 13 годині 00 хвилин і була відсутня на роботі до кінця робочого дня.
Наказом в.о. ректора ВНЗ «Міжнародний технологічний університет «Миколаївська політехніка» від 23 жовтня 2024 року № 75, ОСОБА_1 , викладача, звільнено з роботи 21 жовтня 2024 року, за відсутність на роботі без поважної причини, на підставі пункту 4 статті 40 КЗпП України.
На підтвердження поважності відсутності на роботі позивачка надала довідку лікаря від 24 жовтня 2024 року, за якою ОСОБА_1 перебувала під наглядом лікаря з 17 жовтня по 24 жовтня 2024 року. Довідка видана на підставі медичної карти.
Згідно листа КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» від 19 березня 2026 року за №155/05/01-06, ОСОБА_1 в центрі не обслуговується, декларації з сімейним лікарем не укладена. За період з 17 жовтня 2024 року по 24 жовтня 2024 року за допомогою не зверталася, листок непрацезадтності відсутній. Медична довідка від 24 жовтня 2024 року не видавалася.
Відповідно до інформаційного листа Миколаївського районного управління поліції Головного управління поліції в Миколаївській області 29 жовтня 2025 року на запит адвоката позивачки, встановлено, що 24 жовтня 2024 року ОСОБА_1 зверталась до органів поліції із заявою, що за адресою: м. Миколаїв вул. Робоча, 2А виник конфлікт з працівниками начального закладу «Міжнародний технологічний університет «Миколаївська політехніка», які заважають їй працювати та хотіли ознайомити з наказом про звільнення у зв`язку з тим, що остання не з`являється на роботу. Також, 25 жовтня 2024 року до поліції від ОСОБА_1 надійшла заява про те, що заявницю не впускають до того ж навчального закладу за вказаною адресою, начебто за прогули та змінили замки до кабінету. Зазначені звернення зареєстровані та розглянуті відповідно до вимог Закону України «Про звернення громадян».
З копії листів відповідей на звернення, наданих тим же районним управлінням поліції, встановлено, що відносини, які виникли у заявниці з приводу звільнення із займаної посади відносяться до цивільно-правових та вирішуються через звернення до суду.
Перевіряючи доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду зауважує наступне.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 15, частина 1 статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадках прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня (постанова Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 761/30967/15-ц).
Для встановлення допущення працівником прогулу необхідним є належне фіксування самого факту відсутності працівника на роботі та з`ясування поважності причини такої відсутності. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
Відсутність працівника на роботі має бути зафіксовано актом про відсутність працівника на роботі. Законодавство не встановлює вимог до форми акту, тому він подається у довільній, простій письмовій формі та підписується не менше ніж двома працівниками (наприклад, бухгалтером та директором). В акті має бути зафіксовано відсутність працівника на роботі.
Акт про відсутність працівника на роботі оформлюється безпосередньо в день нез`явлення працівника на роботі. В таких документах обов`язково вказується не тільки дата, а й конкретний час відсутності працівника.
Після фіксації факту відсутності працівника на роботі потрібно з`ясувати, чим така відсутність була викликана.
Законодавство не містить вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин. Безумовно, це мають бути об`єктивні обставини, які перешкоджали працівнику з`явитися на роботу і не могли бути ним усунуті.
У постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 536/1755/20, від 27 листопада 2023 року у справі № 486/78/23, від 13 грудня 2023 року у справі № 621/2124/22 вказано, що: «при розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, у зв`язку з поміщенням до медвитверезника, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер. Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.
Поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. При цьому власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня. Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі у день звільнення. Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не визначено, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі здійснюється виходячи з конкретних обставин та наданих сторонами доказів. Основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника».
Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що під час розгляду справи було встановлено відсутність об`єктивних, незалежних від волі самої ОСОБА_1 обставин, які повністю виключають її вину у відсутності на роботі у зафіксовані роботодавцем дні.
В позовній заяві ОСОБА_1 зазначала, що її відсутність на роботі пов`язана з її хворобою, що підтверджено відповідною довідкою лікаря КНП ММР ««Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» про те, що ОСОБА_1 перебувала під наглядом лікаря з 17 жовтня по 24 жовтня 2024 року.
Між тим, як було з`ясовано судом першої інстанції з відповіді КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» від 19 березня 2026 року за № 155/05/01-06, ОСОБА_1 в центрі не обслуговується, декларації з сімейним лікарем не укладена. За період з 17 жовтня 2024 року по 24 жовтня 2024 року за допомогою не зверталася, листок непрацезадтності відсутній. Медична довідка від 24 жовтня 2024 року не видавалася.
Позивачка не спростувала відповідними доказами інформацію КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 4» від 19 березня 2026 року.
Аналіз судової практики розгляду зазначеної категорії справ свідчить про те, що причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною у таких випадках: хвороба працівника або членів його родини, форс-мажорні обставини, зокрема стихійне лихо (землетруси, повені, снігопади), надзвичайні ситуації (катастрофи, аварії), проблеми у сфері комунального господарства, нерегулярна робота транспорту, виклик до органів, явка до яких є обов`язковою (суд, прокуратура тощо), застосування заходів кримінального провадження (затримання, арешт) тощо.
Працівник повинен надати відповідні пояснення та інші докази (за їх наявності) щодо поважності причин своєї відсутності. Відсутність поважної причини неявки працівника є вирішальним чинником при звільненні.
Згідно з частиною 3 статті 12, частиною 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України).
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (стаття 77 ЦПК України).
Отже, ОСОБА_1 жодним чином не спростувала інформацію, викладену в наданих актах роботодавця, зокрема, наявності її на роботі у відповідні дні. Не надала відповідних доказів відсутності її на роботі з поважних причин у вказані дні.
Крім того, ОСОБА_1 стверджуючи, що вона у зазначений період хворіла, одночасно зазначає, що вона була присутня на території учбового закладу, проте на робоче місце її не допускали, створюючи перешкоди для виконання нею трудових обов`язків.
За таких тверджень апеляційний суд вважає, що така процесуальна поведінка позивачки щодо обставин відсутності її на роботі, (чи хвороба, чи створення перешкод з боку роботодавця) є суперечливою та викликає сумніви у добросовісності позивачки.
З огляду на зазначене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що роботодавець діяв добросовісно та в межах установленої трудовим законодавством процедури звільнення за прогули.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд не перевірив виконання відповідачем вимоги частини 3 статті 149 КЗпП України щодо врахування ступеня тяжкості вчиненого проступку і заподіяної ним шкоди, обставин, за яких вчинено проступок, та попередньої роботи працівника відхиляються апеляційним судом з огляду на наступне.
Відповідно до частини 3 статті 149 КЗпП України при обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.
Закон кваліфікує звільнення за прогул як вид дисциплінарного стягнення (стаття 147 КЗпП України). Альтернативою стягненням може бути догана.
На відміну від звільнення за систематичне невиконання трудових обов`язків (пункт 3 частини 1 статті 40 КЗпП України), звільнення за прогул не потребує попередніх дисциплінарних стягнень. Це свідчить про те, що законодавець кваліфікує прогул як грубе одноразове порушення, що саме по собі є достатньою підставою для припинення трудових відносин.
У позовній заяви позивачка не посилалася на будь-які обставини, що не враховані роботодавцем при обрані їй стягнення у вигляді звільнення, не встановлено таких обставин й при розгляді справи в суді першої інстанції.
Право обирати захід дисциплінарного впливу - це виключна компетенція роботодавця, а суд лише здійснює контроль за законністю реалізації цього права. Які саме обставини проступку чи фактори попередньої роботи не врахував роботодавець повинна повідомити саме позивачка та надати відповідні докази на підтвердження цих обставин.
Аргументи скарги про те, що суд першої інстанції також не надав оцінки доводам позивачки про створення відповідачем штучних перешкод для виконання нею трудових обов`язків, зокрема про недопущення її до робочого кабінету у визначені дні прогулу, не заслуговують на увагу, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження цих обставин. Позивачка зазначала та надавала докази про недопущення її до робочого кабінету вже після її звільнення, та зверталася з цього приводу до органів поліції.
Твердження в апеляційній скарзі про безпідставний висновок суду першої інстанції про те, що вимога про стягнення середнього заробітку є похідною вимогою від вимоги про поновлення на роботі є неприйнятними, оскільки середній заробіток за частиною 2 статті 235 КЗпП України за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло в працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин, оскільки особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах. За такого, безпосередньо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу можливе лише за умови, що суд задовольнить основну вимогу - про поновлення працівника на попередній посаді.
В частині аргументів скарги про висновки суду першої інстанції щодо застосування частини 1, 2 статті 233 КЗпП України, то треба зазначити таке.
Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною 2 цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116). Домашній працівник має право звернутися до суду із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення в місячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (частини 1, 2 статті 233 КЗпП України).
При вирішенні позовних вимог суд першої інстанції зробив висновок, що позивачкою було пропущено передбачений частиною 1 статті 233 КЗпП України строк звернення до суду із позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення її на роботі, що також є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Проте, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції аналізував строки звернення позивачки до суду з вказаним позовом безпідставно, оскільки суд уже встановив і визнав звільнення позивачки законним.
Якщо суд відмовляє в позові по суті у зв`язку з відсутністю підстав для поновлення позивачки на роботі, то питання пропуску процесуальних строків взагалі не розглядається, а тому апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до статті 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина 4 статті 376 ЦПК України).
У зв`язку з неправильним застосування норм матеріального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржене рішення слід змінити, виключивши з мотивувальної частини цього рішення висновки суду першої інстанції про підставу для відмови у позові пропуск ОСОБА_1 строку, передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України.
В іншій частині оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини 1 статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Зазначена зміна мотивувальної частини оскаржуваного рішення у даному випадку не є підставою для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 376, 382 ЦПК України, апеляційний суд
П О С Т А Н О В И В:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв її представник - ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 червня 2026 року змінити.
Виключити з мотивувальної частини цього рішення висновки суду першої інстанції про підставу для відмови у позові пропуск ОСОБА_1 строку, передбаченого частиною першою статті 233 КЗпП України, для звернення до суду із позовом про скасування наказу про звільнення та поновлення її на роботі.
В іншій частині оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до вимог статті 389 ЦПК України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Л.М. Царюк
Судді: Т.М. Базовкіна
Ж.М. Яворська
Повне судове рішення складено 08 вересня 2026 року.