Справа № 127/7557/26
Провадження № 22-ц/801/2439/2026
Категорія: 10
Головуючий у суді 1-ї інстанції Воробйов В. В.
Доповідач:Войтко Ю. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2026 року Справа № 127/7557/26 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,
суддів Міхасішина І. В., Стадника І. М.,
з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кобрина Ніна Володимирівна, на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2026 року, ухвалене під головуванням судді Воробйова В. В. в залі суду в м. Вінниці, повне судове рішення складено 03 серпня 2026 року,
у цивільній справі № 127/7557/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , про визнання права власності на транспортний засіб,
встановив:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , про визнання права власності на транспортний засіб.
В обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на те, що 02 червня 2025 року Вінницьким міським судом Вінницької області у справі № 127/10523/25 було прийнято рішення про розірвання шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . В цьому рішенні встановлено, що у жовтні 2024 року сторони остаточно припинили шлюбні стосунки, не ведуть спільне господарство.
11 квітня 2025 року Вінницьким міським судом Вінницької області у справі №127/10514/25 було видано судовий наказ про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання дитини.
23 червня 2025 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області у справі № 127/11573/25 стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на її утримання у розмірі 3 028 грн, щомісячно до досягнення дитиною трирічного віку, починаючи стягнення з 14 квітня 2025 року. У вказаному рішенні встановлено, що ОСОБА_2 перебуває у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, інших джерел доходу, окрім соціальних виплат по догляду за дитиною, не має.
За період перебування сторін в офіційному шлюбі було набуто нерухоме та рухоме майно: квартира в м. Вінниця; легковий автомобіль Renault Laguna, 2005 року випуску (титульним власником якого є відповідач) та вантажний автомобіль Renault Premium, 2001 року випуску (титульним власником якого є позивач). Вважаючи, що шлюб між сторонами припинено, 07.02.2025 позивач придбав на своє ім`я вантажний автомобіль Renault Premium, для виробничих потреб свого роботодавця ОСОБА_3 та за його кошти. Враховуючи ту обставину, що 10.12.2024 позивача було звільнено з військової служби по догляду за недієздатними батьками, кошти отримані при звільненні як і вся заробітна плата з надбавками та бойовими були перераховані ОСОБА_2 , спільна квартира стала одноосібною власністю колишньої дружини, позивач шукав можливих засобів для існування та працевлаштування. На початку 2025 року в с. Гульськ Звягельського району Житомирської області (по місцю свого проживання та догляду за батьками) позивач познайомився з ПП ОСОБА_3 , котрий пообіцяв знайти для ОСОБА_1 роботу. З метою розширення бізнесу та створення нового робочого місця підприємцем було вирішено придбати вантажний автомобіль. Позивач здійснював допомогу у пошуках транспортного засобу та 07.02.2025 він вирушив до м. Вінниця з метою огляду та купівлі авто. Попередньо була домовленість про продаж рухомого майна по довіреності, проте в останній момент продавець відмовився у зв`язку із податками, що необхідно сплатити при відчудженні вантажного транспорту і висловив бажання відразу переоформити автомобіль згідно з нормами чинного законодавства. Відтак, транспортний засіб було оформлено на ім`я позивача і відразу посвідчено довіреність від позивача. Автомобіль перебував у фактичному користуванні та володінні ОСОБА_3 до вересня 2025 року. Після оформлення трудових відносин, позивач здійснював вантажні перевезення на цьому автомобілі. Подальше переоформлення транспортного засобу не здійснювалося у зв`язку із великою вартістю та надмірним фінансовим тягарем у вигляді податку.
18.11.2025 Звягельським міськрайонним судом Житомирської області було відкрито загальне позовне провадження у справі № 285/6195/25 щодо поділу спільного майна подружжя. Оскільки процесуальні строки на подачу зустрічного позову були пропущені, ОСОБА_1 позбавлений можливості захистити свої права шляхом визнання транспортного засобу особистою власністю. Позивач вважає несправедливим, що колишня дружина отримавши все спільне майно, користуючись одноосібно квартирою, знаючи про його незадовільний стан здоров`я після численних контузій та поранення, хоче поділити по факту чуже майно.
З урахування наведеного, оскільки між сторонами з жовтня 2024 року фактично припинено шлюбні відносини, що встановлено преюдиційним рішенням суду у справі № 127/10523/25, тому ОСОБА_1 просив визнати його особистою приватною власністю вантажний автомобіль Renault Premium 300.19, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 , номер шасі НОМЕР_2 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2026 року в задоволенні позову відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правничу допомогу у розмірі 10 000,00 грн.
Судове рішення мотивовано тим, що з наданих сторонами доказів встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 25.11.2022 по 03.07.2025 (дата набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу) та у цей період - 30.05.2025, ними було придбано спірний автомобіль, який зареєстровано на позивача, отже він є об`єктом спільного майна подружжя, а оскільки підстав для визнання права власності на транспортний засіб немає, отже, суд першої інстанції дійшов висновку, що обставини, на які посилався позивач, не знайшли свого підтвердження у ході розгляду справи, а тому відмовив у задоволенні позову у повному обсязі.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 , діючи через свого представника - адвоката Кобрину Н. В., подав апеляційну скаргу, оскільки вважає зазначене рішення таким, що прийнято з порушенням норм матеріального права, не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки судом не враховані викладені у позовній заяві факти та релевантну практику Верховного Суду, тому просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції неправильно встановив час припинення між сторонами шлюбних відносин.
Апелянт наголошує на тому, що вважаючи, що шлюб між сторонами припинено, 07.02.2025 він придбав на своє ім`я вантажний автомобіль Renault Premium 300.19, 2001 року випуску для виробничих потреб свого роботодавця ОСОБА_3 та за його кошти.
При цьому представник апелянта посилається на заочне рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 02 червня 2025 року, яке було ухвалене у справі № 127/10523/25, про розірвання шлюбу між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Апелянт акцентує увагу суду на тому, що у зазначеному заочному рішенні була встановлена та обставина, що шлюбні відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були фактично припинені у жовтні 2024 року. На цьому наполягав і позивач у своєму позові.
Представник апелянта наголошує на тому, що такий час припинення ОСОБА_2 з ОСОБА_1 шлюбних відносин мав бути взятий судом до уваги на підставі частини четвертої, п`ятої статті 82 ЦПК України, оскільки ця обставина була встановлена судовим рішенням, яке набуло законної сили і воно має для суду преюдиційне значення. При цьому посилається на відповідну практику Верховного Суду, а саме: постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17), постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/17 (провадження № 12-144гс18), від 08 червня 2021 року у справі №662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21). Також просить врахувати правові висновки викладені у Постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61 - 13953св19), в якій зазначено, що придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.
Доводи особи, яка подала відзив на апеляційну скаргу
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки воно ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, при цьому посилається на те, що твердження позивача та його представника є безпідставними, оскільки з 25 листопада 2022 року по 02 липня 2025 року вони з ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі. Акцентує увагу на тому, що днем фактичного припинення їхніх з ОСОБА_1 шлюбних відносин є 02 квітня 2025 року.
Отже вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що спірний автомобіль був придбаний нею та позивачем у зареєстрованому шлюбі, під час спільного проживання та за спільні кошти, а позивачем не було спростовано належними та допустимими доказами презумпцію права спільної сумісної власності на спірний автомобіль.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 24 серпня 2026 року вказану справу передано до розгляду у складі колегії суддів: суддя-доповідач Войтко Ю. Б., судді: Матківська М. В., Стадник І. М.
На виконання вимог ухвали апеляційного суду від 25 серпня 2026 року, витребувана справа надійшла до суду апеляційної інстанції 26 серпня 2026 року.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 27 серпня 2026 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без руху з підстав несплати апелянтом судового збору у визначеному Законом України «Про судовий збір» розмірі із наданням йому семиденного строку з дня отримання копії цієї ухвали для усунення недоліків апеляційної скарги.
Відповідно до повторного протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 02 вересня 2026 року для розгляду цієї справи замінено суддю Матківську М. В. та визначено склад колегії суддів: (суддя-доповідач) Войтко Ю. Б., судді Міхасішин І. В., Стадник І. М.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 03 вересня 2026 року, після усунення недоліків апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження у цій справі, визначено учасникам справи строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 11 вересня 2026 року справу призначено до розгляду 22 вересня 2026 року о 11:20 год з повідомленням учасників справи.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 вересня 2026 року задоволено клопотання представника ОСОБА_1 - адвоката Кобриної Н. В. про їх участь у судових засіданнях в режимі відеоконференції.
22 вересня 2026 року у справі оголошено перерву для проголошення повного тесту судового рішення 28 вересня 2026 року о 10:30 год.
Позиція учасників справи у судовому засіданні
ОСОБА_1 та його представник - адвокат Кобрина Н. В. підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити з підстав, наведених у ній.
ОСОБА_2 та її представник - адвокат Усов Ю. В. просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Третя особа ФОП ОСОБА_3 в судове засідання не з`явився, про день та час судового розгляду повідомлений належним чином, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі встановлено, що постановою від 29 квітня 2025 року у справі №127/10813/25, яка набрала законної сили 10.05.2025, ОСОБА_1 02.04.2025 о 22:00 год. за адресою свого проживання, а саме АДРЕСА_1 , перебуваючи у п`яному вигляді вчинив відносно своєї дружини ОСОБА_2 домашнє насильство психологічного та фізичного характеру, а саме виражався нецензурною лайкою та намагався придушити за горло, чим завдав психологічних та фізичних страждань.
Згідно зі свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 , ОСОБА_1 з 30.05.2025 є власником транспортного засобу марки Renault Premium 300.19, спеціального вантажного фургону рефрижератора, 2001 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 (а.с. 38-39).
Заочним рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 02 червня 2025 року у справі №127/10523/25, яке набрало законної сили 03 липня 2025 року, позов ОСОБА_2 було задоволено та розірвано шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , зареєстрований 25.11.2022 у відділі державної реєстрації актів цивільного стану у місті Вінниці Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), актовий запис №3570. Після розірвання шлюбу прізвище позивача залишено « ОСОБА_5 » (а.с. 35-35). Так, в описовій та мотивувальній частинах рішення суду вказано, що у жовтні 2024 року сторони остаточно припинили шлюбні стосунки, не ведуть спільне господарство, хоча й продовжують проживати за однією адресою.
Згідно з довідкою МКП «УК «Господар Люкс» №05-21/228 від 26.03.2026 ОСОБА_1 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 в період з 19.07.2023 по 01.05.2025 (а.с. 93).
Ухвалою Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2025 року було відкрито провадження у справі №285/6195/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя, зокрема: про визнання за нею права власності на автомобіль Renault Laguna; визнання за ОСОБА_1 права особистої приватної власності на автомобіль Renault Premium 300.19, реєстраційний номер НОМЕР_1 та стягнення грошової компенсацію вартості спільного майна в сумі 89-76 грн (а.с. 13, 30-32). Вказаний факт сторонами не заперечується.
10.09.2025 між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено трудовий договір №1 між працівником і фізичною особою, яка використовує найману працю, за умовами якого позивач зобов`язався виконувати обов`язки водія автотранспортних засобів (а.с. 57, 61).
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям судове рішення не відповідає.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Частиною другою статті 3 СК України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).
Згідно із частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.
Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (пункт 3 частини першої статті 57 СК України).
Відповідно до частини першої статті 60 CK України, майно, набуте, подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Отже, у сімейному законодавстві діє презумпція спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.
У частині першій статті 61 СК України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Розірвання шлюбу не тягне за собою зміну правового статусу майна подружжя. Таке майно залишається їх спільною сумісною власністю. Тобто лише після вирішення питання про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю, виділення конкретних часток кожному зі співвласників, таке майно набуває статусу спільної часткової власності чи особистої приватної власності (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18)).
Подібні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 11 лютого 2022 року у справі № 149/2479/20 (провадження № 61-14123св21), від 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19 (провадження № 61-18866св21).
В справі, що переглядається апеляційним судом, встановлено, що транспортний засіб Renault Premium 300.19, 2001 року випуску, зареєстровано на праві власності за позивачем ОСОБА_1 , транспортний засіб Renault Laguna, 2005 року випуску, зареєстровано на праві власності за ОСОБА_2 , які придбані за час шлюбу.
Апеляційним судом також встановлено, що 12.11.2025 ОСОБА_2 звернулася до Звягельського міськрайонного суду Житомирської області з позовною заявою до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя. Просила визнати за нею право особистої власності на автомобіль Renault Laguna, 2005 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_4 ; визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на автомобіль Renault Premium 300.19, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 ; вирішити питання компенсації різниці вартості спільного майна.
Ухвалою Звягельського міськрайонного суду Житомирської області від 18 листопада 2025 року було відкрито провадження у справі №285/6195/25 за вказаним позовом.
ОСОБА_1 09.03.2026 через Вінницькій міський суд Вінницької області звернувся з позовною заявою до ОСОБА_2 з вимогою визнати його особистою приватною власністю вантажний автомобіль Renault Premium 300.19, 2001 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1 .
При цьому в позовні заяві зазначив, що оскільки процесуальні строки на подачу зустрічного позову були пропущені, ОСОБА_1 позбавлений можливості захистити свої права шляхом визнання ТЗ особистою власністю.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 23.03.2026 відкрито провадження у справі № 127/7557/26 за вказаною позовною заявою, а рішенням цього ж суду від 23.07.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , про визнання права власності на транспортний засіб - відмовлено.
Прецедентна практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) керується тим, що, реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції щодо доступності правосуддя та справедливого судового розгляду, кожна держава - учасниця цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух (рішення ЄСПЛ від 16 грудня 1992 року у справі «Жоффр де ля Прадель проти Франції»).
Разом із тим, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Діяльність суду при здійсненні судочинства в цивільних справах відбувається у чіткій послідовності, визначеній нормами ЦПК України.
У постанові Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року у справі № 354/2240/24 вказано, що відповідно до пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
За змістом пункту 3 частини першої статті 186, пункту 4 частини першої статті 257 ЦПК України, якщо у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, то суд відмовляє у відкритті провадження у справі, а якщо таке провадження вже відкрито - постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду.
Тлумачення пункту 4 частини першої статті 255 ЦПК України свідчить, що підставою для прийняття судового рішення про залишення позову без розгляду є наявність у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №761/7978/15-ц (провадження №14-58цс18) зазначено, що «необхідність застосування пункту 2 частини першої статті 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (стаття 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) вказано, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі №657/1024/16-ц (провадження №14-5цс23)) зазначено, що позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову. Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Згідно із частиною першою статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини (пункти 4, 5 частини другої статті 175 ЦПК України).
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, необхідні для правильного вирішення спору (частина шоста статті 175 ЦПК України).
Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, яке складається з двох елементів - предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
Подання нових доказів чи інше перефразування підстави позову не буде свідчити про пред`явлення іншого позову, у будь-якому випадку це буде тотожний позов (див.: постанову Верховного Суду від 07 червня 2023 року у справі № 204/7727/19 (провадження № 61-1251св23)).
Відповідно до частин другої і третьої статті 77 ЦПК України предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
На майно, набуте дружиною, чоловіком в період шлюбу, але за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя. Тому у разі виникнення спору щодо цього майна спростувати вказану презумпцію має та сторона, яка вважає це майно особистою приватною власністю (на цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 11 лютого 2022 року у справі № 504/1126/19).
Велика Палата Верховного Суду у справі Справа № 209/3085/20 від 8 лютого 2022 року зауважує, що найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Пред`являючи позов про поділ спільного майна подружжя ОСОБА_2 просила поділити все спільне набуте майно подружжя, зокрема і те, що ОСОБА_1 вважає набутим за час окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, а отже на яке поширюється презумпція права спільної сумісної власності подружжя.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц (провадження № 14-22цс20) визначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя (жінки та чоловіка, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі) встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.
Позовні вимоги про поділ майна, що належить сторонам на праві спільної сумісної власності є ефективним способом захисту прав, здатним справедливо та без занадто обтяжливих для сторін судових процедур вирішити цивільну справу.
Отже, майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Загальна ідея поділу майна полягає у припиненні режиму спільності й виникненні на його основі режиму роздільності майна.
Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов`язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з іншим із подружжя.
При поділі майна суд в першу чергу визначає майно подружжя, яке підлягає поділу, а його поділ здійснюється з урахуванням вартості речей.
Проте, з урахуванням того, що співпадають сторони, підстава та предмет позову, ОСОБА_1 ініціював штучне подвоєння судового процесу, що призвело до вжиття додаткових засобів захисту та не забезпечило процесуальну економію, а також позбавляє ОСОБА_2 , з урахуванням зупинення провадження у справі №285/6195/25, швидкого (в розумні строки) та ефективного вирішення справи за її зверненням.
При цьому суд відхиляє доводи позивача ОСОБА_1 про те, що він був позбавлений можливості захистити свої права, оскільки процесуальні строки на подачу зустрічного позову були пропущені, так як зустрічний позов у справі №285/6195/25 не подавався і судом по ньому процесуальних дій не вчинялося.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Відповідно до статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.
Враховуючи наведене апеляційний суд прийшов до висновку, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2026 року ухвалене без додержання норм процесуального права. У зв`язку з наведеним колегія суддів вважає, що рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2026 року підлягає скасуванню, а позовна заява ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , про визнання права власності на транспортний засіб - залишенню без розгляду.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 377, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Кобрина Ніна Володимирівна, задовольнити частково.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 23 липня 2026 року скасувати.
Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору фізичної особи - підприємця ОСОБА_3 , про визнання права власності на транспортний засіб залишити без розгляду.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Ю. Б. Войтко
Судді: І. В. Міхасішин
І. М. Стадник