ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 вересня 2026 року
м. Київ
cправа № 925/322/23(925/1364/25)
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Огородніка К. М.- головуючого, Васьковського О. В., Погребняка В. Я.
за участю секретаря судового засідання Сулім А. В.
за участю: ліквідатора Товариства з обмеженою відповідальністю "Румата груп" арбітражного керуючого Слостіна А. Г.; представниці Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" - Іванової С. О; представниці Уповноваженої особи засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "Румата груп" Накоп`юка Я. В. - Маміч Я. С.
розглянув у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
на рішення Господарського суду Черкаської області від 13.01.2026
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2026
у справі № 925/322/23(925/1364/25)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Румата груп" в особі ліквідатора арбітражного керуючого Слостіна А. Г.
до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
про стягнення 1 166 107,69 грн,
та за зустрічним позовом Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Румата груп"
про визнання відсутнім (припиненим) права вимоги у розмірі 2 566 107,69 грн,
у межах справи № 925/322/23
за заявою Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк"
до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Румата груп"
про визнання банкрутом, -
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог за первісним та зустрічним позовами
У провадженні Господарського суду Черкаської області знаходиться справа № 925/322/23 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Румата Груп» (далі - Товариство, боржник) на стадії ліквідаційної процедури, введеної постановою цього суду від 30.01.2024.
У межах вказаної справи Товариство (позивач, лізингоодержувач) в особі ліквідатора - арбітражного керуючого Слостіна А. Г. звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - Банк, відповідач, лізингодавець) про стягнення сплачених позивачем лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за договором фінансового лізингу №4Р16049ЛИ від 01.07.2016 (далі - Договір) в розмірі 1 166 107,69 грн.
Позовні вимоги мотивовані тим, що на виконання Договору позивач сплатив лізингові платежі в загальній сумі 2 566 107,69 грн, які є попередньою оплатою за майно, що є предметом лізингу, однак у зв`язку із розірванням договору лізингу позивач не отримав у власність майно, тому сплачена сума попередньої оплати підлягає поверненню, однак Банк не виконав вимоги позивача про повернення цих коштів. Також позивач вказав, що рішенням Господарського суду Черкаської області від 25.02.2025 у справі №925/322/23(925/875/23), яке залишене без змін постановами судів апеляційної і касаційної інстанцій та набрало законної сили, було стягнуто 1400 000,00 грн, як частини сплачених коштів за Договором, тому у цьому позові просив стягнути залишок сплачених ним лізингових платежів у сумі 1166 107,69 грн.
Під час розгляду справи Банк подав зустрічну позовну заяву до Товариства, у якій просив визнати відсутнім (припиненим) право вимоги Товариства до Банку у розмірі 2 566 107,69 грн щодо повернення сплачених лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу за Договором.
Зустрічні позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до Заяви про залік зустрічних однорідних вимог від 03.04.2023 на дату складання цієї заяви зобов`язання за Договором на суму 2 566 107,69 грн є припиненими.
Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 05.12.2025 зустрічну позовну заяву прийнято судом; вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом.
Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
01.07.2016 між Банком (лізингодавець) і Товариством (лізингоодержувач) укладено Договір, згідно з умовами якого:
- Банк є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку №1 до Договору (надалі - майно). Банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим Договором строки, на умовах фінансового лізингу (далі - Лізинг) (пункт 1.1 Договору);
- на дату укладення цього Договору вартість Майна становить: 279 705 738,00 грн. (…) (пункт 1.2 Договору);
- розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються Додатком №2 (пункт 2.1 Договору);
- умови переходу права власності на Майно: Майно переходить у власність Лізингоодержувача за умови сплати Банку всієї суми лізингових платежів, а також всіх інших платежів за цим Договором (пункт 4.3 Договору);
- Банк має право вимоги повернення Майна у випадку дострокового розірвання Договору. Банк має право відмовитися від Договору і вимагати повернення Майна, якщо Лізингоодержувач не сплачує лізингові платежі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови Банку від Договору, Договір є розірваним з дати, зазначеної Банком у повідомленні про відмову від Договору (підпункт 5.1.3 та 5.1.8, пункт 5.1 Договору);
- лізингоодержувач зобов`язується повернути майно Банку у випадку розірвання Договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому Банку заборгованість по лізингових платежах на поточну дату, інших платежах за цим Договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього Договору. Лізингоодержувач зобов`язаний усунути погіршення Майна, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення Майна Банк має право вимагати відшкодування завданих йому збитків (підпункт 6.2.4 Договору);
- лізингоодержувач зобов`язується сплачувати Банку: винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)"; лізинговий платіж (суму, що відшкодовує при кожному платежі частину вартості Майна); відсоткову винагороду за користування Майном; винагороду за користування Майном, отриманим в лізинг; інші витрати Банку, безпосередньо пов`язані з цим Договором (підпункт 6.2.11 Договору);
- строки позовної давності по вимогах про стягнення лізингових платежів, винагород, неустойки - пені, штрафів, інших платежів/витрат за цим Договором встановлюються Сторонами тривалістю 15 (п`ятнадцять) років (пункт 7.9 Договору).
01.07.2016 між Банком та Товариством складено та підписано акт № 1 прийому-передачі майна відповідно до Договору.
01.07.2016, 07.07.2016, 29.07.2016, 05.08.2016, 22.08.2016 та 03.11.2016 до Договору сторонами були укладені додаткові угоди.
31.05.2017 у зв`язку з тим, що Товариство прострочило сплату лізингових платежів більше ніж на 30 днів та порушило строки сплати відсоткової винагороди, Банком було направлено відповідачу повідомлення про розірвання Договору з 15.06.2017, про обов`язок сплатити наявну заборгованість та передати майно по акту прийому-передачі, яке було вручене відповідачу 06.06.2017.
15.06.2017 відповідно до підпункту 6.2.4 пункту 6.2, пункту 8.3 Договору представниками Банку та Товариства складено та підписано акт прийому-передачі Майна про його повернення. Водночас жодної сплати заборгованості за Договором боржник не здійснив.
12.03.2019 рішенням Господарського суду Черкаської області у справі №925/1222/18 задоволено позов Банку до Товариства: стягнуто з Товариства на користь Банку 11 275 343,00 грн заборгованості зі сплати відсоткової винагороди за користування майном, 418 684,33 грн пені та 175 410,41 грн судового збору.
Вказаним судовим рішенням, зокрема, встановлено, що: відповідач за весь час дії Договору сплатив лише два лізингові платежі: 25.07.2016 в розмірі 233 088,12 грн та 23.08.2016 в розмірі 2 333 019,57 грн, що підтверджується банківською випискою. В подальшому, лізингові платежі відповідачем не сплачувалися; відповідач допустив порушення строків сплати відсоткової винагороди за користування майном; відповідна прострочена заборгованість виникала у лізингоодержувача 01.03.2017, 01.04.2017, 01.05.2017, 01.06.2017 та 01.07.2017, що підтверджується виписками за рахунками НОМЕР_1 ; у зв`язку з тим, що відповідач прострочив сплату лізингових платежів більше ніж на 30 днів, а також порушив строки сплати відсоткової винагороди, позивачем було направлено відповідачу повідомлення від 31.05.2017 про розірвання договору фінансового лізингу, яке було вручене відповідачу 06.06.2017; зазначеним повідомленням позивач проінформував відповідача про розірвання договору з 15.06.2017, а також запропонував сплатити наявну заборгованість та передати майно по акту прийому-передачі; 15.06.2017 сторони підписали акт прийому-передачі майна, відповідно до якого лізингоодержувач передав, а Банк прийняв майно, яке було предметом Договору, однак жодної сплати заборгованості за Договором відповідач не здійснив; оскільки лізингове майно було повернуто позивачу 15.06.2017, відповідач зобов`язаний сплатити відсоткову винагороду за користування майном за період з 01.07.2016 до 15.06.2017 в розмірі 11 275 343 грн; доказів сплати Банку заборгованості за відсотковою винагородою за користування предметом лізингу, станом на час прийняття рішення судом відповідачем не надано, розрахунок заявлених позивачем до стягнення сум не спростовано; судом перевірено розрахунок відсоткової винагороди за користування майном та встановлено, що він є арифметично вірним, відповідає умовам Договору, обставинам справи та здійснений у відповідності до приписів чинного законодавства; таким чином, з відповідача підлягає стягненню 11 275 343 грн заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном; у зв`язку з порушенням лізингоодержувачем термінів сплати лізингових платежів та відсоткової винагороди за користування майном, відповідно до пункту 7.1 Договору позивач заявив до стягнення з відповідача пеню у розмірі 418 684,33 грн, нарахованої за період з 30.03.2017 по 31.05.2017; нарахування пені здійснено позивачем вірно, відповідачем не спростовано, а тому позов в цій частині також підлягає задоволенню.
10.05.2019 ухвалою Північного апеляційного господарського суду повернуто без розгляду апеляційну скаргу Товариства на рішення Господарського суду Черкаської області від 12.03.2019 у справі № 925/1222/18.
20.05.2019 на виконання вказаного вище судового рішення у справі №925/1222/18 видано наказ суду.
04.06.2019 рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/2117/19 відмовлено у позові Товариства до Банку про визнання недійсним Договору. Однією з підстав визнання договору недійсним, боржник вважав відсутність обов`язку Банку щодо повернення лізингових платежів у разі дострокового розірвання договору з ініціативи банку, що є несправедливою умовою договору. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.10.2019 від вищевказане рішення залишено без змін.
12.03.2023 ухвалою Господарського суду Черкаської області у справі №925/1222/18 заяву Товариства від 17.04.2023 про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, залишено без задоволення.
21.03.2023 позивач звернувся до відповідача із вимогою від 21.03.2023 №01-2023 про сплату (повернення) у семиденний строк з моменту отримання вимоги Товариству лізингових платежів у сумі 2 566 107,69 грн як попередньої оплати за не отримане у майбутньому майно (об`єкти лізингу) за Договором. Будь-якої відповіді на вказану вимогу відповідач не надіслав і зобов`язання щодо сплати коштів не виконав.
03.04.2023 боржник звернувся до Банку із заявою про залік зустрічних однорідних вимог за вих.№02-2023, у якій зазначив, що: Господарський суд Черкаської області своїм рішенням від 12.03.2019 у справі № 925/1222/18 ухвалив стягнути з Товариства на користь Банку 11 275 343,00 грн заборгованості зі сплати відсоткової винагороди за користування майном, 418 684,33 грн пені та 175 410,41 грн судового збору; за час дії Договору боржник сплатив два лізингові платежі на суму 2 566 107,69 грн: 25.07.2016 у розмірі 233 088,12 грн та 23.08.2016 у розмірі 2 333 019,57 грн, отже, грошові зобов`язання Банку перед Товариством становлять суму 2 566 107,69 грн по сплаті заборгованості за повернення сплачених лізингових платежів, як сплату частини вартості об`єкта лізингу; Товариство, керуючись статтею 601 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), повідомляє про зарахування зустрічних однорідних вимог на загальну суму 2 566 107,69 грн за зобов`язаннями за вказаним вище Договором, що включають 11 869 437,74 грн зі сплати заборгованості з оплати відсоткової винагороди за користування майном та пені, а також 2 566 107,69 грн зі сплати заборгованості за повернення сплачених лізингових платежів, як сплату частини вартості об`єкта лізингу; що за цією заявою на дату її складання взаємні зобов`язання сторін договору на суми, визначені у цій заяві, вважаються припиненими.
Будь-яка відповідь на вказану вище заяву на адресу Товариства не надходила.
17.04.2023 Товариство направило до суду заяву за вих.№04-2023 про визнання наказу суду від 20.05.2019 у справі № 925/1222/18 таким, що не підлягає виконанню, в частині стягнення простроченої заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном за Договором на суму 2 566 107,69 грн. В обґрунтування своєї заяви боржник заявляв, що підставою для визнання наказу, виданого у справі № 925/1222/18, таким, що не підлягає виконанню, в частині стягнення 2 566 107,69 грн заборгованості за відсотковою винагородою за користування майном, є подання ним заяви стягувачу про зарахування зустрічних однорідних вимог на наведену суму, тому зобов`язання на цю суму припинилося.
03.05.2023 ухвалою Господарського суду Черкаської області відкрито провадження у справі № 925/322/23 про банкрутство боржника.
30.01.2024 постановою суду у справі № 925/322/23 боржника визнано банкрутом.
21.08.2024 ухвалою суду у справі № 925/322/23 ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Слостіна А. Г.
25.02.2025 рішенням Господарського суду Черкаської області у справі №925/322/23(925/875/23), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.05.2025 та постановою Верховного Суду від 24.09.2025, задоволено позовну заяву боржника у особі ліквідатора банкрута: стягнуто з Банку на користь Товариства 1 400 000,00 грн боргу з повернення лізингових платежів, сплачених в рахунок оплати вартості об`єкта лізингу за Договором та 21 000,00 грн витрат зі сплати судового збору.
Вказаним судовим рішенням серед іншого встановлено таке:
- графіком лізингових платежів (в редакції від 05.08.2016) передбачена сплата лізингових платежів, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу: першого платежу - 25.07.2016, другого платежу - 25.08.2016 і в подальшому щомісяця, починаючи з 25.07.2017 і закінчуючи 25.06.2026;
- Товариство на виконання Договору сплатило лише два перші лізингові платежі, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, а саме: 25.07.2016 у розмірі 233 088,12 грн та 23.08.2016 у розмірі 2 333 019,57 грн. Саме частину від цієї суми коштів в розмірі 1 400 000,00 грн Товариство й вимагає стягнути з Банку в порядку повернення попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 ЦК України після розірвання Договору і повернення предмета лізингу лізингодавцю;
- підпункт 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 «Права та обов`язки лізингоодержувача» Договору передбачає обов`язок лізингоодержувача повернути майно банку у випадку розірвання Договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому Банку заборгованість з лізингових платежів на поточну дату, інших платежів за цим Договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього Договору. Тобто, в підпункті 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 «Права та обов`язки лізингоодержувача» Договору йдеться про сплату лізингоодержувачем заборгованості з лізингових платежів за Договором в разі його розірвання без зазначення конкретного виду платежу, що входить до структури лізингових платежів за Договором. Водночас умовами Договору не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов Договору;
- правовою підставою позову у цій справі визначено, зокрема, положення частини другої статті 693 ЦК України, необхідність та правомірність застосування яких до спірних правовідносин відповідає [...] правовій позиції Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20. При цьому Верховний Суд у вказаній постанові виснував про імперативність норми частини другої статті 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару, а тому у контексті спірних правовідносин господарський суд не бере до уваги положення підпункті 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 «Права та обов`язки лізингоодержувача» Договору як такі, що передбачають право лізингодавця не повертати сплачені лізингоодержувачем лізингові платежі, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, при достроковому розірванні Договору;
- ураховуючи факт розірвання Договору та повернення об`єкта лізингу лізингодавцю - Банку, у Товариства на підставі частини другої статті 693 ЦК України виникло право на повернення сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.
Зі змісту Висновку експертів у галузі права (доктора юридичних наук професора О. Кухарєва, доктора юридичних наук доцента Т. Цувіної, кандадата юридичних наук доцента О. Печеного), посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Коноваловою І.М. 14.03.2025, слідує, що:
- до правовідносин, які виникли за договором фінансового лізингу (укладеним до набрання чинності Законом України «Про фінансовий лізинг» [...] не можуть бути застосовані положення частини другої статті 693 ЦК України, в тому числі й за аналогією закону, як імперативні норми щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передачі у власність товару, без урахування умов відповідного договору фінансового лізингу;
- до правовідносин, які виникають за договором фінансового лізингу (укладеним до набрання чинності Законом України «Про фінансовий лізинг» [...] не підлягають застосуванню положення частини другої статті 693 ЦК України, в тому числі й за аналогією закону, як імперативні норми, які регулюють наслідки розірвання договору фінансового лізингу, - без урахування, у який спосіб (односторонньо чи за згодою сторін, викладеною у додатковій угоді до договору) розірвано договір та без урахування умов відповідної додаткової угод про розірвання договору фінансового лізингу. При визначенні правових наслідків розірвання договору фінансового лізингу, мають враховувати умови додаткової угоди про розірвання цього договору;
- норми частини 5 статті 64 Кодексу України з процедур банкрутства не можуть бути застосовані при визначенні правомірності й дійсності (чинності) заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог кредитора і боржника, вчиненої до дати відкриття провадження у справі про банкрутство;
- невизнання кредитором заяви про зарахування зустрічних однорідних вимог, яка була вчинена боржником до дати відкриття провадження у справі про банкрутство, а також порушення кредитором при розгляді справи в суді принципу естопеля та доктрини "non concedit venire contra factum proprium" само по собі не спростовує визначену у статті 204 ЦК України презумпцію правомірності одностороннього правочину за умови, що відповідний правочин не визнаний судом недійсним.
27.10.2025 Товариство направило на адресу Банку запит за вих.№02-01-26-63 з вимогою сплатити залишок лізингових платежів у сумі 1 166 107,69 грн за Договором.
Будь-якої відповіді на вказану вимогу Банк не надіслав і зобов`язання щодо сплати коштів не виконав.
28.10.2025 на виконання рішення Господарського суду Черкаської області від 25.02.2025 у справі № 925/322/23(925/875/23) видано наказ суду.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Господарського суду Черкаської області від 13.01.2026 (з урахуванням ухвали про описку від 29.04.2026), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2026 у справі № 925/322/23(925/1364/25), позовну заяву боржника у особі ліквідатора банкрута задоволено повністю, стягнуто з Банку на користь Товариства 1 166 107,69 грн боргу з повернення лізингових платежів, сплачених в рахунок оплати вартості об`єкта лізингу за Договором, та 13993,30 грн витрат зі сплати судового збору, разом 1 180 100,99 грн, у задоволенні зустрічної позовної заяви Банку відмовлено повністю.
Судові рішення мотивовані тим, що з огляду на факт розірвання Договору та повернення об`єкта лізингу Банку як лізингодавцю, у Товариства на підставі частини другої статті 693 ЦК України виникло право на повернення сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.
Суди першої та апеляційної інстанцій, із посиланням на приписи частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), врахували, що обставини, встановлені судом у справі №925/322/23(925/875/23) за участю тих самих сторін та з тим же предметом позову, не підлягають доказуванню при розгляді цієї справи. Натомість суди відхилили виконані на запит Банку висновки експертів у галузі права від 14.03.2025 як такі, що фактично спрямовані на спростування рішення суду у справі № 925/322/23(925/875/23) та суперечать висновкам Верховного Суду.
Також судами відхилено доводи Банку щодо пропуску строків позовної давності, оскільки такі погоджені сторонами в умовах Договору тривалістю 15 років.
Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову Банку про визнання відсутнім (припиненим) права вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій керувалися тим, що залік зустрічних однорідних вимог у ліквідаційній процедурі боржника можливий лише за згодою комітету кредиторів, вимоги яких включено до реєстру вимог кредиторів, однак в матеріалах справи відсутні докази відповідної згоди таких кредиторів.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
Не погодившись із судовими рішеннями, Банк (скаржник) подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просив рішення Господарського суду Черкаської області від 13.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2026 у цій справі скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволені позовних вимог повністю, а зустрічний позов задовольнити в повному обсязі.
За змістом наведених у скарзі доводів Банк стверджує, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовані норми матеріального права - статті 202, 203, 204, 215, 267, 525, 526, 598, 601, 602, 629, 631, 653, 693, 806 ЦК України, статті 193, 198 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статті 1, 7, 11, 16 Закону України «Про фінансовий лізинг», а також порушені норми процесуального права - статті 12, 18, 73, 75, 79, 86, 231, 236, 326 ГПК України.
Касаційну скаргу Банк мотивував підставою касаційного оскарження, передбаченою пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України через застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування таких норм у подібних правовідносинах, які [висновки] викладені у постановах:
- від 10.11.2022 у справі № 914/346/20 (914/155/21) та від 25.01.2022 у справі №914/346/20 (914/156/21) (за відсутності обставин, які б свідчили про оскарження та недійсність правочину про зарахування зустрічних однорідних вимог, оформленого відповідною заявою, чи неможливість зарахування відповідних вимог, які є зустрічними, з огляду на їх неоднорідність чи ненастання строку виконання тощо, - безпідставним є висновок про відсутність припинення відповідних зобов`язань сторін на підставі зазначеного правочину в момент його вчинення, тобто до відкриття провадження у справі про банкрутство);
- від 13.02.2025 у праві № 914/2693/23 (914/3476/23) (заява однієї із сторін про зарахування зустрічних вимог для досягнення бажаного правового ефекту не потребує відповіді з боку адресата, а потребує лише сприйняття заяви останнім. Наслідком подання заяви про зарахування зустрічних вимог, за наявності передбачених умов для зарахування, є остаточне і безповоротне припинення відповідних зобов`язань повністю або частково);
- від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19 (незгода однієї сторони із зарахуванням зустрічних однорідних вимог, проведеним за заявою іншої сторони зобов`язання, не є достатньою підставою для визнання одностороннього правочину із зарахування недійсним; заява сторони щодо спірності вимог, які були погашені (припинені) зарахуванням, або щодо незгоди з проведеним зарахуванням з інших підстав, має бути аргументована, підтверджена доказами і перевіряється судом, який вирішує спір про визнання недійсним одностороннього правочину із зарахування зустрічних однорідних вимог);
- від 23.05.2018 у справі № 916/5073/15 (щодо презумпції правомірності правочину);
- від 01.03.2021 у справі № 473/1878/19, від 28.07.2021 у справі № 661/2313/18, від 17.11.2021 у справі № 200/4037/19, від 15.12.2021 у справі № 757/51379/17; від 16.06.2022 у справі № 904/4137/20(210/1218/20); від 07.07.2023 у справі №910/11424/15; від 18.09.2024 у справі № 904/1710/23; від 25.10.2024 у справі № 915/546/21 (нікчемним є лише той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним»);
- від 19.09.2023 у справі № 905/1065/22, від 21.03.2024 у справі № 907/935/21, від 01.02.2024 у справі №913/175/23 (щодо обов`язку зі сплати лізингових платежів лізингоотримувачем до дати розірвання договору та повернення майна лізингодавцю);
- від 05.06.2021 у справі № 904/5726/19 (щодо обов`язку судів виходити з умов договору, укладеного між сторонами, та структури лізингових платежів);
- від 12.03.2026 у справі № 924/977/22 (924/531/25) (щодо того, що преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи).
У контексті порушення господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права скаржник серед іншого стверджує про таке: покладення в обґрунтування рішень правової оцінки в інших справах, яку суди першої та апеляційної інстанції безпідставно вважали преюдиціальними фактами; безпідставне ненадання судом належної правової оцінки заяві Товариства від 03.04.2023 про залiк зустрiчних однорiдних вимог; безпідставність застосування норм Кодексу України з процедур банкрутства (далі КУзПБ) до зазначеної заяви, вчиненої до відкриття провадження у справі № 925/322/23.
Узагальнений виклад позиції інших учасників у справі
Ліквідатор Товариства арбітражний керуючий Слостін А. Г. подала відзив, у якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги з викладених у відзиві підстав, оскаржувані судові рішення залишити без змін як законні та обґрунтовані.
За змістом наведених у відзиві доводів ліквідатор банкрута вважає правильним застосування судами попередніх інстанцій норм частини другої статті 693 ЦК України до спірних правовідносин, а також спростовує доводи скаржника про порушення судами норм процесуального права щодо не дослідження та неврахування умов Договору та структури лізингових платежів.
Також зауважує, що Банк помилково ототожнює презумпцію правомірності одностороннього правочину з автоматичним настанням усіх зазначених у такому правочині наслідків, а твердження скаржника про неможливість застосування до спірних правовідносин частини другої статті 693 ЦК України ґрунтується на помилковому ототожненні всіх передбачених договором фінансового лізингу платежів із платою за користування майном.
Ліквідатор зазначає про неналежність комплексного висновку експертів у галузі права від 14.03.2025 як засобу доказування, про відсутність підстав для застосування позовної давності та про нерелевантність наведених у касаційній скарзі правових висновків Верховного Суду до спірних правовідносин у цій справі.
Касаційне провадження
27.07.2026 до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду надійшла касаційна скарга Банку.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.07.2026 для розгляду зазначеної касаційної скарги визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Картере В. І., Жуков С. В.
Ухвалою від 14.08.2026 Верховний Суд, зокрема, відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою Банку на рішення Господарського суду Черкаської області від 13.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2026 у справі № 925/322/23(925/1364/25); призначив касаційну скаргу до розгляду на 23.09.2026 о 11:00.
Ухвалою від 21.09.2026 Верховний Суд задовольнив заяви арбітражного керуючого Слостіна А. Г., Банку та уповноваженої особи засновників (учасників, акціонерів) Товариства Накоп`юка Я. В. про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
У зв`язку з відпусткою судді Жукова С. В. та відрядженням судді Картере В. І. здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи 21.09.2026, за результатом якого автоматизованою системою документообігу суду визначено склад колегії суддів: Огороднік К. М. - головуючий, Погребняк В. Я., Васьковський О. В.
Судове засідання 23.09.2026 відбулось за участю представниці Уповноваженої особи учасників Товариства, представниці Банку та ліквідатора Товариства арбітражного керуючого Слостіна А. Г., які надали пояснення у справі.
Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду
Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши доводи скаржника в межах підстав оскарження та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні вимог касаційної скарги з огляду на таке.
Предметом первісного позову у цій справі є вимога про стягнення частини сплачених лізингових платежів у зв`язку із розірванням договору фінансового лізингу та поверненням об`єкта лізингу, а зустрічного - про визнання відсутнім (припиненим) права вимоги через припинення цих зобов`язань внаслідок проведення заліку зустрічних однорідних вимог.
Спірні правовідносини врегульовані нормами ЦК України, ГК України (чинного на дату виникнення спірних правовідносин), Закону України "Про фінансовий лізинг" (тут і надалі у редакції цього Закону від 16.12.1997 № 723/97-ВР, тобто у редакції цього Закону до внесення відповідних змін Законом України від 14.12.2021 №1953-IX), з урахуванням положень КУзПБ.
Згідно з положеннями статті 292 ГК України (у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) лізинг - господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Відповідно до частини першої статті 806 ЦК України (тут і надалі у редакції цього Кодексу, чинній на дату виникнення спірних правовідносин) за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов`язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом (частина друга статті 806 ЦК України).
Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом (частина третя статті 806 ЦК України).
Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені у Законі України "Про фінансовий лізинг".
У статті 1 зазначеного Закону було передбачено, що фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Частиною другою статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" передбачено, що лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов`язані з виконанням договору лізингу.
Згідно частини першої статті 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право, зокрема, вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Відповідно до положень частин другої, четвертої статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов`язання сторін припиняються; сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов`язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.
Разом з тим Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 зазначив, що положення частини другої статті 693 ЦК України містять імперативну норму щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару.
У цьому зв`язку Верховний Суд у зазначеній постанові виснував, що договір фінансового лізингу є змішаним договором, який поєднує в собі елементи договорів оренди та купівлі-продажу, а передбачені договором лізингові платежі включають як плату за надання майна у користування, так і частину покупної плати за надання майна у власність лізингоодержувачу по закінченню дії договору. На правовідносини, що склалися між сторонами щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність відповідачу, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
Лізингові платежі, сплачені позивачем як частина відшкодування вартості предметів лізингу, за своєю суттю є оплата предмета купівлі-продажу (попередня оплата), який в подальшому лізингодавець зобов`язувався передати лізингоодержувачу у власність. У зв`язку з розірванням договорів та вилученням предметів лізингу на користь лізингодавця, такий обов`язок у відповідача відсутній.
Отже, наслідком розірвання договору є відсутність у лізингодавця обов`язку надати предмет лізингу у майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати його оплати.
Такі висновки про застосування положень Закону України "Про фінансовий лізинг" у взаємозв`язку з нормами статей 653 та 693 ЦК України у спірних правовідносинах щодо питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу викладені у постанові Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.
У свою чергу, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19 зазначила, що належне виконання лізингоодержувачем обов`язків зі сплати всіх лізингових платежів, передбачених договором лізингу, означає реалізацію ним права на викуп отриманого в лізинг майна.
Таким чином, на правовідносини, що складаються між сторонами договору лізингу щодо одержання лізингодавцем лізингових платежів у частині покупної плати за надання майна в майбутньому у власність лізингоодержувача, поширюються загальні положення про купівлю-продаж.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України). Оскільки в силу особливостей регулювання правовідносин лізингу договором та законом право власності на передане в лізинг майно залишається за лізингодавцем, то наслідком припинення договору лізингу внаслідок відмови лізингодавця за приписами частини другої статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" є відсутність у нього обов`язку надати предмет лізингу в майбутньому у власність лізингоодержувача і, відповідно, відсутність права вимагати оплати вартості предмета лізингу.
Лізингодавець не може вимагати і повернення об`єкта лізингу, і відшкодування вартості об`єкта лізингу (у межах здійснення лізингових платежів) водночас, тому для вирішення питання щодо стягнення заборгованості слід аналізувати умови договору та структуру лізингових платежів.
Ураховуючи структуру та зміст лізингових платежів, ці платежі не є рівнозначними платі за користування, на відміну від орендної плати, позаяк містять в собі таку складову, як відшкодування частини вартості предмета лізингу, і з моменту розірвання договору лізингу зобов`язання лізингодавця щодо передачі об`єкта лізингу у власність лізингоодержувача є припиненим, відповідно в лізингоодержувача припинилось зобов`язання щодо відшкодування вартості цього об`єкта.
Наведені висновки викладені у пунктах 6.24-6.26, 6.28, 6.31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.
Верховний Суд приймає до уваги, що у вказаній справі № 904/5726/19 розглядався спір за позовом лізингодавця до лізингоодержувача, зокрема, про стягнення заборгованості за лізинговими платежами під час дії договору лізингу, який у подальшому було розірвано. Однак, оскільки викладені Великою Палатою Верховного Суду висновки стосуються, зокрема, питання наявності/відсутності правових підстав для сплати лізингоодержувачем лізингових платежів (у тому числі сплачених у рахунок вартості об`єкта лізингу) до моменту розірвання договору лізингу, вони підлягають врахуванню mutatis mutandis також щодо спірних у цій справі правовідносин відносно правомірності утримання лізингодавцем сплачених лізингоодержувачем лізингових платежів до моменту розірвання договору лізингу.
Відтак, викладені у зазначеній постанові від 15.01.2021 у справі №904/2357/20 висновки підлягають прийняттю до уваги під час розгляду цієї справи з урахуванням висновків, викладених в ухваленій пізніше постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 04.04.2024 та від 24.09.2025 у справі № 925/322/23(925/875/23), від 15.05.2024 у справі 925/233/23(925/750/23), від 22.05.2024 справа № 905/221/23 (905/917/23), від 12.06.2024 у справі № 907/257/23 (907/929/23), від 20.06.2024 у справі № 904/4871/22 (904/2141/23) за участю відповідача (Банку) з тим же предметом позову - про стягнення сплачених лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу за іншим договором фінансового лізингу.
Як зазначалось, правовою підставою позову у цій справі визначено, зокрема, положення частини другої статті 693 ЦК України, необхідність та правомірність застосування яких до спірних правовідносин відповідає наведеній вище правовій позиції Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.
При цьому Верховний Суд у вказаній постанові виснував про імперативність норми частини другої статті 693 ЦК України щодо права покупця вимагати повернення сплачених коштів у разі не передання у власність товару, а тому у контексті спірних правовідносин вважав, що апеляційний суд правильно не прийняв до уваги певні положення (умови) договорів фінансового лізингу (такими положеннями, за змістом постанови, є, зокрема, пункти 8.3 (пункти 9.3) цих договорів, за умовами яких сторони, серед іншого, погодили, що в разі дострокового розірвання договору, що сталося в зв`язку з порушенням лізингоодержувачем умов договору, сплачені лізингові платежі та авансовий платіж поверненню не підлягають.
Як вбачається з матеріалів цієї справи та встановлено судами попередніх інстанцій, укладений між Банком (Лізингодавець) та Товариством (Лізингоодержувач) Договір було розірвано за ініціативою Банку на підставі договірних умов у зв`язку з простроченням Лізингоодержувачем сплати лізингових платежів.
Водночас судами з`ясовано, що дійсна структура лізингових платежів за Договором включала: лізингові платежі, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу; відсоткову винагороду за користування майном у розмірі, визначеному підпунктами 2.3.2 та 2.3.3 пункту 2.3 розділу 2 Договору; винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)" у розмірі, визначеному підпунктом 2.3.1 пункту 2.3 розділу 2 Договору.
Також суди попередніх інстанцій встановили, що Товариство на виконання Договору сплатило лише два перші лізингові платежі, які відшкодовують частину вартості предмета лізингу, а саме: 25.07.2016 у розмірі 233 088,12 грн та 23.08.2016 у розмірі 2 333 019,57 грн.
Зазначені вище обставини, як правильно виснували суди, також встановлені судовими рішеннями у справі № 925/322/23(925/875/23), які набрали законної сили та мають преюдиційне значення для цієї справи відповідно до вимог частини четвертої статті 75 ГПК України.
Водночас у цій справі саме частину в розмірі 1 166 107,69 грн від сплаченої суми коштів Товариство й вимагало стягнути з Банку в порядку повернення попередньої оплати на підставі частини другої статті 693 ЦК України після розірвання Договору і повернення предмета лізингу Лізингодавцю.
Щодо посилань скаржника на положення пункту 6.2.4 Договору суди попередніх інстанцій з`ясували, що умови цього пункту передбачають обов`язок лізингоодержувача повернути майно банку у випадку розірвання Договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому Банку заборгованість з лізингових платежів на поточну дату, інших платежів за цим Договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання цього Договору. Тобто в підпункті 6.2.4 пункту 6.2 розділу 6 "Права та обов`язки лізингоодержувача" Договору йдеться про сплату лізингоодержувачем заборгованості з лізингових платежів за Договором в разі його розірвання без зазначення конкретного виду платежу, що входить до структури лізингових платежів за Договором. Водночас умовами Договору не передбачено, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу або мати інше призначення, у тому числі вважатися відповідальністю за порушення умов Договору.
Ураховуючи наведені обставини цієї справи, встановлені судами попередніх інстанцій, викладену вище правову позицію Верховного Суду у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20, а також зважаючи на регулювання спірних правовідносин нормами Закону України "Про фінансовий лізинг" саме у редакції цього Закону від 16.12.1997 № 723/97-ВР, колегія суддів вважає правомірним висновок судів про те, що, за умови розірвання Договору та повернення об`єкта лізингу Лізингодавцю, у Лізингоодержувача наявне право на повернення на підставі вимог статті 693 ЦК України сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу.
Наведеним спростовуються протилежні доводи скаржника, які без належного на те обґрунтування зводяться до спонукання Верховного Суду до відступу від висновків про застосування положень частини другої статті 693 ЦК України у подібних спірним правовідносинах, які [висновки] містяться у постанові Верховного Суду від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20.
Однак, касаційний суд не вбачає вагомих та достатніх аргументів касаційної скарги, які б свідчили про необхідність відступу від викладеної у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 правової позиції Верховного Суду, на підставі якої вже сформована усталена судова практика та з якою узгоджуються й висновки попередніх судових інстанцій у цій справі.
На переконання Верховного Суду, суди першої та апеляційної інстанцій, керуючись критеріями оцінки доказів та доказування у справі, обґрунтовано також відхилили й висновки експертів у галузі права від 14.03.2025 як такі, що фактично спрямовані на спростування рішення суду у справі № 925/322/23(925/875/23), яке набрало законної сили, та суперечать наведеним вище висновкам Верховного Суду.
Також колегія суддів констатує безпідставність аргументів скаржника про порушення судами попередніх інстанцій принципів свободи договору та презумпції правомірності правочину, оскільки такі доводи у контексті спірних правовідносин не узгоджуються з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20. Так, у вказаній постанові Верховний Суд, з посиланням на правову позицію Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, викладену у постанові від 30.09.2020 у справі № 559/1605/18, зазначив, що при реалізації принципу свободи договору слід враховувати вимоги ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, розумності та справедливості. Тобто законодавець, закріплюючи принцип свободи договору, встановив і його обмеження. Причому останні є одночасно й межами саморегулювання. Вони передбачені в абзаці 2 частини третьої статті 6 ЦК України, згідно з якою сторони не можуть відступати від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказане про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень акту цивільного законодавства слідує з його змісту. При цьому, як зазначалось, Верховний Суд у постанові від 15.01.2021 у справі № 904/2357/20 вважав, що положення частини другої статті 693 ЦК України містять імперативну норму, яка підлягає до застосування у спорі щодо стягнення лізингоодержувачем сплачених ним лізингових платежів у рахунок вартості об`єкта лізингу до моменту розірвання договору лізингу.
Відсутні у касаційного суду й підстави вважати, що при ухваленні оскаржуваних судових рішень судами не було враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, адже зміст таких висновків повністю узгоджується із здійсненим судами правозастосуванням. Так, у зазначеній справі № 904/5726/19 суд апеляційної інстанції виснував, зокрема, про наявність підстав для задоволення позовних вимог лізингодавця про стягнення з відповідачки (лізингоодержувача) заборгованості по сплаті за користування об`єктом лізингу (до складу якої входила оплата частини вартості об`єкта лізингу) до припинення дії договору. Водночас Велика Палата Верховного Суду, попри зміну мотивувальної частини постанови апеляційного суду, погодилася з такими висновками з тих підстав, що положеннями пункту 12 загальних умов контракту сторони погодили, що у випадку розірвання договору за ініціативою лізингодавця лізинговий платіж буде вважатись платою за користування об`єктом лізингу (пункт 6.18 загальних умов), що узгоджується з правовим регулюванням договору оренди (найму).
На відміну від зазначених обставин, у цій справі, як було вкаазано вище, суди попередніх інстанцій не встановили наявність такого ж змісту умов у Договорі, що не спростовано скаржником. Тому відмінність правозастосування зумовлена неоднаковими фактичними обставинами справ (умовами договорів фінансового лізингу), встановлених судами, що виключає подібність таких справ за змістовним критерієм.
З аналогічних підстав колегія суддів відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій правових висновків Верховного Суду, викладених у перелічених у касаційній скарзі низці постанов, адже відмінність застосування норм права у вказаних постановах та у цій справі зумовлена різними встановленими судами фактичними обставинами справ та оціненими доказами, в залежності від яких й прийнято судові рішення.
Наряду з викладеним Верховний Суд бере до уваги, що ключові доводи Банку впродовж всього розгляду справи полягали у необхідності врахування обставини щодо зарахування зустрічних однорідних вимог.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, у відзиві на позовну заяву Банк просив закрити провадження у справі, посилаючись відсутність предмета спору через погашення заявленої позивачем суми шляхом здійснення заліку зустрічних однорідних вимог згідно з отриманою від Товариства заявою від 03.04.2023 про залік таких вимог на суму 2 566 107,69 грн. З цих же підстав (припинення зобов`язань внаслідок заліку зустрічних однорідних вимог) Банк подав у цій справі зустрічну позовну заяву про визнання відсутнім (припиненим) права вимоги Товариства до Банку щодо повернення останнім сплачених 2 566 107,69 грн лізингових платежів у рахунок сплати вартості об`єкта лізингу.
Тобто, як правильно зазначили суди, Банк просив визнати відсутнім право вимоги у повному обсязі, не зважаючи на наявність судового рішення у справі №925/322/23(925/875/23), яке набрало законної сили і підлягає виконанню та яким з Банку вже стягнуто частину вказаної суми в розмірі 1 400 000,00 грн.
Відповідно до частини першої статті 601 ЦК України зобов`язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.
Аналіз положень зазначеної норми та статті 203 ГК України (чинного на час виникнення спірних правовідносин) свідчить про те, що вимоги, які підлягають зарахуванню, мають відповідати таким умовам:
- бути зустрічними (кредитор за одним зобов`язанням є боржником за іншим, а боржник за першим зобов`язанням є кредитором за другим);
- бути однорідними (зараховуватися можуть вимоги про передачу речей одного роду, наприклад, грошей. При цьому, правило про однорідність вимог поширюється на їх правову природу, але не стосується підстави виникнення таких вимог. Допускається зарахування однорідних вимог, які випливають з різних підстав (різних договорів тощо);
- строк виконання таких вимог має бути таким, що настав, не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги;
- безспірність вимог, які зараховуються, а саме: відсутність спору щодо змісту, умови виконання та розміру зобов`язань.
Суд зауважує, що умова щодо безспірності вимог, які зараховуються, а саме відсутність спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань не передбачена чинним законодавством, зокрема, статтею 203 ГК України та статтею 601 ЦК України, але випливає із тлумачення змісту визначених законом вимог і застосовується судами, що вже є усталеною судовою практикою та підтверджується численними постановами Верховного Суду, зокрема, від 11.10.2018 у справі №910/23246/17, від 05.11.2019 у справі №914/2326/18, а також постановою Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі №910/11116/19.
У постанові від 22.01.2021 у справі № 910/11116/19 (на яку посилається Банк у касаційній скарзі) Верховний Суд наголосив, що безспірність вимог, які зараховуються, а саме відсутність між сторонами спору щодо змісту, умов виконання та розміру зобов`язань, є важливою умовою для зарахування вимог. Умова безспірності стосується саме вимог, які зараховуються, а не заяви про зарахування, яка є одностороннім правочином і не потребує згоди іншої сторони, якщо інше не встановлено законом або договором.
Як встановлено судами попередніх інстанцій, Товариство дійсно зверталося до Банку із заявою від 03.04.2023 про залік зустрічних однорідних вимог щодо припинення зустрічних однорідних зобов`язань на суму 2 566 107,69 грн, однак відповідь на вказану заяву Банк не надав.
При цьому питання щодо припинення зобов`язань сторін на суму 2 566 107,69 грн на підставі зазначеної заяви вже було предметом дослідження Господарського суду Черкаської області в межах справи №925/1222/18 (ухвала від 23.05.2023, повний текст якої оприлюднено згідно з вимогами Закону України «Про доступ до судових рішень» і є загальновідомим) під час розгляду заяви Товариства від про визнання наказу суду від 20.05.2019 у справі таким, що не підлягає виконанню, в частині стягнення 2 566 107,69 грн (підставою заяви зазначено подання заяви стягувачу про зарахування зустрічних однорідних вимог на наведену суму).
Залишаючи без задоволення вказану заяву про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, суд в ухвалі від 23.05.2023 у справі № 925/1222/18 вказав на те, що зобов`язання по сплаті заборгованості за повернення сплачених лізингових платежів, як частини вартості об`єкта лізингу, на яке посилається заявник, не є безспірним, а відтак, умови застосування зарахування зустрічних однорідних вимог відсутні, оскільки вимога щодо заборгованості може бути об`єктом зарахування за статтею 601 ЦК України лише у випадку її визначеності, доведеності та безспірності.
Зі змісту ухвали Господарського суду Черкаської області від 23.05.2023 у справі №925/1222/18 (залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.09.2023) суди попередніх інстанцій з`ясували, що представник стягувача (Банку) в судовому засіданні проти заяви Товариства заперечував з підстав, викладених у відзиві, та зазначав, що: заявлені боржником вимоги не є зустрічними; зобов`язання Банку, що полягають у поверненні лізингових платежів, сплачених як частина вартості об`єкту лізингу - не існують; Банк не є боржником перед заявником за заявленими до зустрічного зарахування грошовими коштами в розмірі 2 566 107,69 грн.
Своєю чергою, під час розгляду цієї справи, Банк стверджує, що заявлена сума позивачем вже була погашена шляхом здійснення заліку зустрічних однорідних вимог.
Верховний Суд у своїй практиці послідовно застосовує доктрину заборони суперечливої поведінки, яка ґрунтується ще на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основу якої покладено принцип добросовісності, складовою якого є, зокрема, заборона суперечливої поведінки та заборона зловживання процесуальними правами. Головне завдання застосування принципу добросовісності полягає в тому, щоб перешкодити стороні отримати переваги та вигоду від її недобросовісних дій.
Ураховуючи наведені обставини та правові висновки, суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що доводи Банку під час розгляду цієї справи (щодо погашення заявленої у позові суми заборгованості шляхом здійснення заліку зустрічних однорідних вимог), поряд із протилежною позицією під час розгляду заяви про визнання наказу таким, що не підлягає виконанню, у справі №925/1222/18, свідчить про суперечливу поведінку Банку, про неприпустимість якої слушно зауважено в оскаржуваних судових рішеннях.
Крім того, суди обґрунтовано врахували й ту обставину, що ухвалою Господарського суду Черкаської області від 03.05.2023, зокрема, відкрито провадження у справі №925/322/23 про банкрутство Товариства, введено мораторій на задоволення вимог кредиторів.
У цьому зв`язку судами попередніх інстанцій правильно зауважено, що залік зустрічних однорідних вимог, зокрема у ліквідаційній процедурі боржника, можливий лише за згодою кредиторів, вимоги яких включені до реєстру вимог кредиторів, однак в матеріалах справи відсутні докази згоди таких кредиторів на відповідний залік зустрічних однорідних вимог.
Зважаючи, що зарахування зустрічних однорідних вимог Банку та Товариства не відбулось до відкриття провадження у справі про банкрутство останнього на підставі заяви про залік зустрічних однорідних вимог через спірність його вимог до Банку, а спір щодо наявності / відсутності у Банку відповідного зобов`язання з повернення лізингових платежів у відповідній частині є предметом розгляду в цій справі та вирішений саме за результатами її розгляду, суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що клопотання Банку про закриття провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 231 ГПК України, як і зустрічний позов Банку, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Дійшовши в цілому зазначених вище висновків, Верховний Суд констатує, що висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин та предмету судового розгляду, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання Банку у касаційній скарзі.
Відповідні доводи касаційної скарги Банку не становлять підставу скасування оскаржених судових рішень та зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до вимог статті 300 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Порушень норм процесуального права, які є підставами для обов`язкового скасування оскаржених судових рішень, колегією суддів під час касаційного провадження не встановлено.
Зважаючи на викладене в цілому, оскаржені судові рішення у цій справі ухвалені у відповідності до норм чинного законодавства, тому доводи скаржника про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права підлягають відхиленню з підстав необґрунтованості.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Переглянувши у касаційному порядку в межах доводів та вимог касаційної скарги оскаржені судові рішення, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду не встановив порушення та невірного застосування норм права, на які посилався скаржник.
Статтею 309 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
На підставі викладеного та беручи до уваги межі перегляду справи судом касаційної інстанції в порядку статті 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Банку та необхідність залишення оскаржених судових рішень у цій справі без змін.
Судові витрати
У зв`язку з відмовою у задоволенні касаційної скарги, витрати зі сплати судового збору за її подання і розгляд залишаються за скаржниками.
Керуючись статтями 240, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317, 332 ГПК України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ :
1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 13.01.2026 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.06.2026 у справі № 925/322/23(925/1364/25) залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя К. М. Огороднік
Судді О. В. Васьковський
В. Я. Погребняк