ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 жовтня 2026 року м. Львів Справа № 907/509/24
Західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючого судді Бонк Т.Б.,
Суддів Бойко С.М., Орищин Г.В.,
секретар судового засідання Шатан Т.О.,
представники сторін:
прокурор: Панькевич Р.В.,
позивачів, відповідача, третьої особи: не з`явились,
розглянувши матеріали апеляційної скарги заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури №15-513вих.26 від 09.07.2026 (вх. суду від 09.07.2026 № 01-05/2264/26)
на рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 (повне рішення складено 24.06.2026, суддя Лучко Р.М.)
у справі № 907/509/24
за позовом: керівника Ужгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особі
позивача-1: Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів
позивача-2: Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області,
м. Ужгород
до відповідача: Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича, м. Ужгород
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Львів
про: визнання недійсним договору, додаткового договору та стягнення грошових коштів,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст вимог позовної заяви і рішення суду першої інстанції:
Заступник керівника Ужгородська окружна прокуратура діючи в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби та Ужгородської районної державної адміністрації Закарпатської області звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації в якій просив суд першої інстанції (з урахуванням заяви Ужгородської окружної прокуратури від 15.11.2024 про зміну предмету позову):
- визнати недійсним договір від 19.09.2017 № 01 укладений між відділом охорони здоров`я Великоберезнянської райдержадміністрації та фізичною особою-підприємцем Пасербович Тіберій Людвикович;
- визнати недійсним додатковий договір від 27.02.2018 до договору № 01 від 19.09.2017 укладений між відділом охорони здоров`я Великоберезнянської райдержадміністрації та фізичною особою-підприємцем Пасербович Тиберій Людвикович;
- стягнути з Фізичної особи-підприємця Пасербович Тіберія Людвиковича одержані ним 846 873,00 гривень в дохід держави.
Позов заявлено прокурором з підстав недотримання норм Законів України «Про публічні закупівлі» та «Про захист економічної конкуренції» під час укладення зазначених правочинів.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, прокурор подав клопотання про закриття провадження у справі стосовно Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації. В обґрунтування клопотання зазначив, що відповідно до розпорядження голови Великоберезнянської районної державної адміністрації № 207 від 31.10.2019 «Про структурну та граничну чисельність працівників районної державної адміністрації» (п. 6.1), ліквідовано відділ охорони здоров`я райдержадміністрації та утворено ліквідаційну комісію. Після ліквідації іншої структури не створено. Розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації № 190 від 15.03.2021 затверджено передавальний акт Великоберезнянської РДА до правонаступника - Ужгородської РДА, однак відділ охорони здоров`я на час затвердження акта перебував у стані припинення, правонаступники - відсутні.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 21.04.2026 у справі № 907/509/24 закрито провадження у справі № 907/509/24 в частині заявлених прокурором позовних вимог до Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації, виключивши такий з числа відповідачів у цій справі.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 в задоволенні позовних вимог відмовлено.
Суд першої інстанції вказав, що за результатами виконання оспорюваного прокурором договору було в повній мірі досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона Покупця отримала зазначений у Специфікації до Договору товар на визначених у Тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доведено жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості.
Місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання недійсним спірного договору за статтею 228 Цивільного кодексу України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірного договору інтересам держави та суспільства.
Короткий зміст вимог та узагальнених доводів учасників справи:
Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, заступник керівника Закарпатської обласної прокуратури звернувся до Західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 у справі № 907/509/24 скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задоволити.
Прокурор вказує, що інтерес держави у сфері публічних закупівель полягає в проведенні ефективних та прозорих публічних закупівель з дотриманням добросовісної конкуренції серед учасників, максимальної економії та ефективності, відкритості та неупередженості, недопущення дискримінації учасників та корупційних дій.
Скаржник стверджує, що отримання ФОП Пасербович Т.Л. у позаконкурентний спосіб державного замовлення з пропозицією іншого технічного учасника не відповідає інтересу держави щодо ефективного витрачання коштів замовника та, відповідно, належної реалізації ним функції стратегічної потреби держави у отриманні предмету закупівлі.
Прокурор вважає, що узгоджені дії учасників закупівлі (торгів, аукціону) та відсутність реальної конкуренції унеможливлює прозору та відкриту процедуру закупівлі, чим порушуються інтереси держави та суспільства, з огляду на що встановлене у визначеному порядку порушення законодавства про захист економічної конкуренції є підставою для визнання недійсними результатів закупівлі (торгів, аукціону) та для визнання недійсним відповідного договору, укладеного з переможцем, відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України.
Отже, на думку прокурора, у рішенні Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 у справі № 907/509/24 суд обмежив поняття порушення інтересів держави і суспільства, фактично виключивши ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України із застосування у цивільних правовідносинах.
Учасники справи відзиву на апеляційну скаргу не подали.
Західний офіс Держаудитслужби подало суду пояснення, у яких вказало, що станом на момент подачі позову до суду Західним офісом Держаудитслужби в особі Управління Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області заходи державного фінансового контролю стосовно закупівлі UA-2017-08-10-000582-с, проведеної Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації не проводились, факти порушення законодавства у сфері закупівель у визначеному законодавством порядку не виявлено та не задокументовано, а відповідно і заходи щодо їх усунення не вживались.
Рух справи в суді апеляційної інстанції.
Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10.07.2026 справу № 907/509/24 розподілено колегії суддів у складі: головуючого судді Бонк Т.Б., суддів Бойко С.М., Прядко О.В.
Ухвалою Західного апеляційного господарського суду від 29.07.2026 у складі колегії суддів: головуючого - судді Бонк Т.Б., суддів: Бойко С.М. та Прядко О.В. Закарпатської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 у справі № 907/509/24; витребувано матеріали справи з місцевого господарського суду.
07.08.2026 матеріали справи надійшли до Західного апеляційного господарського суду.
Суддя Прядко О.В. у період з 06.08.2026 по 21.08.2026 перебувала у відпустці, головуючий суддя Бонк Т.Б. та суддя Бойко С.М. перебували у відпустці з 17.08.2026 по 04.09.2026. У зв`язку з цим, для призначення справи до розгляду в судовому засіданні, керівник апарату розпорядився провести повторний автоматизований розподіл апеляційної скарги у цій справі.
Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.08.2026 для розгляду справи № 907/509/24 визначено такий склад суду: Бонк Т.Б. - головуючий суддя, судді Бойко С.М. та Орищин Г.В.
Ухвалою апеляційного суду від 12.08.2026 справу №907/509/24 прийнято до провадження колегією суддів Західного апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Бонк Т.Б., суддів Бойко С.М. та Орищин Г.В.; призначено справу №907/509/24 до розгляду у судовому засіданні на 12.10.2026.
У судовому засіданні 12.10.2026 прокурор підтримав доводи апеляційної скарги, інші учасники справи явки уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, клопотань до суду не подали.
Водночас суд зазначає що в пункті 3 резолютивної частини ухвали від 12.08.2026 про призначення справи до розгляду в судовому засіданні вказано, що неявка уповноважених представників у судове засідання не є перешкодою для розгляду апеляційної скарги по суті відповідно до положень ч. 12 ст. 270 ГПК України.
Враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, час і місце судового засідання, беручи до уваги те, що явка представників учасників даної справи не була визнана обов`язковою, з метою дотримання принципу розумності строків розгляду справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість розгляду справи за участі прокурора, який з`явився у судове засідання.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи. Розумність строків є одним із основоположних засад (принципів) господарського судочинства відповідно до пункту 10 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України.
Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним вважається строк, який необхідний для вирішення справи у відповідності до вимог матеріального та процесуального законів.
При цьому, Європейський Суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (див. рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).
Таким чином, суд, враховуючи обставини справи, застосовує принцип розумного строку тривалості провадження відповідно до зазначеної вище практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з встановленими судами першої та апеляційної інстанцій у цій справі обставин, і визначених відповідно до них правовідносин, вбачається, що:
10 серпня 2017 року Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації в електронній системі публічних закупівель «ProZorro» опубліковано відомості про проведення відкритих торгів щодо закупівлі «Паливна деревина» (ідентифікатор закупівлі UA-2017-08-10-000582-с). Очікувана вартість предмета закупівлі становила 708 000,00 грн.
Відповідно до реєстру отриманих тендерних пропозицій та протоколу розкриття тендерних пропозиції UA-2017-08-10-000582-с від 29.08.2017 участь у вказаній закупівлі взяли два учасники: Фізична особа-підприємець Пасербович Тіберій Людвикович з пропозицією 706 873,00 грн та Фізична особа-підприємець Рубіш Василь.
Протоколом засідання тендерного комітету Відділу охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації від 01.09.2017 № 30 прийнято рішення про намір укласти договір з Фізичною особою-підприємцем Пасербовичем Тіберієм Людвиковичем, тендерна пропозиція якого відповідає умовам Тендерної документації Замовника та є більш економічно вигідною. На підставі зазначеного електронною системою закупівель сформовано повідомлення про намір укласти договір з Фізичною особою-підприємцем Пасербовичем Тіберієм Людвиковичем.
19 вересня 2017 року між Відділом охорони здоров`я Великоберезнянської районної державної адміністрації, як Покупцем та Фізичною особою-підприємцем Пасербовичем Тіберієм Людвиковичем, як Постачальником укладено Договір за № 01 (надалі - Договір), за змістом п.п. 1.1., 1.3. Постачальник зобов`язується поставити та передати у власність Покупця Товар (деревина ДК 021:2015. 03410000-7 (031413000-8 - Паливна деревина))), а Покупець, в свою чергу, зобов`язався прийняти і оплатити такий Товар на умовах даного договору.
За змістом п. 4.1. Договору ціна на товар встановлюється в національній валюті України, зазначена у Специфікації (Додаток №1), що додається до Договору і є його невід`ємною частиною.
Загальна сума по даному Договору становить 706 873,00 грн.
27 лютого 2018 року між сторонами Договору укладено Додатковий договір, за змістом якого в порядку ч. 5 ст. 36 Закону України «Про публічні закупівлі» (в редакції на час укладення Додаткового договору) з метою забезпечення Покупця паливною деревиною (дровами) на початку наступного року до завершення тендерної процедури закупівлі, - прийнято рішення про закупівлю додаткового обсягу Товару, що не перевищує 20% від суми Договору (п. 1 Додаткової угоди від 27.02.2018).
У зв`язку з викладеним, відповідно до п.п. 2, 3 Додаткової угоди від 27.02.2018 доповнено розділ 1 Договору пунктом 1.5., за змістом якого Постачальник зобов`язується поставити у 2018 році Покупцеві паливну деревину (дрова) вартістю на 2018 рік - 140 000,00 грн.
Матеріали справи свідчать, що укладений відповідачем Договір № 01 від 19.09.2017 виконано його сторонами повністю, що визнається усіма учасниками цієї справи, а оплата Покупцем вартості паливних дрів на суму 846 859,30 грн підтверджується долученими до позову платіжними дорученнями у період з 28.09.2017 року по 28.03.2018 року.
Рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2018 № 57/2-р/к у справі № 03-2/2019 визнано Фізичну особу-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичну особу-підприємця Рубіша Василя винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю «Паливних дрів» з ідентифікатором UA-2017-08-10-000582-с (п. 5.1. резолютивної частини рішення від 07.03.2018 № 57/2-р/к).
Під час розгляду Адміністративною колегією Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України справи № 03-2/2019 встановлено обставини, які свідчать про узгоджену поведінку Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичної особи-підприємця Рубіша Василя, зокрема, завантаження тендерний пропозицій з однієї ІР-адреси, подання пропозицій в один день і фактично в один час, однакове оформлення ряду документів тендерних пропозицій, одинакові помилки в тендерних пропозиціях, пов`язаність учасників, існування тісних господарських зв`язків.
З урахуванням викладеного Адміністративною колегією Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України у п. 188 рішення від 07.03.2018 № 57/2-р/к зроблено висновок, що поведінка Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичної особи-підприємця Рубіша Василя становить порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів тендерів (торгів), заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини другої статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції».
З огляду на вищезазначене, вказаним рішенням адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України на Фізичну особу-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичну особу-підприємця Рубіша Василя накладено штраф за виявлені порушення у розмірі 60 000,00 грн та 22 000,00 грн відповідно (п.п. 5.2.1., 5.2.2. п. 5.2. резолютивної частини рішення від 07.03.2018 № 57/2-р/к).
Судами також встановлено, що рішенням Господарського суду Закарпатської області від 17.09.2019 року у справі № 907/284/19, яке набрало законної сили 19.12.2019 року відповідно до постанови Західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019 року у справі № 907/284/19, у задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю «Лісбер», Фізичної особи - підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича, Фізичної особи - підприємця Рубіша Василя про визнання недійсним та скасування рішення адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 57/2-р/к від 07.03.2019 року відмовлено повністю. Постановою Верховного Суду від 03.03.2020 року рішення Господарського суду Закарпатської області від 17.09.2019 року та постанову Західного апеляційного господарського суду від 19.12.2019 року у справі № 907/284/19 залишено без змін.
За позицією прокурора, така поведінка учасників закупівлі є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини другої статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», що, в свою чергу, свідчить про недійсність укладеного між відповідачами договору за результатами спірної процедури закупівлі як такого, що завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича на підставі ч. 1 ст. 215, ч. 1 ст. 203 та ч. 3 ст. 228 ЦК України із застосуванням визначеної у ч. 3 ст. 228 ЦК України спеціальної реституції, за якою при наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
З урахуванням наведеного, застосовуючи наслідки недійсного правочину, прокурор відповідно до заяви про зміну предмета позову просив суд стягнути з Фізичної особи-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича одержані ним кошт за недійсним договором у розмірі 846 873,00 грн в дохід держави.
При перегляді рішення місцевого господарського суду судова колегія Західного апеляційного господарського суду керувалась таким:
Положення частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину.
Предметом позову у цій справі є визнання недійсним договору про закупівлю товару із застосуванням наслідків недійсності правочину, а правовою підставою позову - ст. 228 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 3 ст. 42 Конституції України держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 Цивільного кодексу України).
Згідно ч.ч. 1-3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч..ч. 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Стаття 203 Цивільного кодексу України визначає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.
Частинами 1 - 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Так, здійснивши правовий аналіз ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 20.03.2019 у справі №922/1391/18.
Тобто, як обгрунтовано виснував суд першої інстанції, для правильного вирішення спору необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків».
Схожа за змістом права позиція щодо застосування норм ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.07.2019 у справі №911/1113/18, від 10.06.2021 у справі №910/114/19, від 15.12.2021 у справі №910/6271/17 і від 13.01.2022 у справі №908/3736/15.
Конституційний Суд України у рішенні від 08.04.1999 року №3-рп/99 певною мірою конкретизував, що державні інтереси - це інтереси, пов`язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.
Закон України «Про захист економічної конкуренції» визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про захист економічної конкуренції» економічна конкуренція (конкуренція) - це змагання між суб`єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб`єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб`єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб`єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Згідно ч. 2 ст. 4 Закон України «Про захист економічної конкуренції» суб`єкти господарювання, органи влади, органи місцевого самоврядування, а також органи адміністративно-господарського управління та контролю зобов`язані сприяти розвитку конкуренції та не вчиняти будь-яких неправомірних дій, які можуть мати негативний вплив на конкуренцію.
Антиконкурентними узгодженими діями є узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).
Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції» антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів.
Порушенням законодавства про захист економічної конкуренції є антиконкурентні узгоджені дії (п. 1 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).
Статтею 51 Закону України «Про захист економічної конкуренції» передбачено, що порушення законодавства про захист економічної конкуренції тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» за порушення, передбачені пунктами 1, 2 та 4 ст. 50 цього Закону, накладаються штрафи у розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб`єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує десять відсотків зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Розмір незаконно одержаного прибутку може бути обчислено оціночним шляхом.
Так, позовні вимоги, зокрема, були мотивовані тим, що договір завідомо суперечив інтересам держави і суспільства, що підтверджується рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2018 № 57/2-р/к у справі № 03-2/2019
За змістом ч. 1 ст. 35 Закону України «Про захист економічної конкуренції» розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції починається з прийняттям розпорядження про початок розгляду справи та закінчується прийняттям рішення у справі.
За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у відповідності до ч. 1 ст. 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції», органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції; накладення штрафу тощо.
Так, рішенням Адміністративної колегії Закарпатського обласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 07.03.2018 № 57/2-р/к у справі № 03-2/2019 визнано Фізичну особу-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичну особу-підприємця Рубіша Василя винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 4 частини другої статті 6, пунктом 1 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів на закупівлю «Паливних дрів» з ідентифікатором UA-2017-08-10-000582-с (п. 5.1. резолютивної частини рішення від 07.03.2018 № 57/2-р/к).
Поряд із цим, як правильно встановлено судом першої інстанції, не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства. Для визнання недійсним правочину на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України має бути доведено, що зміст правочину та мета його вчинення завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Тобто сам лише факт вчинення вказаними товариствами порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у спірній закупівлі, встановлений рішенням Антимонопольного комітету України від 07.03.2018 № 57/2-р/к у справі № 03-2/2019, не є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним як такого, що вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України).
Як вбачається з матеріалів справи, за порушення, передбачене п. 1 ст.50 та п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», рішенням Антимонопольного комітету України на Фізичну особу-підприємця Пасербовича Тіберія Людвиковича та Фізичну особу-підприємця Рубіша Василя накладено штраф за виявлені порушення у розмірі 60 000,00 грн та 22 000,00 грн відповідно (п.п. 5.2.1., 5.2.2. п. 5.2. резолютивної частини рішення від 07.03.2018 № 57/2-р/к).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 55 Закону України «Про захист економічної конкуренції» особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до господарського суду із заявою про її відшкодування.
Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими п.п. 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 цього Закону, відшкодовується особою, що вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
Положення Закону України «Про захист економічної конкуренції» є спеціальними у випадку порушення його норм, зокрема, шляхом узгодженої поведінки на торгах. Цей закон також визначає можливість заявлення вимог про стягнення шкоди, завданої таким порушенням.
Тобто, прокуратура, у разі завдання, на її думку, шкоди інтересам держави і суспільства внаслідок укладення і виконання договору, не позбавлена можливості розрахувати завдані таким порушенням збитки та пред`явити вимогу про їх стягнення з винної особи, як це передбачено ст. 55 Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Натомість, в даному випадку, прокурором не було представлено ані суду першої інстанції, ані суду апеляційної інстанції жодних доказів на підтвердження наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій, доказів того, що товар за спірним договором був поставлений за завищеними цінами або того, що аналогічні товари могли бути поставлені з використанням менших ресурсів, а також доказів невідповідності кількості, вартості або якості поставленого відповідачем товару розміру завданих замовнику збитків, наявності інших порушень при виконанні умов договору про закупівлю.
Таким чином, колегія суддів констатує, що прокурором не доведено, що внаслідок укладення правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв`язок між порушенням конкуренції та погіршенню майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Відтак, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду, викладеним в оскаржуваному судовому рішенні про те, що прокурором не доведено належними та допустимими доказами, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення оспорюваного договору про закупівлю за результатами проведення відкритих торгів, наявність протиправних наслідків, а також наявність умислу (наміру) у сторін саме на укладення договору, що суперечить інтересам держави і суспільства.
Щодо посилання прокурора в апеляційній скарзі на постанови Верховного Суду судова колегія зазначає таке.
Розглядаючи справу в апеляційному порядку колегія суддів враховує, що у постанові Верховного Суду від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 Об`єднаною палатою уточнено висновки, що містяться у постановах від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, а також інших постановах колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, таким чином:
При визначенні підстав для застосування ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб`єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Верховний Суд у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 зауважив, що сам факт порушення антимонопольного законодавства під час проведення торгів/аукціонів не є правовою підставою для кваліфікації правочину як такого, що суперечить публічному порядку в розумінні статті 228 ЦК України. Антиконкурентна поведінка спрямована на спотворення конкуренції між учасниками торгів, але не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підривати її інтереси. Тому така поведінка сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у значенні ч.3 ст.228 ЦК України.
Також у вказаній постанові Верховного Суду зазначено, що на перший погляд, приписи ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України свідчать про те, що втручання у право володіння майном добросовісного учасника правочину не відбувається, невинна особа не має зазнавати збитків через недійсний правочин, адже сторона має отримати від порушника назад своє майно, а з неї стягується в дохід держави лише те, що вона отримала від порушника.
Втім, Об`єднана палата вважає, що за умови застосування відповідних приписів ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника.
По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було.
По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа «Air Canada v. the United Kingdom»).
У даному випадку встановлене порушення конкурентного законодавства вже отримало належну правову оцінку у вигляді застосування санкцій Антимонопольним комітетом України, які були виконані в примусовому порядку. Додаткове застосування конфіскаційних наслідків у межах цивільного (господарського) спору без належного обґрунтування суперечило б принципу пропорційності.
Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що застосування наслідків, передбачених ч. 3 ст. 228 ЦК України, у цій справі призвело б до непропорційного втручання у право мирного володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема щодо добросовісної сторони правочину Державного спеціалізованого підприємства «Централізоване підприємство з поводження з радіоактивними відходами».
Таким чином, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Висновок апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги.
Відповідно до ч.1 ст.236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
За приписами ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ч. 1 ст. 276 ГПК України).
На підставі викладеного, колегія суддів Західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 у справі № 907/509/24 ґрунтується на матеріалах справи та чинному законодавстві і підстав для його скасування немає, а зазначені в апеляційній скарзі доводи скаржника необґрунтовані і не визнаються такими, що можуть бути підставою для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.
Судові витрати в суді апеляційної інстанції.
Оскільки у цьому випадку суд апеляційної інстанції не змінює рішення, та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст. 129 ГПК України), тому сплачений апелянтом судовий збір за подання апеляційної скарги слід залишити за скаржником.
Керуючись ст. ст. 86, 130, 236, 269, 270, 275, 276, 281, 282 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд
УХВАЛИВ:
1. Апеляційну скаргу заступника керівника Закарпатської обласної прокуратури №15-513вих.26 від 09.07.2026 (вх. суду від 09.07.2026 № 01-05/2264/26) - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Закарпатської області від 23.06.2026 у справі № 907/509/24- залишити без змін.
3. Судовий збір за перегляд справи у суді апеляційної інстанції - покласти на скаржника.
4. Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.
5. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.
Головуючий суддя Т.Б. Бонк
суддя С.М. Бойко
суддя Г.В. Орищин