УХВАЛА
27 жовтня 2026 року
м. Київ
справа № 591/12217/24
провадження № 61-11583св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,
Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - Державний центр зайнятості, відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Молібог Юлія Миколаївна, на постанову Сумського апеляційного суду від 11 серпня 2026 року у складі колегії суддів Петен Я. Л., Замченко А. О., Худика А. М.,
УСТАНОВИВ:
У грудні 2024 року Державний центр зайнятості звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
Позовну заяву мотивовано тим, що Міністерство праці та соціальної політики України наказом від 20 червня 2000 року № 306-к призначило ОСОБА_1 на посаду директора Сумського обласного центру зайнятості.
За умовами контракту від 25 листопада 2022 року №18 відповідача призначено на посаду директора Сумського обласного центру зайнятості на термін
з 29 листопада 2022 року до 28 лютого 2023 року.
Додатковими угодами до контракту від 25 листопада 2022 року № 18 термін дії контракту неодноразово продовжувався, зокрема додатковою угодою
від 29 серпня 2023 року № 112 термін дії контракту продовжено до 06 вересня 2023 року.
Державний центр зайнятості наказом від 05 вересня 2023 року № 127-к звільнив ОСОБА_1 з посади директора Сумського обласного центру зайнятості з 06 вересня 2023 року у зв`язку із закінченням строку дії контракту.
У період роботи на вказаній посаді ОСОБА_1 видав наказ від 10 березня 2023 року № 97-к, яким ОСОБА_2 звільнено з посади начальника відділу організації працевлаштування населення Лебединської міськрайонної філії Сумського обласного центру зайнятості з 14 березня 2023 року у зв`язку із скороченням штату на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Вважаючи своє звільнення незаконним, у квітні 2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Сумського обласного центру зайнятості про скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (цивільна справа № 591/2885/23).
Сумський апеляційний суд постановою від 05 грудня 2023 року рішення Зарічного районного суду міста Суми від 13 вересня 2023 року у справі
№ 591/2885/23 скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив частково. Визнав незаконним та скасував наказ директора Сумського обласного центру зайнятості від 10 березня 2023 року № 97-к
«Про звільнення ОСОБА_2 »; поновив ОСОБА_2 на посаді начальника відділу організації працевлаштування населення Лебединської міськрайонної філії Сумського обласного центру зайнятості з 14 березня 2023 року; стягнув із Сумського обласного центру зайнятості на користь ОСОБА_2 : середній заробіток за час вимушеного прогулу (з утриманням із цієї суми установлених законодавством податків та зборів) у сумі 143 704,58 грн; моральну шкоду у сумі 5 000 грн, судовий збір у сумі 536,80 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 8 333 грн, понесені ОСОБА_2 в суді першої інстанції; судовий збір у сумі 805,20 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 12 500 грн, понесені ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції; стягнув із Сумського обласного центру зайнятості на користь держави судовий збір у сумі 2 147,20 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та судовий збір у сумі 3 220,80 грн - в суді апеляційної інстанції.
На виконання постанови Сумського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року у справі № 591/2885/23 Сумський обласний центр зайнятості наказом
від 11 грудня 2023 року № 280-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_2 » скасував наказ Сумського обласного центру зайнятості від 10 березня
2023 року № 97-к «Про звільнення ОСОБА_2 », поновив ОСОБА_2 на посаді начальника відділу організації працевлаштування населення Лебединської міськрайонної філії Сумського обласного центру зайнятості
з 14 березня 2023 року. Також Сумський обласний центр зайнятості провів виплату ОСОБА_2 : середнього заробітку за час вимушеного прогулу
(з утриманням установлених законодавством податків та зборів) у сумі 115 682,19 грн; моральної шкоди у сумі 5 000 грн; судового збору у сумі
536,80 грн та витрат на професійну правничу допомогу у сумі 8 333 грн, понесених ОСОБА_2 в суді першої інстанції; судового збору у сумі
805,20 грн та витрат на професійну правничу допомогу у сумі 12 500 грн, понесених ОСОБА_2 в суді апеляційної інстанції; на користь держави: судового збору у сумі 2 147,20 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та судового збору у сумі 3 220,80 грн - в суді апеляційної інстанції.
Вважає, що протиправними діями директора Сумського обласного центру зайнятості Підлісного В. І. завдано шкоду на загальну суму 148 225,19 грн.
Посилаючись на вказане, Державний центр зайнятості просив суд стягнути з ОСОБА_1 в порядку регресу 148 225,19 грн матеріальної шкоди, заподіяної Сумському обласному центру зайнятості у зв`язку з виконанням судового рішення Сумського апеляційного суду від 05 грудня 2023 року у справі
№ 591/2885/23 щодо стягнення на користь ОСОБА_2 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди, судових витрат.
Зарічний районний суд міста Суми рішенням від 08 червня 2026 року (у складі судді Клименко А. Я.) у задоволенні позову Державного центру зайнятості відмовив.
Сумський апеляційний суд постановою від 11 серпня 2026 року (у складі колегії суддів Петен Я. Л. , Замченко А. О., Худика А. М.) рішення Зарічного районного суду міста Суми від 08 червня 2026 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов Державного центру зайнятості задовольнив.
Стягнув з ОСОБА_1 на користь Державного центру зайнятості матеріальну шкоду у розмірі 148 225,19 грн.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
У касаційній скарзі, поданій 03 вересня 2026 року через підсистему «Електронний суд», ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка
Молібог Ю. М., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує
пункти 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України.
Верховний Суд ухвалою від 16 вересня 2026 року (після усунення недоліків) відкрив касаційне провадження у справі № 591/12217/24 та витребував її матеріали з Зарічного районного суду міста Суми.
У вересні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
22 вересня 2026 року Державний центр зайнятості через підсистему «Електронний суд» подав відзив на касаційну скаргу, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.
Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, оскільки касаційна скарга подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України основними засадами судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У прецедентній практиці Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») вказано, що умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, враховуючи те, що провадження здійснюється судом після розгляду справи судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27 жовтня 2020 року у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) зазначила, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур. У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
У пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.
З огляду на матеріали справи, Зарічний районний суд міста Суми ухвалою
від 10 грудня 2024 року справу № 591/12217/24 призначив до розгляду
в порядку загального позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.
Конституційний Суд України Рішенням від 22 листопада 2023 року
№ 10-р(II)/2023 визнав таким, що відповідає Конституції України
(є конституційним) пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Конституційний Суд України керувався тим, що у касаційному порядку може бути здійснений перегляд судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, проте лише у випадках, визначених ЦПК України
(абзац четвертий пункту 7.5. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
Верховний Суд як суд касаційної інстанції у цивільних справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні цивільних спорів (абзац п`ятий пункту 7.7. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
Припис пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, що встановлює один із «фільтрів» для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, - визнання справи малозначною - є зрозумілим за змістом та передбачним за наслідками застосування. Зазначений припис Кодексу також має правомірну мету - додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) як одного з аспектів вимоги юридичної визначеності (пункт 7.9. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
Установлений у пункті 2 частини третьої статті 389 ЦПК України такий «фільтр» для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, як малозначність справи, не є непереборною перешкодою для доступу особи до суду касаційної інстанції. Тому пункт 2 частини третьої статті 389 ЦПК України містить домірні засоби законодавчого внормування процесуальних відносин щодо відкриття касаційного провадження у малозначних справах (абзац третій пункту 7.10. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 листопада 2023 року
№ 10-р(II)/2023).
Конституційний Суд України Рішенням від 22 листопада 2023 року
№ 10-р(II)/2023 визнав такими, що не відповідають Конституції України
(є неконституційними), пункти 1 та 5 частини шостої статті 19 ЦПК України. Разом з тим вказаним рішенням не визнано неконституційними пункти 2, 3, 4 частини шостої статті 19 ЦПК України, які є застосовними при кваліфікації справи як малозначної.
Відповідно до пункту 2 частини шостої статті 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Згідно з частиною четвертою статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначене для розгляду, зокрема малозначних справ; справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні.
У частинах третій, четвертій статті 274 ЦПК України визначено, що при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів, збільшення їх розміру, оплату додаткових витрат на дитину, стягнення неустойки (пені) за прострочення сплати аліментів, індексацію аліментів, зміну способу їх стягнення, розірвання шлюбу та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
Для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення (частина дев`ята статті 19 ЦПК України).
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 176 ЦПК України ціна позову визначається у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, чи оспорюваною сумою за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.
У постанові від 26 лютого 2019 року у справі № 907/9/17 (провадження
№ 12-76гс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову.
Позивач визначає ціну позову на момент звернення до суду із таким позовом, яка є незмінною, крім випадків збільшення позовних вимог та зміни предмета позову, для розрахунку судових витрат, зокрема під час звернення до судів апеляційної та касаційної інстанцій.
Предметом позову у цій справі є відшкодування шкоди в порядку регресу. Тобто ціна позову становить 148 225,19 грн, яка станом на 01 січня 2026 року не перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 328 грн х 250 = 832 000 грн).
З огляду на резолютивну частину постанови Сумського апеляційного суду
від 11 серпня 2026 року, постанова апеляційного суду не підлягає оскарженню в касаційному порядку.
Дослідивши матеріали справи, зміст позовної заяви, з метою перевірки підстав для застосування пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Європейський суд з прав людини вказує, що було б важко погодитись з тим, що Верховний Суд у ситуації, коли відповідне національне законодавство дозволило йому відфільтрувати справи, що надходять до нього, має бути пов`язаним з помилками нижчих судів при визначенні питання щодо надання комусь доступу до нього. В іншому випадку це може серйозно заважати роботі Верховного Суду і зробить неможливим виконання Верховним Судом своєї специфічної ролі. У прецедентній практиці Суду вже було підтверджено, що повноваження вищого суду щодо визначення своєї юрисдикції не можуть бути обмежені таким чином (рішення у справі «Зубац проти Хорватії»,
заява № 40160/12, від 05 квітня 2018 року).
Верховний Суд, враховуючи засади змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства, дослідив та взяв до уваги: ціну та предмет позову, складність справи, доводи касаційної скарги, а також значення справи для сторін і суспільства, практику розгляду справ з даної категорії.
Отже, дана справа не є справою з ціною позову, що перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, та не належить до виключень, передбачених пунктом 2 частини шостої статті 19 ЦПК України.
Під час вирішення питання про відкриття касаційного провадження (зокрема й про відмову у відкритті провадження) у справі не надається правова оцінка законності та обґрунтованості оскаржуваних судових рішень, а виключно встановлюється наявність чи відсутність підстав для їх касаційного оскарження відповідно до статей 389, 394 ЦПК України.
Верховний Суд звертає увагу на те, що можливість відкриття касаційного провадження у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує двохсот п`ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, залежить виключно від обставин конкретної справи: її значення для формування єдиної правозастосовчої практики; неможливості спростування особою, яка подає касаційну скаргу, обставин, встановлених оскаржуваним судовим рішенням, при розгляді іншої справи; значного суспільного інтересу справи чи її виняткового значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; помилкового віднесення судом першої інстанції справи до категорії малозначних.
При цьому тягар доказування наявності підстав, передбачених підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, покладається на скаржника.
Касаційна скарга містить посилання на те, що дана справа потребує перегляду Верховним Судом на підставі підпунктів «а», «б», «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, оскільки касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; справа має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу.
Заявник вказує, що ціна позову не перевищує поріг малозначності, але потребує вирішення питання про те, зокрема чи дозволяє стаття 136 КЗпП України Державному центру зайнятості звертатися з позовом про відшкодування шкоди в порядку регресу до особи, яка на момент звернення вже не є керівником і не перебуває у трудових відносинах. Відповідь на це питання безпосередньо формує правозастосовчу практику щодо великої кількості керівників регіональних органів у процесі реорганізацій державної служби зайнятості та інших мережевих структур. Саме тому касаційний перегляд цієї справи має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Додатково, винятковість обґрунтовується тим, що стягнення коштів у визначеному розмірі разом із судовими витратами для фізичної особи, яка є пенсіонером/колишнім керівником, який уже більше трьох років не обіймає посаду, має для нього виняткове значення. Крім того, оскаржене рішення фактично покладає на одну особу відповідальність за системне рішення держави про ліквідацію філій, що виходить за межі індивідуального спору і зачіпає значний суспільний інтерес у сфері відповідальності керівників публічного сектору.
Конституційний Суд України наголосив, що унормування процесуальних відносин у спосіб визначення в ЦПК України підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики (абзац другий пункту 7.8. мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України
від 22 листопада 2023 року № 10-р(II)/2023).
Верховний Суд керується тим, що фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що заявник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.
Стосовно виняткового значення справи для учасника справи, то в даному випадку оцінка судом такої «винятковості» може бути зроблена виключно на підставі дослідження мотивів, відповідно до яких сам учасник справи вважає її такою, що має для нього виняткове значення. Винятковість значення справи для учасника справи можна оцінити тільки з урахуванням особистої оцінки справи таким учасником. Відтак, особа, яка подає касаційну скаргу має обґрунтувати наявність відповідних обставин у касаційній скарзі.
Вжите законодавцем словосполучення «значний суспільний інтерес» необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має неабияке значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей, девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.
Однак скаржник не навів обставин, які б свідчили про наявність у справі ознак її суспільної важливості або виняткового значення, а також не виділив особливо рідкісних, унікальних вимог, що дають підстави вважати, що вона має значення для уніфікованого розуміння та застосування права для сторін спору. Допустимість відкриття касаційного провадження, якщо справа становить значний суспільний інтерес чи має виняткове значення для скаржника, зумовлена потребою забезпечення єдності судової практики. Йдеться про реалізацію принципів верховенства права та правової визначеності, рівності перед законом і судом з метою гарантування розумної передбачуваності судового рішення.
Посилання скаржника на «значний суспільний інтерес» має також загальний, формальний характер та не містить належного обґрунтування.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Незгода заявника з оскаржуваним судовим рішенням у цілому, за відсутності інших обставин, не має розглядатися як така обставина, що має впливати на визначення справи як такої, що має виняткове значення та становить значний суспільний інтерес, оскільки це може бути оцінкою сторони щодо кожної конкретної справи, учасником якої вона є.
Крім того, з огляду на зміст підпункту «б» пункту 2 частини третьої
статті 389 ЦПК України, наведений випадок для відкриття касаційного провадження у малозначній справі повинен передбачати, що особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи.
ОСОБА_1 обґрунтовує підставу, передбачену підпунктом «б» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України тим, що Сумський апеляційний суд у цій справі визнав преюдиційними для ОСОБА_1 обставини справи
№ 591/2885/23, у якій він не був учасником, оскільки не був залучений до участі у справі, а тому не мав процесуальної можливості заперечувати оцінку дій роботодавця.
Разом з тим, висновки про те, що службова особа, яка видала наказ про звільнення, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненим працівникам часу вимушеного прогулу, неодноразово підтверджені Верховним Судом, зокрема
у постановах від 17 липня 2024 року у справі № 439/362/22 (провадження
№ 61-16371св23), від 09 жовтня 2024 року у справі № 394/438/22 (провадження № 61-17029св23), від 05 березня 2025 року у справі № 947/8629/20 (провадження № 61-2579св24), у яких, зокрема також службова особа, яка видала наказ про звільнення, не була залучена до розгляду справи про визнання незаконним звільнення працівника та його поновлення на роботі.
На час подання позову (квітень 2023 року) до Сумського обласного центру зайнятості у справі № 591/2885/23 ОСОБА_1. виконував обов`язки директора голови Сумського обласного центру зайнятості, а отже, мав бути обізнаний про розгляд цієї справі в суді та мав можливість впливати на реалізацію центру зайнятості - відповідачем своїх процесуальних прав та обов`язків, як особисто в порядку самопредставництва, так і через уповноважених представників. Не звертався із клопотаннями про вступ у справу № 591/2885/23 як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача, відповідно до положень частини першої
статті 53 ЦПК України, і сам ОСОБА_1., хоча, як керівник центру зайнятості, мав бути обізнаний про розгляд цієї справи судом.
Оскільки висновки суду апеляційної інстанції у цій справі зроблено з огляду на її предмет, підстави позову та досліджені докази, що саме собою не підтверджує неможливості доведення відповідних обставин в іншому судовому провадженні, тому наведені скаржником доводи не свідчать про наявність у цьому випадку винятку, передбаченого підпунктом «б» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, для перегляду оскаржуваного судового рішення у цій малозначній справі.
Таким чином, підстава, передбачена підпунктом «б» пункту 2 частини третьої
статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження не підтвердилася.
Суд зазначає, що учасники судового процесу мають розуміти, що визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України випадки є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, як від заінтересованих осіб, так і від Суду, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
При цьому використання оціночних чинників, зокрема таких понять, як: «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», «малозначні справи», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».
Розглянувши доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Молібог Ю. М., колегія суддів дійшла висновку, що подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які могли б бути визнані такими,
що підпадають під дію підпунктів «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Водночас Верховний Суд зазначає, що підстави касаційного оскарження передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України не є тотожними за пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, як випадки можливості касаційного оскарження у малозначних справах.
Такі доводи є виконанням вимог процесуального закону щодо форми та змісту будь-якої касаційної скарги, а тому самі собою не вказують на фундаментальність порушених у скарзі питань для формування єдиної правозастосовчої практики та не свідчать про наявність інших випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, за наявності яких судове рішення у малозначній справі підлягає касаційному оскарженню.
Крім того, у касаційній скарзі заявник не посилається на підстави, передбачені статтею 411 ЦПК України, для обов`язкового скасування судового рішення, що оскаржується, та Верховний Суд таких підстав не встановив.
У ЦПК України визначено баланс між такими гарантіями права на справедливий судовий розгляд, як право на розгляд справи судом, встановленим законом (пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), та принципом остаточності судових рішень - res judicata, фактично закріплено перехід до моделі обмеженої касації, що реалізується за допомогою введення процесуальних фільтрів з метою підвищення ефективності касаційного провадження.
Оскарження в суді третьої інстанції має відбуватися щодо справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, що забезпечує ефективність касаційного провадження.
Верховний Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R(95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Відтак, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, спрямовані на недопущення безладного перебігу судового процесу (рішення у справі «Пелевін проти України», заява № 24402/02, від 20 травня 2010 року).
Отже, зазначена справа не підлягає касаційному перегляду, оскільки заявник подав касаційну скаргу на судове рішення, яке на підлягає касаційному оскарженню.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 року у справі
№ 761/10509/17 (провадження № 14-53цс19) сформулювала правову позицію, згідно з якою, якщо касаційна скарга прийнята до провадження суду касаційної інстанції помилково, тому у зв`язку з цим касаційне провадження у справі належить закрити.
Наведена правова позиція підлягає застосуванню судом до процесуальних правовідносин, що виникли під час розгляду цієї касаційної скарги.
Відповідно до частини другої статті 396 ЦПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.
З огляду на викладене, з метою забезпечення єдності та стабільності судової практики, забезпечення передбачуваності застосування правових норм, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Молібог Ю. М., на постанову Сумського апеляційного суду
від 11 серпня 2026 року у справі № 591/12217/24, оскільки вона подана на судове рішення, яке не підлягає касаційному оскарженню відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.
Згідно з підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційне провадження підлягає закриттю, немає підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Керуючись статтями 19, 260, 389 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
ПОСТАНОВИВ:
Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокатка Молібог Юлія Миколаївна, на постанову Сумського апеляційного суду від 11 серпня 2026 року у справі за позовом Державного центру зайнятості до ОСОБА_1 про відшкодування шкоди в порядку регресу.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: І. М. Фаловська С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв