П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
------------------------
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
15 жовтня 2026 р. м. Одеса Справа № 420/43001/25
перша інстанція: суддя Бутенко А.В.,
повний текст судового рішення
складено 27.02.2026, м. Одеса
П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючої-судді - Казанчук Г.П.
суддів - Градовського Ю.М., Єщенка О.В.
розглянувши в порядку письмового провадження в м.Одеса апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у справі № 420/43001/25 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 Оперативно-Тактичного З`єднання - НОМЕР_2 Корпусу Національної Гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-
ВИКЛАД ОБСТАВИН :
ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 Оперативно-Тактичного З`єднання - НОМЕР_2 Корпусу Національної Гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_1 », в якому просив суд:
- визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 Оперативно-Тактичного З`єднання - 1 Корпусу Національної Гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » щодо відмови ОСОБА_1 у виплаті одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень на підставі абзацу 4 пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153;
- зобов`язати військову частина НОМЕР_1 Оперативно-Тактичного З`єднання - 1 Корпусу Національної Гвардії України « ІНФОРМАЦІЯ_1 » виплатити ОСОБА_1 грошову винагороду у розмірі 1 млн. гривень на підставі абзацу 4 пункту 4 постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2025 року № 153.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 Національної гвардії України та брав безпосередню участь у бойових діях у Донецькій та Запорізькій областях у періоди з 28.01.2023 по 17.02.2025, що підтверджується довідкою військової частини НОМЕР_1 від 11.08.2025 № 4395.
Позивач вказував, що до набрання чинності постанови Кабінету Міністрів України від 11.02.2025 № 153 «Про реалізацію експериментального проекту щодо підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби у Збройних Силах, Національній гвардії та Державній прикордонній службі під час воєнного стану» (далі - Постанова № 153) він у віці до 25 років був прийнятий за контрактом на військову службу під час воєнного стану, а 17.02.2025 отримав бойову травму, що підтверджується довідкою від 20.02.2025 № 36.
Позивач зазначав, що 18.11.2025 він звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 з рапортом про виплату одноразової грошової винагороди у розмірі 1 млн. гривень, однак листом від 26.11.2025 йому відмовлено з посиланням на те, що станом на 24 лютого 2022 року він вже перебував на військовій службі, що позивач вважає протиправним.
Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на те, що позивач не відповідає умовам, визначеним пунктом 4 Постанови № 153, зокрема, надана ним довідка свідчить про участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, і є підставою для надання статусу учасника бойових дій, однак не підтверджує безпосередньої участі у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій у розумінні Постанови № 153.
Відповідач також зазначав, що 02.08.2025 за вихідним № 10/28-318 військовою частиною направлено особову справу позивача до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, у зв`язку з чим надати суду копію контракту позивача неможливо.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що право на одноразову грошову винагороду відповідно до пункту 4 Постанови № 153 мають військовослужбовці, які були призвані або прийняті на військову службу після оголошення воєнного стану у віці до 25 років.
Суд встановив, що станом на 24.02.2022 позивач вже проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_3 Національної гвардії України, а наказом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.11.2022 № 108 о/с його лише переміщено для подальшого проходження служби до військової частини НОМЕР_1 , а тому дійшов висновку про правомірність відмови відповідача у виплаті винагороди.
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, ОСОБА_1 через свого представника - адвоката Малюка Євгена Володимировича подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, та недоведеність обставин, які суд визнав встановленими, просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нову постанову про задоволення позовних вимог.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що до набрання чинності Постановою № 153 він у віці до 25 років був прийнятий за контрактом на військову службу під час воєнного стану, брав безпосередню участь у бойових діях та отримав поранення, пов`язане із захистом Батьківщини, а тому має право на винагороду відповідно до абзаців другого та четвертого пункту 4 Постанови № 153.
Апелянт вказує, що 02.12.2022 наказом командира військової частини НОМЕР_3 його виключено зі списків особового складу та переміщено до військової частини НОМЕР_1 , а отже контракт він підписував вже після початку повномасштабного вторгнення, на що суд першої інстанції уваги не звернув.
Крім того, апелянт вважає, що обмеження права на винагороду лише особами, які уклали контракт у віці до 25 років після 24.02.2022, є дискримінаційним щодо осіб, які уклали контракт до запровадження воєнного стану, та суперечить статті 24 Конституції України, Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» і висновкам Конституційного Суду України, викладеним у рішенні від 07.07.2004 № 14-рп/2004.
Рух справи в апеляційній інстанції:
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 26.05.2026 року апеляційну скаргу залишено без руху.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08.06.2026 року поновлено строк на апеляційне оскарження та відкрито апеляційне провадження, а ухвалою від 08.06.2026 року призначено справу до апеляційного розгляду в порядку письмового провадження.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 09.06.2026 року виправлено описки в ухвалах від 26.05.2026 року та від 08.06.2026 року.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 07.07.2026 року витребувано у позивача та у територіального центру комплектування та соціальної підтримки, до якого направлено особову справу позивача, копію контракту, за яким позивач в добровільному порядку був призваний на військову службу.
На виконання вимог зазначеної ухвали представник позивача подав заяву про відсутність у позивача копії контракту, а територіальний центр комплектування та соціальної підтримки вимоги ухвали не виконав.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 17.09.2026 року повторно витребувано у позивача та у територіального центру комплектування та соціальної підтримки копію контракту про проходження позивачем військової служби, надано позивачу строк для надання витребуваних доказів та попереджено про наслідки, передбачені статтею 240 КАС України.
21.09.2026 року представник позивача подав заяву про відсутність у позивача примірника контракту та про надання додаткового строку для надання доказів.
23.09.2026 року територіальний центр комплектування та соціальної підтримки повідомив, що особова справа позивача протягом 2025 - 2026 років до нього не надходила.
Ухвалою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 25.09.2026 року відмовлено у задоволенні клопотання позивача про продовження строку на виконання ухвали від 17.09.2026 року як передчасного, оскільки строк на її виконання спливав 28.09.2026 року.
Станом на день розгляду справи витребуваний доказ до суду не надано.
Відповідно до вимог статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
За правилами частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, суд апеляційної інстанції, -
УСТАНОВИВ:
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду, що ОСОБА_1 проходив військову службу за контрактом у Національній гвардії України.
Наказом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.11.2022 № 108 о/с позивача переміщено для подальшого проходження служби в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 , а 02.12.2022 його виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 .
Календарна вислуга років позивача станом на 02.12.2022 становила 3 роки 1 місяць та 08 днів.
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 11.08.2025 № 4395 позивач брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, у періоди з 24.11.2020 по 02.02.2021, з 02.11.2021 по 01.02.2022, з 28.01.2023 по 27.04.2023, з 04.08.2023 по 04.12.2023, з 06.12.2023 по 04.02.2024, з 09.03.2024 по 01.05.2024, з 08.05.2024 по 19.05.2024, з 04.06.2024 по 27.06.2024 та з 29.07.2024 по 17.02.2025.
Відповідно до довідки від 20.02.2025 № 36 17.02.2025 позивач одержав травму в результаті бойових дій під час виконання обов`язків військової служби.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 17.07.2025 № 74 позивача звільнено з військової служби у відставку на підставі підпункту «б» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за станом здоров`я, а наказом від 17.07.2025 № 215 розірвано з ним контракт та виключено зі списків особового складу військової частини з 18.07.2025.
18.11.2025 позивач звернувся до командира військової частини НОМЕР_1 з рапортом про виплату одноразової грошової винагороди відповідно до Постанови № 153.
Листом від 26.11.2025 відповідач відмовив позивачу у виплаті винагороди, зазначивши, що військовослужбовцям, які станом на 24 лютого 2022 року вже перебували на військовій службі за контрактом та проходили службу безперервно, виплата винагороди не передбачена умовами Постанови № 153.
Не погоджуючись з такою відмовою, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Отже, правомірність відмови відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 Постанови № 153, є предметом спору, переданого на вирішення адміністративного суду.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-XII (далі - Закон № 2232-XII).
Згідно з частиною третьою статті 1 Закону № 2232-XII військовий обов`язок включає, зокрема, прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу, а також проходження військової служби.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону № 2232-XII Збройні Сили України та інші військові формування комплектуються військовослужбовцями шляхом призову (направлення) громадян України на військову службу та прийняття громадян України на військову службу за контрактом.
Отже, закон розмежовує прийняття (призов) громадянина на військову службу, з яким пов`язується початок військової служби, та подальше проходження ним військової служби, у тому числі шляхом переміщення по службі між військовими частинами.
Держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів (частина перша статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей»).
Згідно з частиною четвертою статті 9 зазначеного Закону грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
11.02.2025 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 153, якою з метою підвищення мотивації до проходження окремими категоріями громадян України військової служби під час воєнного стану запроваджено відповідний експериментальний проект.
Постанова № 153 опублікована в газеті «Урядовий кур`єр» 13.02.2025 та набрала чинності з цього дня.
Відповідно до абзацу другого пункту 4 Постанови № 153 особам рядового, сержантського і старшинського складу Збройних Сил, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, які до набрання чинності цією постановою у віці до 25 років були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану, введеного Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 р. № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 р. № 2102-IX, проходять військову службу та брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком, що за сукупністю становить не менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою, виплачується одноразова грошова винагорода за тривалість проходження служби в бойових умовах у розмірі 1 млн. гривень.
Абзацом четвертим пункту 4 Постанови № 153 передбачено, що військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які брали безпосередню участь у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою у зв`язку із наявністю у них захворювань, поранень (травм, контузій, каліцтв), одержаних під час захисту Вітчизни, або їх перебуванням та звільненням з полону (крім тих, які добровільно здалися в полон), винагорода виплачується в повному обсязі.
Пунктом 4 Постанови № 153 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 30.07.2025 № 942) також передбачено, що виплата винагороди здійснюється військовослужбовцям, зазначеним в абзаці другому цього пункту, які відповідають вимогам щодо виплати винагороди та були прийняті на військову службу за контрактом під час воєнного стану з числа осіб, які проходили строкову військову службу, або проходили військову службу і були атестовані до присвоєння первинного офіцерського звання, або проходили військову службу, мали спеціальні звання або класні чини та були переатестовані до присвоєння офіцерського звання.
Зі змісту наведених положень вбачається, що реалізація права особи на отримання одноразової грошової винагороди можлива виключно за умови дотримання встановлених Постановою № 153 вимог, які мають існувати в сукупності, зокрема, прийняття або призову особи на військову службу у віці до 25 років під час воєнного стану, до набрання чинності цією постановою - 13.02.2025.
При цьому як абзац другий, так і абзац четвертий пункту 4 Постанови № 153, на який посилається позивач, поширюють свою дію лише на осіб, які були прийняті або призвані на військову службу під час воєнного стану.
Поширення дії пункту 4 Постанови № 153 на окремі категорії осіб, які проходили військову службу до прийняття за контрактом під час воєнного стану (строковиків, осіб, атестованих чи переатестованих до присвоєння офіцерського звання), свідчить про те, що Кабінет Міністрів України визначив коло отримувачів винагороди вичерпно і не поширив її на військовослужбовців, які станом на 24.02.2022 вже проходили військову службу за контрактом і продовжили її проходження під час воєнного стану.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, станом на 02.12.2022 календарна вислуга років позивача становила 3 роки 1 місяць та 08 днів, тобто позивач проходив військову службу щонайменше з жовтня 2019 року.
Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_1 від 11.08.2025 № 4395 позивач брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, зокрема, у періоди з 24.11.2020 по 02.02.2021 та з 02.11.2021 по 01.02.2022, тобто до введення воєнного стану.
Наказом ІНФОРМАЦІЯ_2 від 29.11.2022 № 108 о/с позивача переміщено для подальшого проходження служби в розпорядження командира військової частини НОМЕР_1 , а 02.12.2022 виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 .
Отже, станом на 24.02.2022 позивач вже проходив військову службу за контрактом у Національній гвардії України, а переміщення його 02.12.2022 з однієї військової частини до іншої для подальшого проходження служби не є прийняттям на військову службу у розумінні статті 4 Закону № 2232-XII та пункту 4 Постанови № 153.
Твердження апелянта про те, що з виключення його зі списків особового складу військової частини НОМЕР_3 та переміщення до військової частини НОМЕР_1 вбачається укладення ним контракту вже після початку повномасштабного вторгнення, колегія суддів відхиляє, оскільки таке переміщення здійснено наказом по особовому складу для подальшого проходження служби, а не у зв`язку з прийняттям позивача на військову службу.
Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України).
Відповідач довів, що станом на 24.02.2022 позивач вже проходив військову службу за контрактом і продовжував її безперервно, що стало підставою для відмови у виплаті винагороди.
Натомість обставина укладення позивачем нового контракту про проходження військової служби під час воєнного стану, на яку він посилається в обґрунтування своїх вимог, підлягає доведенню саме позивачем.
Контракт про проходження військової служби є підставою для видання наказу по особовому складу про зарахування особи до списків особового складу та призначення її на відповідну посаду чи продовження військової служби, а один його примірник зберігається у військовослужбовця (пункт 26 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008).
Позивач ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції жодного контракту не надав, дати укладення контракту (контрактів) та їх строку не зазначив, а в позовній заяві обмежився загальним твердженням про те, що він був прийнятий за контрактом на військову службу під час воєнного стану.
З метою повного з`ясування обставин справи апеляційний суд ухвалами від 07.07.2026 та від 17.09.2026 двічі витребовував у позивача та у територіального центру комплектування та соціальної підтримки копію контракту про проходження позивачем військової служби.
Однак представник позивача повідомив лише про відсутність у позивача примірника контракту, не навівши причин такої відсутності та не надавши інших доказів укладення контракту під час воєнного стану, а територіальний центр комплектування та соціальної підтримки повідомив, що особова справа позивача до нього не надходила.
Відповідно до частини першої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно з частиною шостою статті 73 КАС України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За таких обставин твердження позивача про укладення ним контракту під час воєнного стану ґрунтуються виключно на припущеннях і належними та допустимими доказами не підтверджені, а тому колегія суддів розглядає справу за наявними в ній доказами.
Наявні ж у справі докази свідчать про те, що позивач був прийнятий на військову службу за контрактом до введення воєнного стану і проходив її безперервно, а отже не належить до кола осіб, визначених абзацом другим пункту 4 Постанови № 153, на яких поширюється і дія абзацу четвертого цього пункту.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що абзац четвертий пункту 4 Постанови № 153, на підставі якого заявлено позовні вимоги, стосується військовослужбовців, які брали безпосередню участь у бойових діях строком менше шести місяців станом на дату набрання чинності цією постановою саме у зв`язку з одержаними пораненнями (травмами).
Натомість травму позивач одержав 17.02.2025, тобто після набрання чинності Постановою № 153, а тому вона не могла бути причиною меншої тривалості його участі у бойових діях станом на 13.02.2025.
Щодо доводів апелянта про дискримінаційний характер положень Постанови № 153 колегія суддів зазначає, що такі доводи до суду першої інстанції не заявлялися, а відповідно до частини п`ятої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Крім того, правомірність Постанови № 153 не є предметом цього спору, а встановлення Кабінетом Міністрів України додаткової одноразової винагороди для певних категорій військовослужбовців з метою підвищення мотивації громадян до вступу на військову службу під час воєнного стану не свідчить про дискримінацію інших військовослужбовців, оскільки відмінність у правовому регулюванні ґрунтується на об`єктивному критерії - часі та підставах прийняття особи на військову службу - і переслідує легітимну мету.
Європейський суд з прав людини у справі "ТОВ "Укркава" проти України" (заява № 10233/20) від 6 лютого 2025 року визнав порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод через надмірний судовий активізм Верховного Суду.
Принцип, згідно з яким суд не є законодавчим органом і не може підміняти собою закон, є фундаментальною основою принципу розподілу влад і правової визначеності. Судова гілка влади має право тлумачити закон, але не створювати нові норми чи повністю переписувати чинні.
У контексті практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) та українського судочинства цей принцип має чіткі межі та критерії.
Соціальний захист військовослужбовців, які отримали поранення під час захисту Батьківщини та були звільнені з військової служби у зв`язку з визнанням їх непридатними до неї, забезпечується іншими передбаченими законодавством гарантіями, зокрема, одноразовою грошовою допомогою у разі встановлення інвалідності відповідно до статті 16 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Колегія суддів зазначає про відсутність порушення легітимних очікувань позивача, оскільки до початку дії воєнного стану в Україні, позивач вже був професійним військовим з бойовим досвідом, мав статус учасника бойових дій та проходив військову службу за контрактом, а у правовідносинах, що виникли після набрання чинності Постановою № 153, позивач не відповідав визначеним нею умовам.
За таких обставин відмова відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди, передбаченої пунктом 4 Постанови № 153, є правомірною. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Постанова №153 є експериментальною та прийнята лише на визначений період - два роки.
Колегія суддів зазначає, що обставини, за яких позивач отримав тяжке поранення під час захисту Батьківщини, не можуть бути самостійною підставою для виплати винагороди всупереч умовам, визначеним нормативно-правовим актом.
Оскільки позивач не відповідає умові щодо проходження військової служби станом на дату набрання чинності Постановою № 153, що є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову, колегія суддів не вбачає необхідності надавати оцінку доводам апелянта щодо належності доказів безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій та поданим апелянтом додатковим доказам.
Посилання апелянта на рішення Конституційного Суду України від 07.07.2004 № 14-рп/2004 колегія суддів не бере до уваги, оскільки воно ухвалене у правовідносинах щодо обмеження права на працю і не стосується підстав виплати стимулюючих грошових винагород військовослужбовцям.
Доводи відповідача щодо недоведеності безпосередньої участі позивача у бойових діях в районах ведення воєнних (бойових) дій колегія суддів не оцінює, оскільки предметом спору є відмова відповідача, викладена в листі від 26.11.2025, з підстав, зазначених у ній, а саме у зв`язку з проходженням позивачем військової служби станом на 24.02.2022.
З огляду на викладене суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про правомірність відмови відповідача у виплаті позивачу одноразової грошової винагороди та про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до вимог статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.
Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Згідно з частинами першою - третьою статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Відповідно до частини другої статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Апеляційний суд враховує усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (п.п. 29-30 рішення у справі «Руїз Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.
Spain), заява № 18390/91, від 09.12.1994).
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду цієї справи об`єктивно, повно та всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, дав їм правильну юридичну оцінку і ухвалив законне, обґрунтоване рішення без порушень норм матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають правових підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.
Статтею 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підстав для перерозподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України апеляційний суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 лютого 2026 року у справі № 420/43001/25 залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуюча суддя Г.П. Казанчук
Суддя Ю.М. Градовський
Суддя О.В. Єщенко