Постанова № 141351981 у справі № 487/6560/25 від 09.11.2026

09.11.26

22-ц/812/2324/26

Справа №487/6560/25

Суддя-доповідач апеляційного суду Круглікова А.В.

Головуючий суду першої інстанції Притуляк І.О.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2026 року місто Миколаїв

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:

головуючого Круглікової А.В.

суддів: Коломієць В.В., Серебрякової Т.В.

при секретарі судового засідання Повертайленко Ю.В.

за участю представника позивача Водолазського А.Ю.

представника відповідача ОСОБА_1 - адвоката Грибоноса В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Грибоносом Вячеславом Володимировичем на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 серпня 2026 року, під головуванням судді Притуляк І.О. у цивільній справі за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та індексу інфляції,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2026 року Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк» (далі- АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до Заводського районного суду міста Миколаєва з позовом про солідарне стягнення зі ОСОБА_2 (далі за текстом - ОСОБА_2 ), ОСОБА_1 (далі- ОСОБА_1 ) заборгованості за порушення виконання грошового зобов`язання в сумі 318 415,75 грн., з яких 92 903,32 грн. - 3% річних та 225 512,43 грн. - індекс інфляції.

Обґрунтовуючи заявлені вимоги представник позивача вказував, що 12.11.2007 між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № NKKCGM00000054, на виконання умов якого, банк надав позичальнику кредит в сумі 210 150,45 доларів США строком до 12.11.2027 року, а ОСОБА_2 зобов`язався повернути кредитні кошти та сплатити відсотки за їх користування в строки та порядку, встановлені кредитним договором.

Крім того, в порядку забезпечення виконання ОСОБА_2 зобов`язання за вказаним вище договором, 12.11.2007 між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 укладено Договір поруки №1, відповідно до умов якого, поручитель зобов`язався відповідати перед кредитором за виконання обов`язків за Кредитним договором в тому ж розмірі, що і боржник, включаючи сплату кредиту, процентів нарахованих за користування кредитом, винагороди штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. У випадку невиконання ОСОБА_2 обов`язків за кредитним договором боржник і поручитель зобов`язались відповідати перед кредитором як солідарні боржники.

Так, позивач вказував, що свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, надавши ОСОБА_2 кредит, однак відповідач належним чином взяті на себе зобов`язання не виконав, в результаті чого виникла заборгованість перед кредитором.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року, яке набрало законної сили - 14.09.2011 року, зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в солідарному порядку на користь АТ КБ «ПриватБанк» було стягнуто заборгованість за кредитним договором №NKKCGM00000054 від 12.11.2007 року в розмірі 1 921 111,37 грн.

В подальшому, після набрання рішенням законної сили, в рахунок погашення боргу на рахунки № НОМЕР_1 , № НОМЕР_2 за період з 14.09.2011 року по 14.07.2025 рік відповідачами перераховано 52 601,52 дол. США, що еквівалентно 889 794,04 грн. (з урахуванням курсу НБУ на день зарахування). Залишок заборгованості відповідачів за рішенням суду становить 1 031 317,33 грн.

Таким чином, у відповідачів виникла заборгованість розрахована на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України, за невиконання грошового зобов`язання встановленого рішенням суду, яка станом на 05.09.2025 року, становить - 318 415,75 грн. та складається з суми 3 % річних - 92 903,32 грн. та індексу інфляції - 225 512,43 грн.

Посилаючись на викладені вище обставини, представник позивача просив суд солідарно стягнути з відповідачів на користь АТ КБ «ПриватБанк» вказану вище суму заборгованості.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Грибонос В.В. просив суд у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування своїх заперечень проти позову посилається на те, що позивач у позовній заяві не повідомив про те, що зобов?язання було погашено у повному обсязі.

Так, вказує, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.03.2013 року у справі № 1423/17047/2012 за позовом ПАТ Комерційний Банк «ПриватБанк» до ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12.11.2007 було звернуто стягнення на трикімнатну квартиру по АДРЕСА_1 та на 2 машиномісця, що належали відповідачу на праві власності шляхом їх продажу з укладанням ПАТ Комерційним банком «ПриватБанк» від свого імені договорів купівлі-продажу.

У подальшому на виконання вказаного вище рішення суду позивачем було звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом здійснення його продажу і таким чином повністю погашено заборгованість за кредитним договором.

Також, наведеним вище рішенням суду встановлено, що 01.11.2011 року виконавче провадження щодо виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1 921 111,37 грн. було закрито на підставі заяви стягувача про повернення виконавчого документа без подальшого виконання. Відсутність виконавчих проваджень щодо ОСОБА_1 підтверджує висновок про відсутність невиконаних зобов`язань ОСОБА_1 , як поручителем за вищевказаним кредитним договором.

У постанові Дніпровського апеляційного суду від 18.02.2020 року у справі № 202/28808/13-ц (пров. № 22-ц/803/2362/20) за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до АТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення заборгованості суд першої інстанції дійшов обґрунтовано висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Банку, так як боржником були виконанні кредитні зобов?язання за спірним кредитним договором.

Зобов?язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. За відсутності заборгованості за основним зобов?язанням, а також у разі неможливості стягнення основного зобов?язання через минування строків давності відсутні підстави для стягнення акцесорного зобов?язання.

На підставі викладеного представник відповідача ОСОБА_1 - адвокат Грибонос В.В. вказував, що поданий позов є безпідставним, а тому просив суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

У відзиві на позовну заяву представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Сидоренко Т.В. просила суд у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування висловленої позиції зазначила, що представником позивача дату набрання законної сили рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року, замість вірної - 14.09.2011 року вказано невірну - 08.12.2010 року.

Крім того зазначила, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.03.2013 року у справі № 1423/17047/2012 за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12.11.2007 року звернуто стягнення на належні йому трикімнатну квартиру АДРЕСА_2 та два машиномісця за тією ж адресою шляхом їх продажу з укладанням ПАТ КБ «ПриватБанк» від свого імені договорів купівлі-продажу. Рішенням суду встановлена вартість предмету іпотеки - 1 061 259,83 грн.

В свою чергу, позивачем звернуто стягнення на вищевказане нерухоме майно шляхом здійснення його продажу і таким чином погашено заборгованість за кредитним договором.

Вказана обставина встановлена рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05.11.2019 року у справі № 202/28808/13-ц за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до АТ «Акцент-Банк», ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18.02.2020 року.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Сидоренко Т.В. вказувала, що судовими рішеннями, які набрали законної сили, встановлено факт повного погашення зобов`язання за кредитним договором, у тому числі за рахунок звернення стягнення на майно ОСОБА_1 , яке було предметом іпотечного договору, яким забезпечувалось грошове зобов`язання з повернення коштів за кредитним договором.

З урахуванням зазначеного стверджувала, що позивачем не доведено факту наявності та розмір заборгованості за кредитним договором від 12.11.2007 року № NKKCGM00000054, а тому вимоги щодо стягнення 3-х % річних та індексу інфляції є безпідставними.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 21.08.2026 у справі № 487/6560/25 позов АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних та індексу інфляції задоволено. Стягнуто в солідарному порядку з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» 3% річних у розмірі 92 903,32 грн., інфляційні витрати у розмірі 225 512,43 грн., а всього - 318 415,75 грн. Судові витрати покладено на відповідачів порівну.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у відповідачів виникло грошове зобов`язання перед позивачем, що було встановлено рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року, яке набрало законної сили - 14.09.2011 року, та відповідно до положень ч. 5 ст. 82 ЦПК України, доказуванню не підлягає. Оскільки матеріали справи не містять доказів виконання вказаного грошового зобов`язання відповідачами в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність існування у АТ КБ «ПриватБанк» права вимоги на стягнення з відповідачів 3% річних та індексу інфляції.

Також, суд дійшов висновку, що прийняття рішення судом про стягнення заборгованості не є тотожнім поняттям реальному виконанню зобов`язання, зокрема фактичному отриманню коштів кредитором.

Судом першої інстанції відхилено твердження представників відповідачів про те, що зобо`язання за кредитним договором було повністю виконано шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося за рішенням суду, а не в порядку визначеному положеннями ст. 37 Закону України «Про іпотеку», якою визначено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Крім того, твердження представників відповідачів стосовно того, що зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю, суд визнав беззмістовними, оскільки наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Відхиляючи посилання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Сидоренко Т.В. на той факт, що позивачем безпідставно обрано період для стягнення 3% річних та інфляційних витрат з 23.02.2019 року по 01.01.2022 року, суд виходив з того, що позовна давність щодо визнаних судом обґрунтованими позовних вимог не спливла, оскільки позивач звернувся до суду з позовними вимогами, нарахованими за період з лютого 2019 року по лютий 2022 року, тобто без обмеження останніми трьома роками, що передували подачі позову.

Апеляційна скарга, подана представником відповідача ОСОБА_1 - адвокатом Грибоносом В.В. мотивована тим, що судом першої інстанції при ухваленні рішення не враховано, що окрім сплачених за період з 08.12.2010 року по 14.07.2025 рік на погашення боргу коштів у сумі 52 601,52 дол. США, що еквівалентно з урахуванням курсу НБУ долара США на день зарахування 889 794,04 грн. на рахунки № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , відбулося також звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 01.03.2013 у справі № 1423/17047/2012, яке змінено у резолютивній частині рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 17.09.2013 було звернуто стягнення на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки та належало ОСОБА_1 шляхом здійснення його продажу та, як наслідок, повністю погашено заборгованість за кредитним договором.

Загальна вартість квартири та машиномісць зазначена у п. 38.4 іпотечного договору, згідно якого вартість предмету іпотеки, до якого входить квартира та машиномісця, складає 1 061 259,83 грн. Позивач звернув стягнення на весь предмет іпотеки, тобто і на машиномісця.

Таким чином, на думку апелянта, сума заборгованості відповідачами була погашена.

Як стверджує представник апелянта, матеріали справи також містять відомості про те, що позивачем від ОСОБА_4 отримано 705 500 грн. в якості оплати за квартиру, що належала відповідачу ОСОБА_1 та, на яку було звернуто стягнення як на предмет іпотеки,

Отже, з наданих позивачем матеріалів вбачається, що сума погашення заборгованості як мінімум становить 1 595 294,04 грн., яка визначена як сума заявлених позивачем отриманих коштів на рахунки позивача від відповідачів та отриманих коштів від ОСОБА_5 за продаж квартири відповідача ОСОБА_1 (889 794,04 грн. + 705 500,00 грн. = 1 595 294,04 грн.).

За такого, сума заборгованості, розрахована позивачем, з якою погодився суд першої інстанції, є невірною та не враховує вартість проданої квартири у сумі 705 500 грн.

Також, представник апелянта вказує, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року та постановою Дніпровського апеляційного суду від 18.02.2020 року у справі № 202/28808/13-ц встановлено ту обставину, що зобов?язання за кредитним договором, у тому числі за рахунок звернення стягнення на майно ОСОБА_1 , яке було предметом іпотечного договору, яким забезпечувалось грошове зов?язання з повернення коштів за кредитним договором, виконано у повному обсязі.

Крім того, представник апелянта звертає увагу на відсутність виконавчих проваджень щодо ОСОБА_1 , що у свою чергу додатково підтверджує висновок про відсутність невиконаних зобов`язань ОСОБА_1 , як поручителем за вищевказаним кредитним договором. Так, 01.11.2011 року виконавче провадження щодо виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 1 921 111,37 грн. було закрито на підставі заяви стягувача про повернення виконавчого документа без подальшого виконання.

Таким чином, як стверджує представник апелянта, позивач, реалізував своє право на закриття виконавчого провадження щодо примусового виконання рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року про стягнення заборгованості з тією метою, щоб задовольнити свої майнові вимоги шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки - майно, належне на праві власності відповідачу ОСОБА_1 (трикімнатну квартиру по АДРЕСА_1 , що належала ОСОБА_1 та на два машиномісця за тією ж адресою).

Зобов?язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної (постанова ВП ВС від 07.04.2020 У справі N?910/4590/19). За відсутності заборгованості за основним зобов?язанням, а також у разі неможливості стягнення основного зобов?язання відсутні підстави для стягнення акцесорного зобов?язання.

За такого, враховуючи правову позицію Верховного Суду у складі Об?єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06.03.2019 року у справі № 757/44680/15-ц (провадження № 61-32171сво18) вимоги позивача, на думку представника апелянта, не підлягають задоволенню щодо стягнення інфляційних та 3% річних за невиконання основного зобов`язання, яке не може бути стягнуте, у зв`язку з тим, що виконавче провадження закрито за ініціативою позивача, як стягувача.

У відзиві на апеляційну скаргу представник АТ КБ «ПриватБанк», посилаючись на необґрунтованість її доводів, просило суд залишити скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін. Представник АТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що твердження представника апелянта про те, що відповідачами на рахунки № 29095021715572, НОМЕР_2 сплачено грошові кошти у сумі 52601,52 доларів США, що еквівалентно 889 794,04 грн та, що крім зазначених коштів, відбулось звернення стягнення на предмет іпотеки, вартість якого складає 1 061 259,83 грн. не відповідає дійсності. Так, представник Банку пояснює, що сума 52 601,52 доларів США, яка надійшла на вищезазначені рахунки вже включала кошти, що надійшли від реалізації предметів іпотеки за кредитним договором.

Також, представник скаржника стверджує, що сума боргу була повністю погашена. При цьому, у своїй скарзі він наводить наступні цифри: 889 794,04 грн (сплачені кошти) та 705 500,00 грн (сума, отримана від реалізації предмета іпотеки за договором купівлі-продажу). Разом апелянт виводить суму погашення у розмірі 1 595 294,04 грн. Однак, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року у справі № 2-4090/2010, яке набрало законної сили, сума стягнення становила 1 921 111,37 грн. Шляхом простої математичної дії (1 921 111,37 грн - 1 595 294,04 грн) вбачається, що навіть за власними розрахунками апелянта, борг залишається непогашеним щонайменше на суму понад 325 000 грн, незважаючи на те, що ці розрахунки не відповідають дійсності. Відтак, порушення грошового зобов?язання триває, що є безперечною підставою для застосування ст. 625 ЦК України. Суд першої інстанції правомірно та обґрунтовано погодився з розрахунком Позивача, за яким залишок непогашеного боргу для нарахування становить 1 031 317,33 грн.

Апелянт не зазначає той факт, що на сьогодні у Заводському відділі державної виконавчої служби у місті Миколаєві Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Одеса) відкрито виконавче провадження № 71835432 щодо виконання виконавчого документа № 2-4090/2010 про стягнення заборгованості із ОСОБА_2 . Зазначена інформація перебуває у публічному доступі на веб-порталі АСВП.

Крім того, апелянт посилається на постанову Дніпровського апеляційного суду від 18.02.2020 року у справі № 202/28808/13-ц як на преюдицію нібито повної сплати боргу. Однак, апелянт умисно оминає той факт, що постановою Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 202/28808/13-ц висновки судів щодо факту «повного погашення боргу» боржниками були скасовані. Верховний Суд закрив провадження у справі щодо солідарного стягнення боргу із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України - виключно через те, що вже існує рішення суду, яке набрало законної сили (від 08.12.2010 у справі № 2-4090/2010) про стягнення цієї самої заборгованості. Отже, закриття провадження через наявність первісного судового рішення жодним чином не свідчить про фактичне виконання цього рішення боржником.?

З огляду на викладене, представник АТ КБ «ПриватБанк» вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно з?ясував обставини справи, дав належну правову оцінку доказам та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на довільному трактуванні норм законодавства та спотворенні фактів, встановлених судами касаційної інстанції.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги; суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 ЦПК України).

Положеннями частин 1, 2, 3, 5 статті 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частини 1 статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини.

За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Як передбачено частиною першою статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Статтею 1049 ЦК України визначено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно із вимогами ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлено обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

Статтею 553 ЦК України унормовано, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником (ч. 1). Порукою може забезпечуватися виконання зобов`язання частково або у повному обсязі (ч. 2). Поручителем може бути одна особа або кілька осіб (ч. 3).

Згідно зі статтею 554 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 12.11.2007 між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК», а його правонаступником, у свою чергу, АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № NKKCGM 00000054, відповідно до умов якого ОСОБА_2 отримав кредит у вигляді не поновлювальної кредитної лінії у розмірі 247 977,55 доларів США на наступні цілі: оплату по договору про участь у Фонді фінансування будівництва №02/11-07 від 12.11.2007 року у розмірі 210 150,46 доларів США шляхом безготівкового перерахування, а також у розмірі 16 812,04 доларів США на оплату страхових платежів, на сплату страхування життя позичальника у розмірі 21 015,05 доларів США у випадках та порядку, передбачених п.п.2.1.3, 2.2.7 даного договору шляхом безготівкового перерахування зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,9% на місять на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,14% від суми виданого кредиту щомісяця в період сплати, за який приймається період з 10 по 25 число кожного місяця в строк до 12 листопада 2027 року.

Крім того, 12.11.2007 між Закритим акціонерним товариством комерційний банк «ПРИВАТБАНК» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК», а його правонаступником, у свою чергу, є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_1 був укладений Договір поруки №1, відповідно до умов якого, ОСОБА_1 як поручитель на добровільних засадах взяв на себе зобов`язання відповідати перед банком по зобов`язанням боржника, які виникають з умов кредитного договору № NKKCGM 00000054 від 12.11.2007 року в повному обсязі цих зобов`язань.

Також, як свідчать матеріали справи, в забезпечення виконання зобов`язань за вищевказаним кредитним договором 16 листопада 2011 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» (правонаступником якого є Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПРИВАТБАНК», а його правонаступником, у свою чергу, є АТ КБ «ПриватБанк») та ОСОБА_2 був укладений іпотечний договір, за яким останній надав в іпотеку майнові права на отримання у власність нерухомого майна, а саме: трикімнатної квартири, будівельний номер за проектом С23, загальною площею 142,80 кв.м., що розташована на шостому поверсі житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , а також місця у паркінгу за №№ 91, 92.

Обставини укладення наведених вище договорів сторони у справі не оскаржують, а тому колегія суддів рішення в цій частині не перевіряє.

Як встановлено судом першої інстанції з відповіді з Єдиного державного демографічного реєстру від 09.09.2025 № 1751343 та інформацій щодо реєстрації особи в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків від 10.09.2025 №1759225 та щодо підтвердження відповідності реєстраційних даних фізичної особи даним Державного реєстру фізичних осіб - платників податків від 10.09.2025 № 1759198 вірним прізвищем відповідача є ОСОБА_6 (РНОКПП НОМЕР_3 ).

Отже, оскільки вказані вище данні щодо прізвища відповідача є підтвердженими матеріалами справи, колегія суддів, як і суд першої інстанції, вважає вірним прізвищем відповідача - « ОСОБА_7 ».

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно з ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. ст. 610, 612 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом. У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов`язання вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами - стаття 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Таким чином, у випадку настання строку виконання зобов`язання за кредитним договором, у тому числі і випадку, передбаченому частиною другою статті 1050 ЦК України, позичальник повинен повернути кредитору позику у повному обсязі та нараховані на час повернення проценти.

Як встановлено судом першої інстанції, відповідачі прийнятті на себе зобов`язання за вказаними вище договорами належним чином не виконали, отримані кредитні кошти в строк, визначений у кредитному договорі в повному обсязі не повернули, внаслідок чого виникла заборгованість.

Так, матеріали справи свідчать, що рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року у цивільній справі № 2-4090/2010 за позовною заявою ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором позов задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 заборгованість за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12 листопада 2007 року у розмірі 1 921 111,37 грн., яка складається із заборгованості по кредиту в розмірі 202 970,41 дол. США, заборгованості по відсоткам в розмірі 2 315,16 дол. США, заборгованості по простроченому кредиту в розмірі 2 271,36 дол. США, заборгованості по комісії 284,21 дол. США, заборгованості по простроченій комісії 2 353,68 дол. США, пені - 6407,49 дол. США, а всього - 240 066,90 дол. США.

Вказане вище рішення суду було залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14.09.2011 року. (справа №6-12975 св11).

Відповідно до ч. 5 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у відповідачів виникло грошове зобов`язання перед позивачем, що було встановлено рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року у цивільній справі № 2-4090/2010, яке набрало законної сили - 14.09.2011 року, та відповідно до положень ч.5 ст. 82 ЦПК України, доказуванню не підлягає.

Також, матеріали справи свідчать, що рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 березня 2013 року, з урахуванням внесених змін рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2013 року у справі № 1423/17047/2012 за позовною заявою АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки, позовні вимоги Банку задоволено частково. В рахунок погашення заборгованості в розмірі 346 975,73 доларів США за кредитним договором від 12 листопада 2007 року № NKKCGM00000054 звернуто стягнення на квартиру АДРЕСА_2 і машино-місце № НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , які належать на праві власності ОСОБА_1 , початкова ціна нерухомого майна встановлена на рівні, не нижче за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.

Крім того, вбачається, що 11.12.2015 між АТ КБ «ПриватБанк» в особі уповноваженого представника, який діяв на підставі рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 01 березня 2013 року, з урахуванням змін внесених рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2013 року у справі № 1423/17047/2012 (Продавець) та ОСОБА_5 (Покупець) укладено договір купівлі-продажу, на виконання умов якого (п. 1.1. договору) Продавець передав у власність (продав), а Покупець прийняла у власність (купила) належну на праві власності ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_2 та сплатила за неї обумовлену грошову суму в розмірі 705 400 грн, які були одержані Продавцем від Покупця до оформлення цього договору, оскільки Сторони встановили, що умови Договору щодо сплати ціни Договору застосовується до відносин між ними, які виникли до його укладання (ч. 3 ст. 631 ЦК України).

Отже, як вказував позивач, з урахуванням часткової сплати відповідачами за період з 08.12.2010 по 14.07.2025 на рахунки №№ НОМЕР_1 , НОМЕР_2 заборгованості в загальні сумі 52 601,52 доларів США, що еквівалентно 889 794,04 грн., яка включає у тому числі суму грошових коштів в розмірі 705 400 грн, отриманої за договором купівлі-продажу від 11.12.2015 внаслідок продажу предмета іпотеки, розмір не сплаченої заборгованості за кредитним договором від 12.11.2007 № NKKCGM00000054, станом на час звернення з позовом до суду, становить 1 031 317,33 грн.

Факт часткової оплати заборгованості за кредитним договором від 12.11.2007 № NKKCGM 00000054 в загальній сумі 52 601,52 доларів США за період з 08.12.2010 по 14.07.2025 не заперечувався відповідачами в ході розгляду цієї справи.

З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що сума заборгованості за кредитним договором становить 1 031 317,33 грн., яка утворилася шляхом віднімання від встановленої рішенням суду суми заборгованості, яка складає - 1 921 111,37 грн., сплачених за період з 08.12.2010 року по 14.07.2025 рік на погашення боргу на рахунки № НОМЕР_1 , НОМЕР_2 грошових коштів у сумі 52 601,52 доларів США, що еквівалентно з урахуванням курсу НБУ долара на день зарахування 889 794,04 грн.

Розглянувши матеріали справи, колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він відповідає фактичним обставинам справи та вимогам законодавства.

Згідно до змісту частини першої статті 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Вбачається, що при визначенні суми основного боргу за кредитним договором від 12.11.2007 № NKKCGM 00000054 в розмірі 1 031 317,33 грн. позивачем враховано суму в розмірі 705 400 грн, яка була отримана АТ КБ «ПриватБанк» за договором купівлі-продажу від 11.12.2015 внаслідок продажу предмета іпотеки, що підтверджується випискою по рахунку за період з 12.11.2007 по 08.04.2026 (т. 2, а.с. 28-29).

Так, згідно з вказаною вище випискою по рахунку, а також наявною в матеріалах цієї справи платіжною інструкцією від 04.12.2014 № 1 (т. 2, а.с. 30) на рахунок ОСОБА_2 за № НОМЕР_2 , відкритий в АТ КБ «ПриватБанк», 04.12.2014 надійшли кошти в сумі 46 451,83 доларів США.

Як пояснював представник позивача, кошти в сумі 46 451,83 доларів США надійшли 04.12.2014 на рахунок ОСОБА_2 від АТ КБ «ПриватБанк» внаслідок продажу останнім об`єкту нерухомості за договором купівлі-продажу квартири від 11.12.2015, які були конвертовано в подальшому долари США та спрямовано в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 12.11.2007 № NKKCGM 00000054.

Із змісту пунктів 2.1., 2.3. договору купівлі-продажу квартири від 11.12.2015 встановлено, що повний розрахунок за цим договором був проведений сторонами до оформлення та підписання цього договору.

За таких обставин, матеріалами справи підтверджується, що кошти в сумі 46 451,83 доларів США, які надійшли 04.12.2014 на рахунок ОСОБА_2 за № 29097054299235 від АТ КБ «ПриватБанк» були конвертованими коштами в сумі 705 400 грн, отриманими Банком внаслідок продажу останнім об`єкту нерухомості за договором купівлі-продажу квартири від 11.12.2015, за умовами якого повний розрахунок між сторонами відбувся до його оформлення та підписання.

Таким чином, доводи представника апелянта, що АТ КБ «ПриватБанк» при визначенні суми основного боргу невраховано суму в розмірі 705 400 грн., отриману позивачем внаслідок продажу предмету іпотеки спростовуються матеріалами справи.

Також не ґрунтуються на положеннях закону посилання представника апелянта про те, що зобо`язання за кредитним договором було повністю виконано шляхом звернення стягнення на іпотечне майно, оскільки звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося за рішенням суду, а не в порядку визначеному положеннями ст. 37 Закону України «Про іпотеку», якою визначено право іпотекодержателя задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки.

Крім того, колегією суддів відхиляються як необґрунтовані доводи апелянта про встановлення рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року у справі № 202/28808/13-ц, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року, що зобов?язання за кредитним договором № NKKCGM00000054 виконано у повному обсязі.

Вбачається, що рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року у справі № 202/28808/13-ц, яке залишено без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» до Акціонерного товариства "Акцент-Банк", ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12 листопада 2007 року відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні вимог АТ КБ «ПриватБанк» у справі № 202/28808/13-ц суди першої та апеляційної інстанції виходили з того, що пред`явлена до стягнення Банком з відповідачів заборгованість складається із заборгованості по кредиту та штрафним санкціям, яка була повністю вже стягнута рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва у справі № 2-4090/2010, яке набрало законної сили. У зв`язку з чим, у задоволенні вимог відмовлено.

Водночас постановою Верховного суду від 17.03.2021 у справі № 202/28808/13-ц рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року в частині позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про солідарне стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12 листопада 2007 року, яка утворилася станом на 17 лютого 2010 року скасовано, провадження у справі в цій частині закрито. В іншій частині рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року залишено без змін.

Із змісту постанови Верховного суду від 17.03.2021 у справі № 202/28808/13-ц слідує, що підставою для скасування рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 05 листопада 2019 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 лютого 2020 року в частині позовних вимог акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» про солідарне стягнення із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054 від 12 листопада 2007 року, яка утворилася станом на 17 лютого 2010 року, є неврахування судами під час ухвалення вказаних судових рішень, що в справі № 2-4090/2010 вже вирішені позовні вимоги банку до ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка утворилася станом на 17 лютого 2010 року, а тому наявні підстави для закриття провадження по справі у вказаній частині на підставі пункту 3 частини першої статті 255 ЦПК України.

Таким чином, за наслідками розгляду цивільної справи № 202/28808/13-ц судами було встановлено, що заявлену до стягнення суму боргу, яка була станом на 17 лютого 2010 року, вже було стягнуто рішенням суду у справі № 2-4090/2010, а тому провадження у справі у цій частині вимог було закрито на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, тобто у зв`язку з наявністю рішення суду, яке набрало законної сили, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Доказів того, що за наслідками розгляду цивільної справи № 202/28808/13-ц провадження у справі було закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, тобто за відсутністю предмету спору, матеріали цієї справи не містять.

Отже, закриття провадження у справі на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, тобто у зв`язку з наявністю рішення суду, яке набрало законної сили, ухвалене з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не є тотожнім поняттям реальному виконанню зобов`язання, зокрема фактичному отриманню коштів кредитором.

За таких обставин, посилання апелянта на повне погашення заборгованості за кредитним договором № NKKCGM00000054, що встановлено за наслідками розгляду цивільної справи № 202/28808/13-ц не підтверджуються зібраними у справі доказами.

Доводи апелянта про відсутність відкритих виконавчих проваджень щодо ОСОБА_1 та, як наслідок, відсутність невиконаних останнім зобов`язань, як поручителем за кредитним договором спростовується інформацією, що перебуває у публічному доступі на веб-порталі АСВП.

Частиною 1 ст. 559 ЦК України визначено, що порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання.

Частиною 1 статті 598 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Згідно зі ст. 599 ЦК України, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Отже, оскільки порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а будь-яких умов (підстав), з якими норми глави 50 Цивільного кодексу України пов`язують припинення зобов`язання за Кредитним договором в даному випадку не настали, підстави для твердження про припинення договору поруки в даному випадку відсутні.

А тому, твердження представника апелянта про припинення зобов`язань у ОСОБА_1 за спірним кредитним договором є неспроможними та відхиляються судом апеляційної інстанції.

Таким чином, як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, станом на день пред`явлення даної позовної заяви до суду зазначене вище рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року у цивільній справі № 2-4090/2010 відповідачами в повному обсязі не виконано, заборгованість за кредитним договором № NKKCGM00000054 повністю не сплачена, внаслідок чого обліковується заборгованість перед АТ КБ «ПриватБанк» в сумі 1 031 317,33 грн.

Факт наявності наведеної заборгованості підтверджується матеріалами цієї справи й не спростований відповідачами в ході її розгляду.

Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу, з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І «Загальні положення про зобов`язання» книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

Чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу (п. 64 постанови Великої Палати ВС від 04.06.2019 у справі № 916/190/18).

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення (постанова Великої Палати ВС від 08.11.2019 у справі № 127/15672/16-ц).

Зазначена вище позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 4 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18). Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Судова практика Верховного Суду, яка міститься в постанові від 20.05.2021 року по справі № 910/3077/20 виходить з можливості стягнення 3% річних та інфляційних втрат, як з позичальника так і з поручителя: «Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором кредиту солідарно як з боржника так із поручителів, яке не виконане останніми, не звільняє їх від відповідальності за не виконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України. Вказана правова норма не містить застережень щодо неможливості солідарної відповідальності боржників за порушення грошового зобов`язання».

Крім цього, Верховний Суд у своїх Постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, висловив позицію, що невиконання боржником грошового зобов`язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову.

Колегією суддів під час розгляду справи враховано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.07.2025 року у справі № 161/5405/24 (провадження № 61-2772св25), про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат і трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги, а поєднання цих вимог у одній справі не є обов`язковим. Наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення.

Отже, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність непогашеної суми основного боргу за кредитним договором № NKKCGM00000054 в розмірі 1 031 317,33 грн., яка встановлена судовим рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 08.12.2010 року у цивільній справі № 2-4090/2010 та є непогашеною в повному обсязі, станом на час розгляду цієї справи в суді, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що заявлені до стягнення на підставі ст. 625 ЦК України 3% річних та індекс інфляції підлягають нарахуванню саме на цю суму.

За розрахунком позивача, з яким й погодився суд першої інстанції, розмір 3% річних та індексу інфляції за період з 23.02.2019 року по 23.02.2022 становить 92 903,32 грн. та 225 512,43 грн. відповідно.

Вказаний розмір не спростовано апелянтом, контррозрахунку матеріали справи не містять.

Отже, оскільки будь-яких доводів щодо невірності розрахунку 3% річних та індексу інфляції, здійсненого позивачем, апеляційна скарга не містить, апеляційним судом відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України законність і обґрунтованість судового рішення в цій частині не перевіряється.

З огляду на вище викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції про солідарне стягнення зі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 наведеної вище заборгованості ухвалено з повним з`ясуванням обставин справи, є правильним та обґрунтованим.

За своїм змістом усі доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, разом з тим доказів на спростування встановлених судом першої інстанції обставин апелянтом до апеляційної скарги не надано.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до положень ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із вимогами ч. 1 ст. 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Судове рішення першої інстанції таким вимогам відповідає в повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та залишає рішення суду першої інстанції без змін.

Щодо судових витрат

Згідно із підпунктами "б", "в" пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається, крім іншого, з нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до вимог частин 1 статті 141 ЦПК України, судовий збір у разі задоволення позовних вимог покладається судом на відповідача.

Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, понесені відповідачем при поданні апеляційної скарги витрати залишаються за його рахунок.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Грибоносом Вячеславом Володимировичем залишити без задоволення.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 21 серпня 2026 року у справі № 487/6560/25 залишити без змін.

Повний текст судового рішення складено 10 листопада 2026 року.

Постанова набирає законної сили з дня ухвалення, але за наявності підстав, передбачених статтею 389 ЦПК, може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Головуючий А.В. Круглікова

Судді: В.В. Коломієць

Т.В. Серебрякова