Справа № 127/17560/26
Провадження № 22-ц/801/2325/2026
№ 22-ц/801/2326/2026
Категорія:
Головуючий у суді 1-ї інстанції Воробйов В. В.
Доповідач:Сало Т. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 вересня 2026 року Справа № 127/17560/26 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Сала Т.Б., суддів: Голоти Л.О., Панасюка О.С., секретар Кулішко Б.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційні скарги ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 липня 2026 року, повний текст рішення складено 03 серпня 2026 року, та на додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року, повний текст додаткового рішення складено 06 серпня 2026 року, ухвалені суддею Воробйовим В.В. в м. Вінниці, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння,
встановив:
У травні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просив витребувати з чужого незаконного володіння фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на його користь належне йому майно, а саме: три дверні блоки прихованого монтажу згідно із замовленням №1303-181224 від 18 грудня 2024 року.
В обґрунтування позову ОСОБА_1 зазначив, що 18 грудня 2024 року між ним та ФОП ОСОБА_2 було укладено договір купівлі-продажу (замовлення №1303-181224) на виготовлення чотирьох дверних блоків прихованого монтажу на загальну суму 65 807 грн. Товар був повністю оплачений позивачем.
Через виявлені істотні недоліки лакофарбового покриття та конструкції товар двічі повертався відповідачу для усунення недоліків. Вдруге товар був повернутий та отриманий відповідачем 24 лютого 2025 року. З вказаної дати і по теперішній час всі чотири дверні блоки фактично перебувають у володіння відповідача, що ним не оспорюється.
Постановою Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2026 року у справі №127/28274/25 позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення коштів було задоволено частково шляхом розірвання договору в частині одного дверного блоку та стягнуто його вартість. В частині стягнення коштів за решту трьох дверних блоків, то судом було відмовлено за недостатністю доказів.
Згідно з вказаною постановою, договір купівлі-продажу в частині трьох дверних блоків прихованого монтажу є чинним. Оскільки вказаний товар повністю оплачений позивачем, а кошти за нього судом не стягувалися і відповідачем не поверталися, тому позивач є його законним і єдиним власником.
Станом на дату подання цього позову відповідач без жодних правових підстав утримує належне позивачу майно, а саме три дверні блоки. Надіслану на адресу відповідача письмову вимогу про добровільне повернення майна позивача від 09 квітня 2026 року ФОП ОСОБА_2 проігнорувала, товар не повернула.
Позивач вказує про те, що раніше, у відповіді на претензію від 02 вересня 2025 року, відповідач заявляла протиправні вимоги про оплату зберігання товару в сумі 20 000 грн, забувши про те, що сама проігнорувала фінансову вимогу від 24 лютого 2025 року, що підтверджує умисел на безпідставне утримання його власності та створення штучних перешкод та затягування розгляду справи.
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 липня 2026 року у задоволенні позову відмовлено. Судовий збір компенсовано за рахунок держави.
Додатковим рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 6000,00 грн (шість тисяч гривень 00 коп.).
Не погодившись із вказаними судовими рішеннями, ОСОБА_1 подав апеляційні скарги, в яких просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити: зобов`язати ФОП ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили відправити перевізником ТОВ «Нова пошта» на адресу ОСОБА_1 (м. Вінниця, відділення №1) три дверні блоки прихованого монтажу, виготовлені на виконання замовлення №1303-181224 від 18 грудня 2024 року (за вирахуванням дверного блока Д3, вартість якого стягнута постановою Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2026 року у справі №127/28274/25), - у спосіб, яким сторони неодноразово обмінювалися цим товаром під час виконання договору (експрес-накладні ТОВ «Нова пошта» №2045194865938 та №20451103693939). Також просить скасувати додаткове рішення суду та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні заяви ФОП ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6 000 грн відмовити повністю. Зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню, з урахуванням критерію співмірності, передбаченого ч. 4 ст. 137 ЦПК України.
У скаргах зазначає, що суд першої інстанції кваліфікував факт перебування спірних дверних блоків у відповідача як такий, що випливає з договірних відносин сторін, а не з позадоговірного заволодіння майном, і на цій підставі дійшов висновку про неможливість застосування статті 387 ЦК України. Застосований судом висновок Верховного Суду у справі №725/1824/20 не є коректним по суті. Встановивши неналежність обраного позивачем способу захисту, суд був зобов`язаний самостійно здійснити правильну кваліфікацію відносин сторін, а не відмовляти у захисті права, яке фактично існує і порушується. До застосування підлягає стаття 620 ЦК України. Що стосується додаткового рішення, то надані відповідачем платіжні документи не відповідають нормативним вимогам до реквізиту «Призначення платежу» і не можуть вважатися належним доказом понесених саме судових витрат у цій справі. Платежі здійснено фізичною особою ОСОБА_2 , а не стороною справи - ФОП ОСОБА_2 , що ставить під сумнів, що саме сторона справи понесла заявлені витрати. Суд не оцінив надані позивачем заперечення, фактично переклавши тягар доведення достовірності доказів на позивача. Заявлений розмір витрат не відповідає критерію співмірності.
У поданому на апеляційну скаргу відзиві ФОП ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Також просить стягнути із позивача на користь відповідача судові витрати на правничу допомогу.
Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість судових рішень суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що фізична особа-підприємець ОСОБА_2 займається економічною діяльністю, зокрема, з роздрібної торгівлі залізними виробами, виробництвом дерев`яних будівельних конструкцій та столярних виробів, та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується Випискою з єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с.50).
Постановою Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2026 року у справі №127/28274/25 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 18 листопада 2025 року скасовано та ухвалено нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів та відшкодування моральної шкоди задоволено частково. Стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 18 745 гривень (за двері Д3 із дзеркалом та прихованим порогом), моральну шкоду в розмірі 1 000 грн, витрати на правничу допомогу в розмірі 914,40 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено за недоведеністю (а.с. 4-19).
Під час розгляду справи судом апеляційної інстанції встановлено:
- 18 грудня 2024 року ОСОБА_1 у мережі інтернет на сайті столярного виробництва «Астра» (https://astra.com.ua) здійснив замовлення на виготовлення у ФОП ОСОБА_2 товару чотирьох дверних блоків прихованого монтажу (далі товар) на суму 65 807,00 грн, що підтверджується замовленням №1303-181224 СВ «Астра» та рахунком-фактурою №1303-181224 від 18 грудня 2024 року;
- після оплати товару, 31 січня 2025 року ФОП ОСОБА_3 відправила ОСОБА_1 зазначений товар, що підтверджується експрес-накладними ТОВ «Нова пошта» №2045194865938 (00010005);
- 03 лютого 2025 року позивач через ТОВ «Нова пошта» повернув товар та сплатив кошти в сумі 1 965,00 грн за послугу доставки дверей, через певні дефекти товару. Відповідач ФОП ОСОБА_2 вказує, що після повернення цього товару було доопрацьоване лакофарбове покриття;
- 14 лютого 2025 року товар був повторно доставлений позивачу, а 20 лютого 2025 року останній повернув на адресу ФОП ОСОБА_3 товар;
- 26 лютого 2025 року ФОП ОСОБА_2 складений акт дефектовки (дефектний акт), з якого слідує, що повернутий виріб не відповідає первісному стану, у якому був відправлений покупцю. Наявні експлуатаційні та монтажні пошкодження, що виключають можливість повторного продажу як нового виробу. Орієнтовна вартість відновлення та доукомплектування становить 29 382,00 грн;
- 17 серпня 2025 року ОСОБА_1 з метою досудового врегулювання спору направив вимогу про повернення коштів від 15 серпня 2025 року на суму 68 062,00 грн, з яких: 20 000,00 грн сума передоплати; 100,00 грн комісія за переказ коштів; 45 807,00 грн сума післяплати; 190,00 грн комісія за переказ коштів; 1 965,00 грн вартість доставки товару, вказуючи на недоліки товару;
- ФОП ОСОБА_2 надала відповідь на претензію ОСОБА_1 від 15 серпня 2025 року та зазначила, що описані позивачем недоліки та дефекти товару не відповідають дійсності, оскільки повернутий товар має ознаки використання, некомплектності та пошкоджений самим покупцем через непрофесійний монтаж, а також через самостійне внесення змін позивачем у технічну конструкцію товару. Також відповідач просив сплатити кошти за зберігання товару в сумі 20 000,00 грн.;
- придбаний у ФОП ОСОБА_2 товар містив недоліки, які з`явилися знову після їх усунення та недоліки, які усунені не були;
- між сторонами у справі виникли зобов`язання щодо договору купівлі-продажу, за умовами якого відповідач мав перед позивачем зобов`язання щодо передачі товару (столярні вироби), що регулюється нормами ст.ст. 655, 656, 673, 698 ЦК України.
Після ухвалення апеляційною інстанцію рішення, позивач 09 квітня 2026 року направив ФОП ОСОБА_2 вимогу про повернення майна, в якій зазначив, що оскільки судовий розгляд завершено, а грошові кошти за три одиниці товару йому не повернуті та у них відсутні правові-підстави для подальшого утримання його майна, тому просив протягом п`яти календарних днів з моменту отримання цієї вимоги повернути належне майно. Доставку здійснити перевізником «Нова пошта» (а.с.34-36).
ОСОБА_1 , вважаючи, що протиправне утримання дверей ФОП ОСОБА_2 позбавляє його права володіння та розпорядження своєю власністю, а також блокує його можливість реалізувати права споживача для подальшого судового захисту своїх прав у зв`язку з виявленням прихованих та очевидних недоліків виробу, на підставі статті 387 ЦК України звернувся до суду із вказаним позовом.
Частинами 1 та 3 статті 13 ЦПК встановлено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).
Відповідно до ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Статтею 387 ЦК України визначено, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (ч.ч. 1, 2 ст. 12 ЦПК).
Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Суд першої інстанції, дослідивши матеріали справи встановив, що предметом спору є три дверних блока, які фактично перебувають у володінні відповідача на підставі укладеного між сторонами договору купівлі-продажу, у зв`язку з поверненням товару через недоліки. Тобто повернення майна відповідачу відбулося за волею позивача. Вимога позивача базується на договірних зобов`язаннях, а не на позадоговірному витребуванні майна, тому вона не є віндикаційним позовом.
Суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту у виді вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння є неналежним, оскільки судом встановлено наявність між сторонами договірних зобов`язань (купівлі-продажу), у зв`язку з чим відмовив у задоволенні позову.
За змістом ч. 1 ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає про те, що суд першої інстанції був зобов`язаний самостійно застосувати належний спосіб захисту порушеного права, а не відмовляти у задоволенні позову з формальних підстав. Вважає, що до спірних правовідносин підлягає до застосування стаття 620 ЦК України, яка передбачає право особи, якій належить право вимоги за зобов`язанням, витребувати належну їй річ у боржника та вимагати її передання, якщо ця річ визначена індивідуальними ознаками.
При цьому, за результатами апеляційного перегляду ОСОБА_1 просив ухвалити рішення, яким зобов`язати ФОП ОСОБА_2 протягом 10 робочих днів з дня набрання рішенням законної сили відправити перевізником ТОВ «Нова пошта» на адресу ОСОБА_1 (м. Вінниця, відділення №1) три дверні блоки прихованого монтажу, виготовлені на виконання замовлення №1303-181224 від 18 грудня 2024 року (за вирахуванням дверного блока Д3, вартість якого стягнута постановою Вінницького апеляційного суду від 11 березня 2026 року у справі №127/28274/25), - у спосіб, яким сторони неодноразово обмінювалися цим товаром під час виконання договору (експрес-накладні ТОВ «Нова пошта» №2045194865938 та №20451103693939).
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 зазначено, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17-ц (провадження № 14-144цс18) зроблено висновки, відповідно до яких застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
З урахуванням предмету спору та підстав позову в цій справі, а також принципів змагальності сторін та диспозитивності, суд позбавлений можливості змінити правову кваліфікацію вимог позивача з одночасною зміною обраного позивачем способу захисту своїх прав, оскільки суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обрати предмет позову.
До вказаних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 29 травня 2019 року у справі № 2-3632/11, від 15 липня 2019 року у справі № 235/499/17, від 17 липня 2019 року у справі № 523/3612/16-ц, від 24 липня 2019 року у справі № 760/23795/14-ц, від 25 вересня 2019 року у справі № 642/6518/16-ц, від 30 жовтня 2019 року у справі № 390/131/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 756/17180/14-ц, від 13 листопада 2019 року у справі № 697/2368/15-ц, від 01 квітня 2020 року у справі № 686/24003/18, від 01 липня 2020 року у справі № 287/575/16-ц, від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 стверджує про те, що у суду є обов`язок самостійно кваліфікувати заявлені вимоги, виходячи з фактичних обставин справи, незалежно від того, на які саме норми права послався позивач.
При цьому, апелянт послався на постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі №917/1739/17 та від 16 липня 2025 року у справі №910/2389/23.
Колегія суддів вважає, що при розгляді даної справи не можна використовувати згадані судові рішення Верховного Суду, виходячи з наступного.
По-перше, висновки Верховного Суду у згаданих справах зроблені за обставин, які не є тотожними обставинам даної справи.
По-друге, ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає про необхідність врахування «справжнього прагнення позивача».
Подаючи позов до ФОП ОСОБА_2 , ОСОБА_1 стверджує про протиправне утримання дверей відповідачем, а враховуючи протиправність таких дій, просить витребувати у відповідача дверні блоки.
Позивач фактично звинувачує відповідача в тому, що останній без будь-якої законної підстави володіє його дверима, і позивач прагне повернути майно, яке не належить відповідачу.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, однією із загальних засад цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17, провадження № 61-22315сво18, від 11 листопада 2019 року у справі № 337/474/14-ц, провадження № 61-15813сво18, від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21, провадження № 61-2058сво23).
Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (пункт 220 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 квітня 2024 року у справі № 917/1212/21, провадження № 12-24гс23).
У випадку виникнення судового спору учасники цивільного обороту мають розуміти, що їхні дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21, провадження № 61-2058сво23).
У даній справі встановлено, що позивач, вперше виявивши недоліки товару, направив дверні блоки відповідачу, який прийняв товар, погодився з виявленими недоліками, виправив їх і повернув двері позивачу. Через тиждень позивач без будь-яких домовленостей та без попередження відправив двері відповідачу (20 лютого 2025 року).
26 лютого 2025 року ФОП ОСОБА_2 складено Акт дефектовки (дефектний акт), з якого слідує, що повернутий виріб не відповідає первісному стану, у якому він був відправлений покупцю. У ньому наявні експлуатаційні та монтажні пошкодження, що виключають можливість повторного продажу, як нового виробу. Орієнтовна вартість відновлення та доукомплектування становить 29 382 грн.
17 серпня 2025 року, через шість місяців, ОСОБА_1 направив ФОП ОСОБА_2 фінансову вимогу від 15 серпня 2025 року про повернення коштів.
ФОП ОСОБА_2 надала відповідь, де заперечувала свою провину, стверджуючи, що викладені у претензії обставини не відповідають дійсності, а недоліки та дефекти товару виникли внаслідок непрофесійного монтажу та встановлення дверей, а також самостійного внесення змін у технічну конструкцію товару. У відповіді стверджується про небажання покупця отримувати товар та про безпідставність його повернення відповідачу.
Після цього, 08 вересня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів (вартості дверей), інфляційних втрат та штрафних санкцій, а також моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.
У разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку істотних недоліків, які виникли з вини виробника товару (продавця, виконавця), або фальсифікації товару, підтверджених за необхідності висновком експертизи, споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством і на підставі обов`язкових для сторін правил чи договору, має право за своїм вибором вимагати від продавця або виробника: 1) розірвання договору та повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару на такий же товар або на аналогічний, з числа наявних у продавця (виробника), товар.
Вимоги споживача, встановлені частиною першою цієї статті, пред`являються на вибір споживача продавцеві за місцем купівлі товару, виробникові або підприємству, що задовольняє ці вимоги за місцезнаходженням споживача. Споживач має право пред`явити одну з вимог, передбачених частиною першою цієї статті, а в разі її невиконання заявити іншу вимогу, передбачену частиною першою цієї статті (частина третя цієї статті).
Тобто, ОСОБА_1 обрав для себе спосіб захисту - повернення коштів, а не дверей.
Однак, постановою апеляційного суду від 11 березня 2026 року його вимоги було задоволено частково, адже було доведено наявність дефектів лише одного дверного блоку, і не доведено, що весь товар містив недоліки.
Після ухвалення даного судового рішення ОСОБА_1 направив вимогу про повернення трьох дверних блоків, яка отримана відповідачем.
Не отримавши відповідь та дверні блоки, ОСОБА_1 подав позов про витребування майна з незаконного володіння.
Фактично, дії позивача призвели до ситуації, яка склалася.
Апеляційним судом встановлено, що дверні блоки знаходяться у відповідача, і при розгляді справи не доведено, що відповідач чинить перешкоди в отримані ОСОБА_1 товару.
ОСОБА_1 не довів під час розгляду справи наявність дефектів в інших трьох дверних блоках. Отже, останній безпідставно повернув ФОП ОСОБА_2 ці двері.
На думку колегії суддів, ОСОБА_1 діяв недобросовісно, і останній бажає, щоб йому були повернуті три дверні блоки за рахунок відповідача, який заперечує це зробити через безпідставні дії ОСОБА_1 ..
Вищезгадані дії ОСОБА_1 говорять про його недобросовісність та зловживання ним своїми правами споживача.
У справах, у яких Верховний Суд ухвалив постанови та на які ОСОБА_1 посилається в апеляційній скарзі, позивачі діяли добросовісно, а у даній справі ОСОБА_1 самостійно створив ситуацію, у якій винним бажає зробити відповідача.
Тому суд першої інстанції правильно застосував практику Верховного Суду та зробив висновок про неможливість застосування віндикації у спірних правовідносинах.
Крім того варто зазначити, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції (ч. 6 ст. 367 ЦПК України).
А відтак, суд апеляційної інстанції не має права розглядати нові підстави позову та розглядати нову позовну вимогу, яку позивач заявив в апеляційній скарзі - про зобов`язання відповідача відправити перевізником позивачу дверні блоки.
Враховуючи викладене, доводи апеляційної скарги, що стосуються рішення суду, не спростовують висновки суду першої інстанції за результатами розгляду справи.
Що стосується додаткового рішення, то апеляційний суд також не вбачає підстав для його скасування.
ОСОБА_1 в апеляційній скарзі зазначає, що суд першої інстанції не надав оцінки його запереченням щодо стягнення витрат на правову допомогу, а саме що: надані відповідачем платіжні документи не відповідають нормативним вимогам до реквізиту «Призначення платежу» і не можуть вважатися належним доказом понесених саме судових витрат у цій справі; платежі здійснено фізичною особою ОСОБА_2 , а не стороною справи - ФОП ОСОБА_2 , що ставить під сумнів, що саме сторона справи понесла заявлені витрати; заявлений розмір витрат не відповідає критерію співмірності.
Вказані доводи не заслуговують на увагу, оскільки з матеріалів справи встановлено, що ФОП ОСОБА_2 у поданій заяві за результатами розгляду справи просила стягнути з ОСОБА_1 на її користь понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 6 000 грн.
ОСОБА_1 , скориставшись передбаченим ч. 5 ст. 137 ЦПК України правом, подав клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.
Стягуючи з позивача на користь позивача витрати на правничу допомогу у заявленому розмірі, а саме 6 000 грн, виходив з того, що заявлена вимога відповідає вимогам ч. 4 ст. 137 ЦПК України. Доказів протилежного стороною позивача суду не надано.
Суд першої інстанції не прийняв до уваги заперечення позивача щодо платіжних інструкцій, зазначивши, що вони є припущенням позивача, і з таким висновком погоджується апеляційний суд.
Апеляційний суд виходить з того, що договір про надання правничої (правової) допомоги було укладено 29 вересня 2025 року між адвокатом Пилипенком О.С. та ФОП ОСОБА_2 ..
У п.3.1 цього договору зазначено, що за правову (правничу) допомогу клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар) в розмірі визначеному додатками до цього договору.
Додатками до вказаного договору визначено, що загальна вартість послуг за договором становить 6 000 грн.
На підтвердження факту сплати клієнтом коштів за даним договором у загальному розмірі 6 000 грн стороною відповідача було надано платіжні інструкції від 05 червня 2026 року та від 29 липня 2026 року.
Та обставина, що платником у даних платіжних інструкціях вказано ОСОБА_2 як фізичну особу, а не як фізичну особу-підприємця, і що в призначенні платежу вказано про переказ власних коштів не свідчить про те, що кошти були сплачені відповідачем не на виконання умов договору про надання правничої (правової) допомоги від 29 вересня 2025 року.
Визначальним для відшкодування витрат є фактичне понесення витрат та їхній зв`язок із наданням правничої допомоги.
Крім того, за змістом ч. 2 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною.
Тобто вказані позивачем невідповідності не є підставою для невідшкодування витрат на правову допомогу, оскільки вони підлягають відшкодуванню не залежно від того, чи вони уже були оплачені стороною.
Висновок суду першої інстанції про недоведеність позивачем неспівмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката скаржником не спростований.
Підсумовуючи, апеляційний суд вважає, що доводи апеляційних скарг не спростовують висновки суду першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає за необхідне залишити апеляційні скарги без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-384, 389, 390 ЦПК України,
постановив:
Апеляційні скарги ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 липня 2026 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 06 серпня 2026 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 18 вересня 2026 року.
Головуючий Т.Б. Сало
Судді Л.О. Голота
О.С. Панасюк