Справа № 127/5436/24
Провадження № 22-ц/801/1970/2026
Провадження № 22-ц/801/1969/2026
Категорія: 11
Головуючий у суді 1-ї інстанції Сичук М. М.
Доповідач:Войтко Ю. Б.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 вересня 2026 року Справа № 127/5436/24 м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача): Войтка Ю. Б.,
суддів Міхасішина І. В., Стадника І. М.,
з участю секретаря судового засідання: Кахно О. А.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду № 2 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року та додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року, а також апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення цього ж суду від 19 червня 2026 року, ухвалені під головуванням судді Сичука М. М. в залі суду в м. Вінниця, дати складення повних судових рішень відповідають датам їх ухвалення,
у цивільній справі № 127/5436/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 про визнання права власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом, зобов`язання вчинити дії,
встановив:
Короткий зміст позовної заяви, зустрічної позовної заяви
У лютому 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5, в якому просив суд: 1) захистити права його покійної мами ОСОБА_3 та його права як людини та спадкоємця за законом відповідно до частини третьої статті 1268 ЦК України; 2) визначити право власності на нерухоме майно та захистити право власності на нерухоме майно - квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 ; 3) визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладений 17 грудня 2020 року між ним та ОСОБА_2 .
Одночасно з поданням позовної заяви позивач звернувся до суду із заявою про забезпечення позову, в якій просив накласти арешт у вигляді заборони відчуження квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , до набрання законної сили рішенням суду у справі.
Свої вимоги обґрунтував тим, що спірна квартира належала на праві приватної власності його матері ОСОБА_3 . За твердженнями позивача, у зв`язку з похилим віком матері та необхідністю здійснення за нею догляду ним розглядалося питання щодо її переїзду до м. Черкаси.
Позивач зазначав, що тривалий час перебував у дружніх та ділових відносинах з відповідачем ОСОБА_2 , якому довіряв. За його твердженнями, відповідач запропонував придбати належну матері позивача квартиру за умови, що за отримані кошти буде придбано житловий будинок у м. Черкаси, який у подальшому буде оформлено на матір позивача для її проживання.
На виконання досягнутих домовленостей ОСОБА_3 видала позивачу довіреність на вчинення дій щодо належної їй квартири. Позивач зауважував, що всі питання, пов`язані з оформленням правочину, організацією нотаріального посвідчення та підготовкою необхідних документів, за домовленістю сторін здійснював відповідач.
За доводами позивача, 17 грудня 2020 року між ним, який діяв від імені ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 був укладений договір купівлі-продажу квартири, посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5, на підставі якого право власності на спірну квартиру було зареєстровано за відповідачем.
Разом із тим позивач стверджував, що укладений договір не відображав дійсної волі сторін та був укладений виключно як спосіб забезпечення виконання відповідачем досягнутих домовленостей щодо придбання житла для його матері. Зазначав, що відповідач зобов`язувався придбати житловий будинок у м. Черкаси, оформити його на ОСОБА_3 , а до моменту виконання таких домовленостей залишити позивачу можливість контролювати подальшу долю квартири.
На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач своїх обіцянок не виконав, житловий будинок для його матері не придбав, грошові кошти за квартиру не сплатив, а після державної реєстрації права власності на квартиру за собою скасував видану на ім`я позивача довіреність, що, на переконання позивача, свідчить про недобросовісність поведінки відповідача та наявність наміру заволодіти спірним майном.
Позивач вказував, що під час укладення договору був введений відповідачем в оману щодо дійсних намірів останнього, а також щодо правових наслідків укладення договору купівлі-продажу. Зазначав, що погодився на укладення договору через довірчі відносини з відповідачем та переконання у тому, що останній виконає досягнуті між ними домовленості.
Посилаючись на положення статей 229, 230 Цивільного кодексу України, позивач вважав, що договір купівлі-продажу квартири був укладений під впливом обману та зловживання довірою, а тому підлягає визнанню недійсним.
Крім того, позивач зазначав, що після смерті матері він постійно проживає у спірній квартирі та вважає себе спадкоємцем її майна, посилаючись на положення частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України щодо прийняття спадщини особою, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.
У зв`язку із наведеним ОСОБА_1 , вважаючи свої права порушеними, просив суд визнати за ним право власності на спірне нерухоме майно як спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 , визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири від 17 грудня 2020 року, укладений між ним як представником ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
На підставі ухвали Вінницького міського суду Вінницької області від 28.02.2024 заяву позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову, задоволено частково та накладено арешт у вигляді заборони відчуження на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2252100305101), що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , до моменту набрання рішенням суду в цій справі законної сили. В решті заяви про забезпечення позову відмовлено.
У травні 2024 року ОСОБА_2 діючи через свого представника - адвоката Лучинович І. В., подав зустрічний позов до ОСОБА_1 , в якому просив суд: 1) усунути перешкоди ОСОБА_2 у користуванні та розпорядженні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 ; 2) зобов`язання його вчинити певні дії; 3) виселити ОСОБА_1 з квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 та зобов`язати ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 ключі від запірних пристроїв квартири за адресою: АДРЕСА_1 , а також стягнути з ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу.
Зустрічна позовна заява мотивована тим, що 17.12.2020 між сторонами було укладено договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір укладено за участю ОСОБА_1 , який діяв як представник продавця на підставі довіреності від імені попереднього власника майна ОСОБА_3 , та ОСОБА_2 як покупця.
Позивач за зустрічним позовом зауважує, що після укладення договору сторони перебували у довірливих дружніх відносинах, що виключало на той момент наявність конфлікту щодо користування спірним житлом. Разом з тим, у подальшому, як стверджує позивач, між сторонами виник конфлікт, зумовлений неврегульованими фінансовими відносинами, зокрема неповерненням коштів, які, за твердженням позивача, були отримані ОСОБА_1 у борг.
Позивач за зустрічним позовом вказує, що після погіршення відносин відповідач за зустрічним позовом фактично залишився проживати у спірній квартирі за адресою: АДРЕСА_1 , та продовжує користуватися житловим приміщенням без належних правових підстав, чим, на думку позивача, створює перешкоди у здійсненні права власності.
Також у зустрічній позовній заяві зазначено, що відповідач за зустрічним позовом відмовляється добровільно звільнити житлове приміщення та передати його у фактичне володіння власнику, у зв`язку з чим позивач вважає, що є підстави для захисту права власності шляхом усунення перешкод у користуванні майном відповідно до статті 391 ЦК України.
Позивач за зустрічним позовом обґрунтовує свої вимоги тим, що відповідач не є членом його сім`ї, не перебуває у договірних житлових правовідносинах, не є наймачем або співвласником спірного житла, а отже не має законних підстав для проживання у квартирі.
Крім того, позивач зазначає, що відповідач за зустрічним позовом раніше був власником іншого житлового нерухомого майна, однак у подальшому відчужив належні йому об`єкти нерухомості, що, на думку позивача, свідчить про добровільне вибуття з житлових правовідносин і відсутність підстав для збереження фактичного проживання у спірній квартирі.
З урахуванням викладеного, позивач за зустрічним позовом вважає, що наявні підстави для застосування способу захисту у вигляді негаторного позову, передбаченого статтею 391 ЦК України, оскільки відповідач чинить перешкоди у здійсненні права власності шляхом фактичного утримання квартири та відмови від її звільнення.
Окрім вимоги про виселення відповідача, позивач за зустрічним позовом також заявляє вимогу про зобов`язання передати ключі від запірних пристроїв квартири, мотивуючи це необхідністю забезпечення реального та ефективного виконання судового рішення та недопущення подальшого обмеження права власника на володіння та користування майном.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18.07.2024 вимоги за зустрічним позовом об`єднано в одне провадження з первісним позовом для їх спільного розгляду, з огляду на взаємопов`язаність предмета та підстав заявлених вимог, а також необхідність комплексного дослідження правовідносин сторін щодо спірного нерухомого майна.
Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції
Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, приватного нотаріуса Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5, про визнання права власності на нерухоме майно та визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено повністю.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житлом та зобов`язання вчинити дії задоволено повністю.
Усунуто перешкоди ОСОБА_2 у користуванні та розпорядженні квартирою за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_1 .
Виселено ОСОБА_1 із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .
Зобов`язано ОСОБА_1 передати ОСОБА_2 ключі від запірних пристроїв квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Скасовано арешт у вигляді заборони відчуження, накладений на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .
Рішення суду мотивоване тим, що первісним позивачем не доведено наявності передбачених законом підстав недійсності договору, не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставин обману, введення в оману чи інших вад волевиявлення під час укладення правочину, не спростовано презумпцію його правомірності, встановлену статтею 204 ЦК України, а також не доведено порушення цивільного права чи охоронюваного інтересу, що відповідно до статей 15, 16 ЦК України є самостійною та достатньою підставою для відмови у задоволенні позову.
За таких обставин суд відмовив у задоволенні первісного позову не з підстав спливу позовної давності, про що вказував відповідач за первісним позовом у своїй заяві, а у зв`язку з недоведеністю заявлених вимог та відсутністю передбачених нормами матеріального права підстав для визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Щодо зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні майном та виселення місцевий суд виходив з того, що саме відповідач за первісним позовом довів наявність у нього права власності на спірне житло, тоді як позивач за первісним позовом не довів існування самостійного, юридично захищеного права користування, яке могло б обмежувати повноваження власника.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов до висновку, що перебування позивача у спірному житловому приміщенні не ґрунтується на чинних правових підставах, а отже створює триваюче порушення права власника, яке підлягає захисту шляхом задоволення зустрічного позову про усунення перешкод у користуванні майном та виселення.
Додатковим рішенням цього ж суду від 19 червня 2026 року заяву представника ОСОБА_2 - адвоката Лучинович І. В. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі №127/5436/24 задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн 00 коп.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України судовий збір за подання зустрічного позову ОСОБА_2 у розмірі 1 211 грн 20 коп.
Мотивуючи прийняте рішення, суд першої інстанції за результатами оцінки поданих доказів у їх сукупності дійшов висновку, що заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн є документально підтвердженими та фактично понесеними заявником, однак їх повне відшкодування за рахунок іншої сторони не відповідає критеріям розумності та співмірності, встановленим статтею 137 ЦПК України.
З огляду на складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг, кількість проведених судових засідань, характер виконаної роботи, а також враховуючи заперечення ОСОБА_1 щодо співмірності заявлених витрат, суд вважав обґрунтованим та справедливим визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , у сумі 15 000 грн.
Короткий зміст вимог апеляційних скарг
24 червня 2026 року позивач за первісним позовом ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року та додаткове рішення цього ж суду від 19 червня 2026 року, оскільки вважає рішення суду першої інстанції від 29 травня 2026 року незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню у зв`язку з: істотним порушенням права апелянта на професійну правничу допомогу та права на захист на стадії підготовчого провадження; передчасним закриттям підготовчого провадження без забезпечення участі призначеного державою адвоката; неможливістю належним чином сформувати позовні вимоги, визначити предмет доказування та заявити всі необхідні клопотання; невитребуванням і недослідженням істотних доказів, зокрема доказів реального розрахунку за договором купівлі-продажу; неповним з`ясуванням обставин справи; недоведеністю обставин, які суд визнав встановленими; невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи; неправильним застосуванням норм матеріального права та істотним порушенням норм процесуального права.
Щодо додаткового рішення суду від 19 червня 2026 року апелянт вважає, що воно підлягає скасуванню, оскільки воно є похідним від основного рішення суду від 29 травня 2026 року та не містить належного обґрунтування розміру стягнутих витрат на професійну правничу допомогу.
За наслідками розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 просить:
Скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року у справі №127/5436/24 та ухвалити нове рішення по суті спору, яким первісний позов задовольнити повністю, у задоволенні зустрічного позову відмовити повністю.
Скасувати додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15 000 грн та в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Державного бюджету України судового збору у розмірі 1 211,20 грн, та ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у стягненні вказаних судових витрат.
У разі якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про наявність підстав для часткової компенсації витрат на професійну правничу допомогу, просить змінити додаткове рішення та зменшити розмір таких витрат до мінімального обґрунтованого і співмірного розміру з урахуванням фактичного обсягу виконаної адвокатом роботи, дублювання правової позиції, кількості фактично проведених судових засідань та зв`язку заявлених витрат із розглядом справи в суді першої інстанції.
У разі якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про неможливість ухвалення нового рішення по суті спору на підставі наявних матеріалів справи, просить скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2026 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду, оскільки допущені порушення права на професійну правничу допомогу, права на захист, принципів рівності сторін і змагальності, а також невитребування та недослідження ключових доказів унеможливили повне й об`єктивне встановлення фактичних обставин справи.
Крім того в апеляційній скарзі ОСОБА_1 заявлено клопотання про витребування банківських документів, необхідних для встановлення факту реального виконання договору купівлі-продажу квартири від 17.12.2020 року; витребування приватизаційної справи щодо спірної квартири; витребування реєстраційної справи щодо спірної квартири та документів державної реєстрації права власності; витребування нотаріальної справи щодо посвідчення договору купівлі-продажу квартири від 17 грудня 2020 року.
16 липня 2026 року позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 , діючи через свого представника - адвоката Лучинович І. В., через систему «Електронний суд» подав апеляційну скаргу на додаткове рішення Вінницького міського суду від 19 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 13 000 грн, в якій, посилаючись на його незаконність та необґрунтованість в цій частині з підстав істотного порушення судом першої інстанції норм процесуального права, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, просить додаткове рішення суду в оскаржуваній частині скасувати та ухвалити нове, яким додатково стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн, в іншій частині судове рішення залишити без змін.
Рух справи в суді апеляційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Вінницького апеляційного суду від 24.06.2026 для розгляду справи № 127/5436/24 (провадження № 22-ц/801/1969/2026) за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року визначено склад колегії суддів: головуючий суддя - Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Стадник І. М.
Згідно з протоколом передачі судової справи раніше визначеному складу суду від 24.06.2026 для розгляду скарги за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року у цій же справі № 127/5436/24 (провадження № 22-ц/801/1970/2026), її було передано тому ж складу колегії суддів: головуючий суддя - Войтко Ю. Б., судді: Міхасішин І. В., Стадник І. М.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 29 червня 2026 року відкрито апеляційне провадження у цій справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року.
На виконання вимог ухвали апеляційного суду від 25 червня 2026 року, витребувана справа надійшла до суду апеляційної інстанції 01 липня 2026 року.
10 липня 2026 року, після усунення ОСОБА_1 недоліків апеляційної скарги, ухвалою апеляційного суду також відкрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 16 липня 2026 року справу призначено до апеляційного розгляду 08 вересня 2026 року о 12:00 год з повідомленням сторін.
Ухвалою від 17 липня 2026 року задоволено клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Лучинович О. В. про її участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 17 липня 2026 року відкрито апеляційне провадження у цій справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року, розгляд якої ухвалою суду апеляційної інстанції від 24 серпня 2026 року призначено 08 вересня 2026 року о 12:00 год з повідомленням сторін.
За клопотанням представника ОСОБА_2 - адвоката Лучинович І. В. розгляд справи відкладено на 15 вересня 2026 року о 12.00 год у зв`язку з її перебуванням у щорічній відпустці.
Відповідно до вимог частини другої статті 371 ЦПК України ухвалою Вінницького апеляційного суду від 08 вересня 2026 року продовжено строк розгляду апеляційної скарги ОСОБА_1 на п`ятнадцять днів.
Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 15 вересня 2026 року в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів - відмовлено.
У справі оголошено перерву для проголошення повного тесту судового рішення 21 вересня 2026 року о 11.00 год.
Аргументи учасників справи
Доводи осіб, які подали апеляційні скарги
Основними доводами апеляційної скарги позивача за первісним позовом ОСОБА_1 є те, що проведення та закриття підготовчого провадження за відсутності призначеного державою адвоката позбавило апелянта реальної можливості: належним чином уточнити та сформувати позовні вимоги; правильно визначити предмет доказування; заявити всі необхідні клопотання про витребування доказів; повноцінно сформулювати та обґрунтувати клопотання про витребування банківських документів щодо походження, руху та отримання коштів; забезпечити допит нотаріуса ОСОБА_5; сформувати повну доказову позицію щодо фактичного невиконання договору; належним чином обґрунтувати його право на житло та заперечення проти виселення.
Таким чином, порушення права на професійну правничу допомогу стало першопричиною подальших процесуальних порушень: неправильного визначення предмета доказування, невитребування ключових доказів, недослідження факту реального розрахунку, безпідставну відмову у допиті нотаріуса, неповного з`ясування обставин справи та ухвалення незаконного рішення.
Зазначені порушення не були усунуті під час подальшого розгляду справи. Навпаки, суд першої інстанції продовжив розгляд справи без належного відновлення процесуального балансу між сторонами, не забезпечив повного дослідження доказів і фактично поклав негативні наслідки неповноти доказування на апелянта, хоча саме суд не створив належних умов для реалізації ним права на захист.
Водночас, на переконання апелянта судом не встановлено: хто саме отримав кошти; коли та де вони були передані; яким способом був проведений розрахунок; чи отримував кошти апелянт як представник продавця; чи отримувала кошти власниця квартири ОСОБА_3 ; які саме докази підтверджують рух зазначених коштів.
Зауважує, що в матеріалах справи відсутні банківські виписки, платіжні доручення, квитанції, касові документи, розписки або будь-які інші належні та допустимі докази передачі 920 884,43 грн.
Більше того, у відзиві на позовну заяву від 09.05.2024 сам відповідач ОСОБА_2 виклав саме готівкову версію розрахунку, зазначивши, що кошти за квартиру у сумі 920 884,43 грн нібито були передані ним апелянту готівкою до укладення договору купівлі-продажу.
Також у відзиві на позовну заяву від 09.05.2024 відповідач не зазначив конкретного місця, часу, способу документального оформлення передачі коштів, не послався на присутність нотаріуса при передачі коштів, не зазначив про складання розписки та не надав жодного первинного фінансового документа. Отже, письмова позиція відповідача містить лише загальне твердження про нібито передачу коштів готівкою до укладення договору, яке саме по собі не є належним і допустимим доказом реального виконання договору.
Наголошує, що у даному випадку суд визнав факт передачі 920 884,43 грн доведеним без встановлення особи отримувача коштів, без дослідження способу проведення розрахунку та без належних доказів їх фактичної передачі, що свідчить про передчасність та необґрунтованість такого висновку.
Крім того, під час допиту відповідач ОСОБА_2 підтвердив, що жодних документів, які б підтверджували передачу 35 000 доларів США за спірну квартиру, не складалося. Відповідач пояснив відсутність документів наявністю дружніх відносин між сторонами.
Показання відповідача також підтвердили існування між сторонами інших майнових домовленостей щодо будинку в м. Черкаси. Відповідач пояснив, що надав кошти для придбання будинку, проте одночасно визнав відсутність належних документів, які б підтверджували умови, суму, строки та порядок повернення такої позики. Таким чином, показання відповідача не усувають сумнівів щодо факту проведення розрахунку за спірною квартирою, а навпаки підтверджують існування кількох різних версій походження та руху коштів, які не підтверджені належними та допустимими доказами.
Зауважує, що суд послався на факт придбання апелянтом квартири у м. Черкаси як на обставину, що нібито підтверджує проведення розрахунку за спірним договором.
Проте сам факт придбання іншого нерухомого майна не є доказом передачі коштів за договором купівлі-продажу від 17.12.2020 та не підтверджує отримання таких коштів власницею квартири ОСОБА_4 .
Таким чином, висновок суду про реальність виконання договору ґрунтується не на встановлених фактах, а на припущеннях та непрямих обставинах, які не підтверджують передачу коштів належними і допустимими доказами.
Зокрема зазначає, що у вступній промові представника ОСОБА_1 у судовому засіданні 26.01.2026 в режимі відеоконференції зазначалося, що після укладення договору купівлі-продажу від 17.12.2020 у ОСОБА_1 залишилися оригінальний примірник договору, технічна документація та інші документи, пов`язані зі спірною квартирою. Також стороною позивача зазначалося, що ОСОБА_3 продовжувала проживати у квартирі до дня своєї смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_1 продовжував проживати у квартирі після 17.12.2020 та проживає у ній до цього часу. До звернення ОСОБА_1 до суду з первісним позовом ОСОБА_2 не заявляв вимог про виселення, не звертався до суду або правоохоронних органів із вимогами про усунення перешкод у користуванні квартирою та не вчиняв дій, характерних для особи, яка фактично прийняла квартиру у володіння після повного розрахунку.
Зазначені обставини мають істотне значення для правильного вирішення спору, оскільки характеризують реальну поведінку сторін після укладення договору та підлягали оцінці у сукупності з іншими доказами у справі.
Проте суд першої інстанції не навів у рішенні жодних мотивів щодо оцінки зазначених обставин та не пояснив, чому фактична поведінка сторін після укладення договору не впливає на висновок про його належне виконання.
Також апелянт вважає, що судом першої інстанції надана неналежна оцінка генеральній довіреності покупця, не досліджено реальної мети правочину та фактичних домовленостей сторін.
Як вбачається з мотивувальної частини рішення суду, під час розгляду справи сторонами наводилися доводи щодо існування між позивачем та ОСОБА_2 тривалих дружніх і довірчих відносин, наміру переїзду матері апелянта ОСОБА_3 до м. Черкаси та домовленостей щодо вирішення її житлового питання.
Крім того, зі змісту рішення вбачається, що відповідач також посилався на наявність між сторонами інших майнових та житлових відносин, пов`язаних із придбанням житла у м. Черкаси. Проте зазначені обставини не були належним чином досліджені судом під час вирішення спору.
Однак навіть саме по собі посилання відповідача на нібито інші майнові або боргові відносини не доводить виконання договору купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 від 17.12.2020. Такі обставини могли мати значення лише за умови надання належних доказів їх існування, змісту, розміру, строків виконання та прямого зв`язку зі спірним договором. Проте жодного такого доказу відповідач не надав.
Під час допиту ОСОБА_2 як свідка, що зафіксовано технічним записом судового засідання в режимі відеоконференції, наявність належно оформленого боргового зобов`язання, його розміру, строків повернення, умов позики та документального зв`язку таких обставин із договором купівлі-продажу квартири ОСОБА_3 фактично підтверджена не була.
За таких обставин суд першої інстанції не мав правових підстав використовувати сторонні майнові обставини як підтвердження реальності виконання спірного договору купівлі-продажу квартири.
Також апелянт зауважує, що судом безпідставно відмовлено у допиті нотаріуса та порушено принцип змагальності.
Наголошує на тому, що саме нотаріус могла надати пояснення, чи перевірялася фактична передача коштів, чи надавалися сторонами будь-які підтверджуючі документи про проведення розрахунку, чи були відомості про оплату внесені до договору виключно зі слів сторін, а також чи була нотаріусу відома будь-яка домовленість про зв`язок спірного договору з іншим майном, будинком у АДРЕСА_3 , позикою або борговими зобов`язаннями.
Отже, на переконання апелянта, допит приватного нотаріуса ОСОБА_5 мав істотне значення також для з`ясування того, чи відображає пункт 2.1 договору реальний факт проведення розрахунку, підтверджений первинними фінансовими документами, чи зазначене формулювання було внесене до договору як формальне або шаблонне положення без перевірки фактичного руху коштів.
Апелянт був членом сім`ї наймача та мав право користування спірною квартирою, що виникло на підставі ордера та тривалого проживання/реєстрації у цьому житлі. За таких обставин істотним для справи було встановлення, чи надавав він письмову згоду на приватизацію квартири виключно на ім`я ОСОБА_3 , чи існувала його письмова відмова від участі у приватизації, а також чи були ці обставини перевірені нотаріусом під час посвідчення договору купівлі-продажу від 17.12.2020 та здійснення реєстраційних дій.
Натомість суд першої інстанції не встановив, які саме первинні документи щодо набуття права власності на квартиру були перевірені нотаріусом, чи містили матеріали нотаріальної справи ордер, приватизаційну справу, документи про склад сім`ї наймача, письмові згоди або відмови повнолітніх членів сім`ї наймача. Також суд не встановив, чи перевіряла нотаріус наявність осіб, права яких могли бути порушені під час первинної приватизації квартири.
Крім того зазначає, що судом першої інстанції надано неналежну оцінку житлових і спадкових прав та фактичного володіння квартирою.
Так, після смерті ОСОБА_3 апелянт є її спадкоємцем першої черги за законом. Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 22.05.2024 у справі №127/10300/24 встановлено факт його спільного проживання однією сім`єю зі спадкодавцем з 22.10.2004 по день її смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 . Також його статус спадкоємця першої черги підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 13.02.2025 та відомостями Спадкового реєстру.
Незважаючи на наявність рішення суду про встановлення факту спільного проживання зі спадкодавцем та свідоцтва про право на спадщину, суд першої інстанції не надав належної оцінки правовому статусу апелянта як спадкоємця та пов`язаним із ним житловим правам щодо спірної квартири.
Отже спір безпосередньо стосується його особистих житлових та спадкових прав, а також права на повагу до житла, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Щодо задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 про виселення, апелянт вважає, що суд першої інстанції не встановив належними та допустимими доказами обставин, які є необхідними для задоволення таких вимог.
На переконання апелянта, відповідач не довів припинення його права користування спірним житлом, втрату ним правового зв`язку із квартирою або наявність законних підстав для його виселення.
Також відповідач не довів, що його подальше проживання у квартирі створює реальні перешкоди у здійсненні ним права власності, які неможливо усунути менш обтяжливими способами.
Суд також не врахував, що ОСОБА_1 безперервно проживає у спірній квартирі понад сорок років, продовжує користуватися нею до теперішнього часу, сплачує комунальні платежі та має самостійні житлові й спадкові права щодо цього житла.
Таким чином, апелянт вважає, що висновок суду про наявність підстав для його виселення не відповідає встановленим обставинам справи, зроблений без належного дослідження доказів та не містить переконливого обґрунтування необхідності такого втручання у його право на житло.
Апелянт наголошує на тому, що доводи цієї апеляційної скарги підтверджуються матеріалами справи, письмовими доказами, судовими рішеннями, судовою практикою Верховного Суду, практикою Європейського суду з прав людини та Додатками №1-№5, які мають допоміжний аналітичний характер, деталізують і систематизують доводи, викладені в апеляційній скарзі, та підлягають оцінці судом апеляційної інстанції у сукупності з іншими матеріалами справи.
Також апелянт наводить окремі доводи щодо незаконності додаткового рішення від 19.06.2026 та процесуальної допустимості його оскарження в цій апеляційній скарзі.
Зокрема вказує, що навіть незалежно від результату перегляду основного рішення, додаткове рішення не містить належного обґрунтування розміру стягнутих витрат на професійну правничу допомогу. При цьому суд зазначив загальні критерії реальності, необхідності, розумності та співмірності витрат, однак не навів конкретного розрахунку, чому саме 15 000 грн є обґрунтованою сумою.
Суд не визначив, які саме послуги адвоката визнав необхідними, які послуги були фактично виконані, які з них мали безпосередній зв`язок із розглядом справи в суді першої інстанції, а які дублювали раніше викладену правову позицію або стосувалися інших процесуальних епізодів.
Суд також не надав належної оцінки його запереченням щодо необхідності перевірки фактичної участі адвоката у кожному із зазначених судових засідань, реальності заявлених витрат, їх необхідності та співмірності зі складністю справи й фактично виконаною роботою.
Крім того, суд у додатковому рішенні фактично визнав, що частина процесуальних документів представника ОСОБА_2 містила правову позицію, яка залишалася незмінною протягом розгляду справи, а окремі доводи та заперечення дублювали раніше викладені аргументи. Однак суд не пояснив, як саме ця обставина вплинула на визначення остаточного розміру витрат.
Апеляційну скаргу відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 на додаткове рішення Вінницького міського суду від 19 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 13 000 грн, мотивовано тим, що судом першої інстанції істотно порушено вимоги статей 81, 137 ЦПК України.
При цьому апелянт зауважує, що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Вказує, що системне тлумачення цих норм вказує на те, що суд не тільки позбавлений можливості зменшити розмір витрат на правову допомогу за відсутності клопотання зацікавленої сторони, а і на те, що суд вирішує питання про зменшення витрат лише в межах доводів та вимог такого клопотання і на підставі доказів, наданих заявником.
ОСОБА_1 реагуючи на заяву про ухвалення додаткового рішення подав суду заперечення на клопотання від 04.06.2026, яким просив відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн. У разі якщо суд дійде висновку про наявність підстав для стягнення витрат, зменшити їх розмір до мінімального, розумного та співмірного рівня відповідно до статей 137 та 141 ЦПК України.
При цьому заперечення обґрунтовував необхідністю дослідження оригіналів документів, тим, що справа стосується його єдиного житла, необхідністю доведення участі адвоката у кожному судовому засіданні, включенню до переліку витрат участі адвоката у судових засіданнях апеляційного суду.
Стверджуючи, що заявлена сума є неспівмірною вказував, що справа стосувалася цивільного спору між фізичними особами. Правова позиція сторони ОСОБА_2 була сформована ще на початковому етапі розгляду справи та в подальшому істотно не змінювалася. Значна частина процесуальних документів фактично повторювала раніше викладені доводи та заперечення.
Тобто відповідач за зустрічним позовом не надав жодних доказів на підтвердження неспівмірності витрат.
Звертає увагу, що на цьому аспекті розподілу тягаря доказування у питанні розподілу витрат акцентував також Верховний Суд у постанові від 23 січня 2025 року, справа №240/32993/23 (п. 39), вказавши, що критерії оцінки співмірності суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
А тому вважає, що суд першої інстанції оскаржуваним у частині додатковим рішенням істотно порушив вимоги статей 81, 137 ЦПК України, оскільки зменшив витрати на правничу допомогу за відсутності жодного доказу на підтвердження спірних обставин, а лише ґрунтуючись на твердженні ОСОБА_1 про їх неспівмірність.
Доводи осіб, які подали відзиви на апеляційні скарги
16 липня 2026 року відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 , діючи через свого представника - адвоката Лучинович І. В., через систему «Електронний суд» у встановлений судом строк подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому просить залишити її без задоволення, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року без змін, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн.
Зокрема вказує, що скаржник хибно визначає предмет доказування за первісним позовом. Натомість суд першої інстанції чітко зазначив про недоведеність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу за підставами позову, що наведені позивачем.
При цьому суд не надавав оцінку (за відсутності таких позовних вимог) іншим правочинам, що укладені між сторонами. Поруч з тим, встановлюючи обставини справи повно, суд зазначив про наявність низки інших правочинів, укладених між сторонами.
Зауважує, що зі змісту апеляційної скарги вбачається, що скаржник в цілому висловлює незгоду з ухваленим рішенням, не обґрунтовуючи належним чином підстави для апеляційного оскарження. Натомість вимагає від суду детальної відповіді на всі його аргументи без встановлення їх пов`язаності з предметом і підставою позову у цій справі.
Вважає, що суд достатньою мірою обґрунтував оскаржуване рішення, відхиливши безпідставні та нерелевантні доводи позивача. При цьому суд не має обов`язку спростовувати детально кожну нерелевантну тезу. Не має такого обов`язку і апеляційний суд. Більше того враховуючи, що в апеляційній скарзі позивач за первісним позовом виходить далеко за межі заявлених предмета і підстав позову.
При цьому зауважує, що скаржник ніяким чином не обґрунтовує неможливість заявлення клопотань про витребування доказів одночасно з позовною заявою, їх пов`язаність з предметом позову та значення для правильного вирішення справи. Тому просив відмовити у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів.
Підсумовуючи наведене, апеляційну скаргу ОСОБА_1 вважає безпідставною та такою, що не підлягає задоволенню, а рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2026 законним і обґрунтованим.
Також відповідач за первісним позовом зазначає, що у зв`язку з переглядом справи апеляційним судом, він очікує понести витрати на правову допомогу у розмірі 12 000 грн. На даний час сторона відповідача позбавлена можливості сформувати повний опис наданих адвокатом послуг, як того вимагає стаття 137 ЦПК України, сформувати приймання-передачу наданих послуг та надати суду відповідні докази. З цих підстав в порядку ч. 8 ст. 141 ЦПК України відповідач заявляє про подання доказів на підтвердження понесених судових витрат упродовж п`яти днів після ухвалення судового рішення у цій справі апеляційним судом.
17 липня 2026 року позивач за первісним позовом ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якій наводить письмові пояснення та заперечення щодо відзиву представника ОСОБА_2 на апеляційну скаргу. Просить відхилити доводи відзиву представника ОСОБА_2 - адвоката Лучинович І. В., при цьому наводить аргументи аналогічні доводам його апеляційної скарги.
Крім того, просить задовольнити його апеляційну скаргу та скасувати рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2026 і ухвалити нове рішення, яким первісний позов задовольнити, а у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 відмовити повністю.
У разі якщо суд апеляційної інстанції дійде висновку про неможливість ухвалення нового рішення на підставі наявних матеріалів справи, просить врахувати викладені порушення при вирішенні питання про наслідки апеляційного перегляду.
Вважає, що необхідно відмовити у задоволенні вимоги представника ОСОБА_2 про стягнення з нього 12 000 грн витрат на професійну правничу допомогу як передчасної, недоведеної та необґрунтованої.
У разі подання стороною відповідача доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу просить надати йому можливість подати окремі заперечення щодо їх реальності, необхідності, співмірності та пропорційності.
18 липня 2026 року позивач за первісним позовом ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» у встановлений судом строк подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Вінницького міського суду від 19 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу у розмірі 13 000 грн, в якому просить залишити її без задоволення, а додаткове рішення суду в цій частині залишити без змін.
При цьому просить врахувати, що він не погоджується із самим стягненням 15 000 грн витрат на професійну правничу допомогу та підтримує власну апеляційну скаргу на додаткове рішення від 19.06.2026.
У разі подання стороною ОСОБА_2 додаткових доказів або пояснень щодо витрат також просить надати йому можливість подати додаткові заперечення.
Зокрема зазначає, що суд першої інстанції не зобов`язаний автоматично стягувати всю суму, заявлену стороною як витрати на професійну правничу допомогу. Навіть за наявності договору, акту чи опису робіт суд має перевірити не лише формальне існування таких документів, а й розумність, необхідність, співмірність та пропорційність витрат з урахуванням конкретних обставин справи.
У цій справі суд першої інстанції врахував, що справа була складною, розглядалася тривалий час, передбачала підготовку процесуальних документів, формування правової позиції сторони та участь представника у судових засіданнях.
Водночас суд обґрунтовано врахував і те, що: правова позиція сторони ОСОБА_2 залишалася незмінною протягом усього розгляду справи; частина процесуальних документів фактично дублювала раніше викладені доводи; окремі заперечення повторювали вже заявлену позицію; необхідність перевірки співмірності заявлених витрат; при цьому до детального опису робіт були включені питання, пов`язані з переглядом судових рішень в апеляційному порядку.
Таким чином, суд першої інстанції не діяв довільно, а здійснив оцінку заявленої суми з урахуванням обставин справи, характеру виконаної роботи, обсягу послуг та принципу співмірності.
Отже вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_2 фактично спрямована на збільшення фінансового тиску на нього та стягнення додатково ще 13 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Підсумовуючи, зауважує, що ним подавалися заперечення щодо заявленої суми 28 000 грн, при цьому він просив зменшити витрати до мінімального, розумного та співмірного рівня, відповідно суд першої інстанції врахував його доводи, до того ж місцевий суд не відмовив ОСОБА_2 повністю, а вже стягнув 15 000 грн, тому стягнення 28 000 грн не відповідало б критеріям розумності, співмірності та пропорційності, отже підстав для додаткового стягнення з нього ще 13 000 грн немає.
26 серпня 2026 року відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 , діючи через свого представника - адвоката Лучинович І. В., через систему «Електронний суд» подав клопотання про приєднання до матеріалів справи № 127/5436/24 письмових доказів, що додаються на підтвердження його витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного провадження у справі. Також просить стягнути з ОСОБА_1 на його користь судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн у зв`язку з переглядом справи апеляційним судом.
28 серпня 2026 року від ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» надійшли заперечення на подане ОСОБА_2 клопотання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, у яких він просить відмовити у його задоволенні, а якщо суд дійде висновку про наявність підстав для часткової компенсації витрат, просить зменшити їх розмір до мінімального співмірного розміру, виключивши з розрахунку витрати, пов`язані з підготовкою апеляційної скарги ОСОБА_2 на додаткове рішення та клопотання про приєднання доказів судових витрат.
Позиція учасників справи у судовому засіданні
Позивач за первісним позовом ОСОБА_1 та його представник - адвокат Грицуляк Т. П. вимоги апеляційної скарги підтримали в повному обсязі, просили її задовольнити, доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 не визнали, просили залишити її без задоволення, а додаткове рішення суду в оскаржуваній частині - без змін.
Представник відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 - адвокат Лучинович І. В. заперечила проти доводів апеляційної скарги на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року, оскільки вважає судове рішення законними та обґрунтованими, просила залишити його без змін, підтримала доводи апеляційної скарги ОСОБА_2 , просила її задовольнити.
Приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 в судове засідання не з`явилася, про день та час судового розгляду повідомлена належним чином, що відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розгляду справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судом
У справі встановлено, що первісний позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 , укладеного 17 грудня 2020 року в м. Черкаси між ним та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Так, згідно з наданим спірним договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 17 грудня 2020 року та зареєстрованим у реєстрі за № 12270, предметом спірного правочину є квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 62,4 кв.м., житловою площею 37,5 кв.м.
Відчуження здійснено від імені продавця ОСОБА_3 її представником - сином ОСОБА_1 на підставі довіреності, із зазначенням про повну цивільну дієздатність сторін, відсутність примусу, відсутність заборон відчуження, відсутність спорів щодо майна, а також про отримання повного розрахунку до підписання договору. Вартість майна визначена сторонами у розмірі 920 884,43 грн, що підтверджено також звітом про оцінку майна.
Згідно з дослідженими у судовому засіданні письмовими доказами, у 2020 році між сторонами було укладено договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, який посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу та зареєстровано у встановленому законом порядку. У тексті договору визначено істотні умови правочину, зокрема предмет, ціну та порядок проведення розрахунків, а також зафіксовано підтвердження сторонами факту виконання грошових зобов`язань.
З матеріалів справи також встановлено, що після укладення спірного договору сторони неодноразово вчиняли інші правочини щодо об`єктів нерухомості, що підтверджується договорами купівлі-продажу, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також даними реєстраційних дій. Зазначені обставини свідчать про наявність цивільно-правової активності сторін та їх обізнаність щодо правових наслідків укладення договорів відчуження нерухомого майна.
Крім того, у матеріалах справи містяться документи, які підтверджують звернення сторін до нотаріуса, оформлення довіреностей, а також вчинення дій, спрямованих на підготовку та оформлення правочину щодо спірного нерухомого майна. Вказані обставини свідчать про наявність послідовних юридично значимих дій, які передували укладенню договору та його подальшому виконанню.
Зокрема, дослідженим у справі договором купівлі-продажу квартири, укладеним у м. Черкаси 21 грудня 2020 року, встановлено, що сторони діяли як продавець та покупець, а саме: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , які погодили істотні умови правочину щодо відчуження квартири АДРЕСА_4 .
Зі змісту зазначеного договору встановлено, що сторони підтвердили свою цивільну дієздатність, добровільність волевиявлення, відсутність примусу, а також те, що вони усвідомлювали значення своїх дій та правові наслідки укладення правочину, були попередньо ознайомлені з нормами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів та діяли на власний розсуд.
Договором визначено, що квартира відчужується на підставі попереднього договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 13 серпня 2020 року за реєстровим № 9801, право власності на яку зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 13 серпня 2020 року.
Також у матеріалах справи міститься інший договір купівлі-продажу від 07 листопада 2022 року, відповідно до якого ОСОБА_1 виступав продавцем, а ОСОБА_6 - покупцем, щодо відчуження квартири АДРЕСА_4 , з підтвердженням факту сплати грошових коштів та переходу права власності.
Зазначеним договором також зафіксовано, що сторони перебували при здоровому розумі та ясній пам`яті, розуміли зміст правочину, його правові наслідки, були попередньо ознайомлені з вимогами законодавства щодо недійсності правочинів та діяли без будь-якого примусу.
Із дослідженого судом договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 07 листопада 2022 року за реєстровим № 6571, встановлено, що предметом правочину є квартира АДРЕСА_4 . Договором визначено, що Продавець зобов`язується передати у власність Покупця зазначене нерухоме майно, а Покупець - прийняти його та підтвердити виконання грошового зобов`язання шляхом сплати визначеної сторонами суми.
Зміст зазначеного договору свідчить, що сторони прямо засвідчили належність майна Продавцю на праві приватної власності, відсутність будь-яких обтяжень, заборон відчуження, прав третіх осіб, судових спорів щодо об`єкта нерухомості, а також невнесення об`єкта до статутних капіталів юридичних осіб. Окремо зафіксовано, що нотаріус здійснив перевірку відомостей у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що відповідає вимогам статей 46, 55 Закону України «Про нотаріат» та статті 182 ЦК України щодо державної реєстрації речових прав.
Матеріали дослідженої судом нотаріальної справи містять попередні правочини щодо спірного об`єкта, зокрема правочини 2020 року, що підтверджують безперервність цивільного обороту об`єкта нерухомості та послідовність переходу права власності, а також відсутність ознак недійсності або припинення правового режиму майна.
Судом досліджено технічну документацію БТІ, яка підтверджує характеристики об`єкта нерухомого майна, його площу, склад та планувальні особливості, а також первинну реєстрацію права власності за попереднім власником, що узгоджується з вимогами статей 182, 334 ЦК України та Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
З нотаріальних заяв та супровідних документів встановлено, що продавець через свого представника повідомляв нотаріуса про відсутність осіб, які мають право користування квартирою, відсутність заборгованості за комунальними платежами, відсутність прихованих недоліків та інших обставин, що можуть впливати на дійсність правочину. Такі заяви відповідають вимогам статті 203 ЦК України щодо дійсності правочину, зокрема критерію вільного волевиявлення та спрямованості на реальне настання правових наслідків.
Окремо встановлено, що нотаріальні документи містять роз`яснення сторонам положень Закону України «Про нотаріат», статей 203, 215, 229-235, 655-697 ЦК України, що підтверджує дотримання нотаріальної процедури посвідчення правочину та усвідомлення сторонами його правових наслідків.
Судом також встановлено, що у договорі купівлі-продажу визначено ціну об`єкта нерухомості у розмірі 920 884 грн 43 коп., а також зафіксовано факт повного розрахунку між сторонами до моменту посвідчення договору. Додатково підтверджено сплату нотаріальних платежів у розмірі 9 208,80 грн. Таким чином, виконання правочину має завершений характер і відповідає вимогам статей 655, 656, 692 ЦК України.
Щодо показань свідків, судом встановлено таке.
Свідок ОСОБА_7 повідомила, що познайомилась із позивачем у 2016 році, тривалий час перебувала з ним у побутових відносинах, вказувала на спільне проживання, фінансову підтримку з боку інших осіб, а також на факти надання позивачу матеріальної допомоги, у тому числі щодо побутових витрат. Окремо зазначила, що позивач мав схильність до азартних ігор у гральних закладах.
Свідок ОСОБА_2 , який є відповідачем, підтвердив тривалі особисті та фінансові відносини з позивачем, участь у спільних фінансових рішеннях, у тому числі щодо придбання нерухомості, надання грошових коштів, а також зазначив, що згодом довіреність була відкликана у зв`язку з втратою довіри до позивача.
Позиція суду апеляційної інстанції
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, перевіривши доводи апеляційних скарг, законність та обґрунтованість судових рішень в межах доводів апеляційних скарг та вимог, заявлених у суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.
Згідно зі статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року відповідає.
Мотиви, з яких виходить суд апеляційної інстанції, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Оскаржуючи рішення суду першої інстанції ОСОБА_1 вказує на істотне порушенням його права на професійну правничу допомогу та права на захист на стадії підготовчого провадження; передчасне закриття підготовчого провадження без забезпечення участі призначеного державою адвоката; неможливість належним чином сформувати позовні вимоги, визначити предмет доказування та заявити всі необхідні клопотання; невитребування і недослідження істотних доказів, зокрема доказів реального розрахунку за договором купівлі-продажу; неповне з`ясування обставин справи; недоведеність обставин, які суд визнав встановленими; невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи; неправильне застосуванням норм матеріального права та істотне порушення норм процесуального права.
Щодо твердження апелянта про системне порушення права на професійну правничу допомогу та права на захист колегія суддів звертає увагу на таке.
Згідно з положеннями частини першої статті 58 ЦПК України, сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.
Суд цивільної юрисдикції розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).
Хоча право на правову допомогу є фундаментальним елементом справедливого судового розгляду, воно не є безмежним і не повинно використовуватися для зловживання процесуальними правами.
Судова практика ЄСПЛ виснує, що сторони у справі зобов`язані демонструвати належну старанність у використанні процесуальних засобів. Неявка адвокатів, постійна зміна захисників або безпідставне клопотання про відкладення засідань не можуть виправдовувати порушення розумних строків.
Національні суди мають право й обов`язок обмежувати дії учасників процесу, які спрямовані на умисне зволікання. Суд повинен забезпечити, щоб розгляд справи закінчився в розумний строк, захищаючи цим права інших сторін, які також мають право на швидке правосуддя.
За висновками ЄСПЛ саме на зацікавлену сторону покладається обов`язок проявляти належну увагу в захисті своїх інтересів та вживати необхідних заходів, щоб ознайомитись з подіями процесу (рішення у справі «Богонос проти Росії» від 5 лютого 2004 року). У рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» ЄСПЛ вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані зі зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки (рішення ЄСПЛ у справі «Каракуця проти України» та «Пономарьов проти України»). Крім того, у рішенні ЄСПЛ у справі «Тойшлер проти Германії» від 4 жовтня 2001 року наголошено, що обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті своїх інтересів.
Оскільки ОСОБА_1 є ініціатором судового процесу у цій справі, тому саме він використовуючи свої права диспозитивно обирає момент звернення до суду, здійснення провадження самостійно або залучення представника іще на стадії подання позовної заяви до суду.
ОСОБА_1 з цим позовом до суду звернувся в лютому 2024 року діючи самостійно.
З матеріалів справи встановлено, що починаючи з листопада 2024 року суд першої інстанції відкладав підготовчі засідання за клопотанням позивача за первісним позовом з підстав залученням ним представників, надання представникам можливості ознайомитись з матеріалами справи, заміни представників, які повідомляли про припинення доручень з центрів БПВД у зв`язку з недосягнення з клієнтом згоди щодо процесуальної позиції. Згідно з листом Координаційного центру з надання правничої допомоги від 04.03.2025 зазначено про надання доручень чотирьом адвокатам: Пунько І. В., Павленко О. О., Качинському О. П., Плотиці В. В., кожному з яких не вдавалось узгодити правову позицію з ОСОБА_1 . У зв`язку з чим всі зазначені адвокати припиняли надавати Панчуку А. П. правничу допомогу. На стадії апеляційного перегляду ухвали від 17.03.2025 в інтересах ОСОБА_1 діяв адвокат Грицуляк Т. П., який надалі надавав позивачу правничу допомогу.
Право на правничу допомогу гарантується законом, проте воно не є абсолютним, тим більше, що саме позивач є ініціатором судового процесу. Останньому не пред`являється обвинувачення чи вимоги, які вимагають захисту. Натомість ініціюючи звернення до суду та далі упродовж майже року підготовчого провадження у справі позивач мав достатню можливість скористатися своїм правом на надання професійної правової допомоги, отже такі доводи апелянта є безпідставними та не заслуговують на увагу.
За обставин цієї справи встановлено, що первісний позивач просить суд захистити права його покійної мами ОСОБА_3 та його права як людини та спадкоємця за законом відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК України; визначити право власності на нерухоме майно та захистити право власності на нерухоме майно, квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2252100305101); визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_2 укладеного 17.12.2020 року, в м. Черкаси, між ним та ОСОБА_2 .
Тобто предметом позову є вимога про оспорення договору купівлі-продажу та вимога про визнання права власності.
Позовну вимогу в частині визнання договору купівлі-продажу недійсним позивач обґрунтовує його укладення під впливом маніпуляцій, шантажу та обману.
Саме такий предмет і підстава позову обумовлюють характер спору та предмет доказування у цій справі.
Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини.
Відповідно до частини першої статті 525 ЦК України, одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (частина перша статті 655 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. До спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя статті 215 ЦК України).
За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Зазначений правовий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.
Згідно із частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки визначені у статті 229 ЦК України: якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.
Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правочин, вчинений під впливом помилки відповідно до статті 229 ЦК України, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилась сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка мала місце, а також що вона має істотне значення. Не має правового значення помилка щодо одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.
Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.
У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі №759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).
Так, згідно з наданим спірним договором купівлі-продажу квартири, посвідченим приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу ОСОБА_5 17 грудня 2020 року та зареєстрованим у реєстрі за № 12270, предметом спірного правочину є квартира АДРЕСА_2 , загальною площею 62,4 кв.м., житловою площею 37,5 кв.м.
Згідно з дослідженими у судовому засіданні письмовими доказами, у 2020 році між сторонами було укладено договір купівлі-продажу вказаного нерухомого майна, який посвідчено приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу та зареєстровано у встановленому законом порядку. У тексті договору визначено істотні умови правочину, зокрема предмет, ціну та порядок проведення розрахунків, а також зафіксовано підтвердження сторонами факту виконання грошових зобов`язань.
Відчуження здійснено від імені продавця ОСОБА_3 її представником - сином ОСОБА_1 на підставі довіреності, із зазначенням про повну цивільну дієздатність сторін, відсутність примусу, відсутність заборон відчуження, відсутність спорів щодо майна, а також про отримання повного розрахунку до підписання договору. Вартість майна визначена сторонами у розмірі 920 884,43 грн, що підтверджено також звітом про оцінку майна.
У матеріалах справи містяться документи, які підтверджують звернення сторін до нотаріуса, оформлення довіреностей, а також вчинення дій, спрямованих на підготовку та оформлення правочину щодо спірного нерухомого майна. Вказані обставини свідчать про наявність послідовних юридично значимих дій, які передували укладенню договору та його подальшому виконанню.
Так з матеріалів справи встановлено, що 06.07.2020 ОСОБА_1 отримав від матері ОСОБА_3 довіреність, якою повіреному надано право вчиняти від імені довірителя дії щодо розпорядження всім майном довірителя.
07.07.2020 від імені ОСОБА_3 вчинено договір №6496 від 07.07.2020 для отримання відомостей від КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 та відомостей щодо технічної інвентаризації.
20.07.2020 КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» надало на ім`я ОСОБА_3 лист на виконання зазначеного договору №6496 від 07.07.2020.
06.08.2020 від імені ОСОБА_3 подано заяву до Виконавчого комітету Вінницької міської ради щодо отримання рішення про оформлення дубліката свідоцтва про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . До заяви, в тому числі, надано довідку КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації».
13.08.2020 Виконавчим комітетом Вінницької міської ради прийнято рішення №1610 про оформлення дубліката свідоцтва про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , доручено КП «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» видати дублікат свідоцтва.
Доводи позивача щодо реального виконання зазначеного договору, посилаючись на відсутність фактичного розрахунку між сторонами (відсутність банківських документів, розписок) обґрунтовано відхилені судом першої інстанції, з огляду на положення договору.
Так, за умовами нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу та визначення його ціни сторони надали звіт про незалежну оцінку вартості майна та зазначили, що покупець передав визначену у звіті вартість предмета продажу продавцю ще до підписання договору. Крім того, своїми підписами у договорі сторони засвідчили про відсутність у них претензій майнового характеру один до одного.
У контексті зазначених доводів позивача суд першої інстанції вірно послався на правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18, згідно з яким положення договору про те, що сторона договору отримала належні їй платежі до підписання договору, свідчить про те, що сторони домовилися вважати сплату коштів, здійснену раніше, виконанням укладеного договору стороною, яка за цим договором мала сплатити гроші. Включення у договір купівлі-продажу положення про одержання однією стороною від іншої грошових коштів, у тому числі до підписання договору, є звичайною діловою практикою, зокрема при укладенні договорів фізичними особами, і така практика не суперечила закону в правовідносинах, щодо яких виник спір.
За таких обставин саме по собі заперечення факту проведення розрахунку за спірним договором купівлі-продажу квартири без надання об`єктивних доказів на підтвердження відповідних обставин не може бути визнане достатнім для встановлення факту невиконання грошового зобов`язання у розумінні статті 81 ЦПК України.
Таким чином, доводи позивача за первісним позовом у цій частині ґрунтуються виключно на його поясненнях та не підтверджені належними доказами, що виключає можливість їх прийняття судом як доведених обставин у справі.
Водночас, з умов спірного договору купівлі-продажу вбачається, що сторонами прямо погоджено факт повного розрахунку за відчужуване нерухоме майно та відсутність будь-яких претензій фінансового характеру між ними. Такі умови договору є проявом волевиявлення сторін щодо виконання грошового зобов`язання та підтверджують досягнення сторонами згоди щодо факту проведення розрахунку.
Щодо доводів апелянта про невстановлення факту отримання коштів власницею квартири, то колегія суддів звертає увагу на таке.
Відповідно до частини першої статті 244 ЦК України, представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю.
Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України, за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.
Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 1006 ЦК України, повірений зобов`язаний після виконання доручення негайно надати довірителю звіт про виконання доручення та передати все одержане у зв`язку з виконанням доручення.
ОСОБА_1 при укладенні договору купівлі-продажу виступав як повірений своєї матері. Питання передачі довірителю звіту про виконання доручення та відповідних коштів - є правовідносинами довірителя і повіреного. І тому навіть у разі доведення порушення ОСОБА_1 своїх обов`язків перед довірителем, то це не може впливати на дійсність укладеного договору купівлі-продажу.
Колегія суддів також звертає увагу на поведінку сторони спору, яка своїм підписом у договорі засвідчила про відсутність у неї претензій майнового характеру до покупця та лише в 2024 році звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу укладеного в 2020 році, посилаючись на вчинення його під впливом помилки при укладенні та на відсутність фактичного розрахунку за придбане майно.
Водночас судом першої інстанції встановлено, що після укладення спірного договору позивач, діючи як продавець, неодноразово вчиняв інші правочини щодо об`єктів нерухомості, що підтверджується договорами купівлі-продажу, витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а також даними реєстраційних дій. Зазначені обставини свідчать про наявність цивільно-правової активності сторони та її обізнаність щодо правових наслідків укладення договорів відчуження нерухомого майна.
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 міститься висновок про те, що добросовісність - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Звернувшись до суду позивач також посилається на положення статті 230 ЦК України, згідно якої якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Сторона, яка застосувала обман, зобов`язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв`язку з вчиненням цього правочину.
Аналіз вказаної правової норми дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення; тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман може виражатися: в активних діях недобросовісної сторони правочину (наприклад, повідомлення іншій стороні помилкових відомостей, надання підроблених документів тощо); у пасивних діях недобросовісної сторони правочину, яка утримується від дій, які вона повинна була зробити (зокрема умисне умовчання про обставини, що мають істотне значення тощо).
Пленум Верховного Суду України у пунктах 19, 20 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними" вказав, що правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення (постанова ВС від 01 грудня 2021 року у справі № 757/37325/18).
Отже, правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у разі навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує про їх існування. Тобто обман має місце тоді, коли задля вчинення правочину або надається неправдива інформація, або замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі обставини й наслідки правочину, які насправді настати не можуть.
Усі ці обставини (наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману) повинна довести особа, яка діяла під впливом обману (позивач).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України встановлено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 суд першої інстанцій обґрунтовано виходили з того, що він не надав жодного належного, допустимого та достовірного доказу для підтвердження позовних вимог, зокрема і доказів про наявність умислу у діях відповідача, як ознак обману під час укладання спірного договору.
При цьому доводи позивача про те, що він здійснював догляд за мамою і ним розглядалося питання щодо переїзду до м. Черкаси, а відповідач запропонував придбати належну матері позивача квартиру за умови, що за отримані кошти буде придбано житловий будинок у м. Черкаси не спростовують висновки суду першої інстанції. При цьому судом встановлено, що на час укладення спірного договору ОСОБА_1 уже оформив право власності на житловий будинок за адресою: АДРЕСА_5 , проте 10.10.2023 продав зазначений житловий будинок ОСОБА_8 за 1 634 000 грн.
Не спростовують такий висновок й доводи позивача про те, що спірне житло тривалий час перебувало у користуванні його сім`ї, а також про наявність довірчих відносин між сторонами під час укладення правочину.
Надані позивачем докази, а саме: оспорюваний договір купівлі-продажу, документи на підтвердження родинного зв`язку з ОСОБА_3 , довіреності, власна медична документація, як кожен окремо, так і їх сукупність ніяким чином не свідчать про недійсність укладеного договору купівлі-продажу.
Колегія суддів звертає увагу, що питання дійсності договору купівлі-продажу оцінюються у момент його вчинення, а не після виконання.
Щодо доводів апелянта про неналежну оцінку генеральної довіреності покупця, недослідження реальної мети правочину та фактичних домовленостей сторін, ігнорування визнаних відповідачем обставин щодо інших правовідносин, то слід зазначити, що недійсність договору доручення між сторонами не є предметом судового розгляду. Довіреність як правочин винесена після укладення та виконання між сторонами договору купівлі-продажу. Підстава позову (вчинення правочину під впливом обману) не обґрунтована фактом існування в подальшому довіреності ОСОБА_2 .
Це ж саме стосується і інших доводів апелянта, які фактично дублюються, але об`єднані тією обставиною, що не заявлені як підстава чи предмет первісного позову.
Так аргументи позивача про неналежну оцінку спадкових прав та фактичного володіння квартирою, рішення про встановлення факту його спільного проживання зі спадкодавцем, та доказів прийняття спадщини не заслуговують на увагу, оскільки питання спадкування не є предметом розгляду цієї справи, сама ж квартира не входить до спадкової маси, оскільки відчужена спадкодавцем ОСОБА_3 до моменту відкриття спадщини.
Твердження апелянта про безпідставну відмову у допиті нотаріуса та порушення принципу змагальності також не заслуговують на увагу.
Скаржником не обґрунтовано, яке саме значення для правильного вирішення справи має особиста участь третьої особи, тим паче з огляду на те, що нотаріус надав усім письмові докази, на підставі яких був посвідчений спірний правочин. Доводи апелянта про неперевіреність нотаріусом первинних підстав набуття права власності зводяться до незгоди з правочином приватизації квартири, що не є спірним у цьому позові.
З огляду на відсутність будь-яких доказів як на підтвердження обставин, які безпосередньо входять у предмет доказування за первісним позовом (факт обману, яких саме істотних умов він стосувався, в чому проявлявся, стосовно кого був спрямований), так і в цілому позиції позивача, описаної у позовній заяві, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні первісного позову.
Питання ж користування житлом за відсутності правової підстави судом першої інстанції вирішено під час прийняття рішення за зустрічним позовом.
Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми права в спірних правовідносинах.
ОСОБА_2 є власником квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідач за зустрічним позовом був членом сім`ї колишньої власниці квартири ( ОСОБА_3 ).
ОСОБА_1 не є ані членом сім`ї, ані орендарем відносно позивача за зустрічним позовом. При цьому, будь-яких правових підстав для проживання в квартирі ОСОБА_2 він не має, а добровільно звільнити жиле приміщення відмовляється.
ОСОБА_2 звернувся до Вінницького РУП з заявою в порядку статті 214 КПК України, згідно з якою повідомив про ознаки кримінальних правопорушень, передбачених статтями 162, 356 КК України в діях ОСОБА_1 . Правоохоронним органом не зареєстровано кримінальне провадження за цим повідомленням, заявнику роз`яснено, що, на думку працівників поліції, між сторонами існує спір цивільно-правового характеру, що має вирішуватись судом. І хоча позивач за зустрічним позовом з такою кваліфікацією не погоджується, проте не маючи іншого шляху захисту своїх прав був вимушений звернутись до суду з цим зустрічним позовом.
При цьому, як встановлено під час судового розгляду та підтверджено письмовими доказами у справі ОСОБА_1 , діючи на власний розсуд та передбачаючи наслідки таких дій упродовж 2022-2023 років продав два житлових приміщення, а саме: квартиру за адресою: АДРЕСА_6 та будинок за адресою: АДРЕСА_5 .
Статтею 41 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Положеннями статті 321 ЦК України встановлено принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.
Згідно із статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Положеннями статті 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2018 у справі № 595/1271/16-ц, сформовано правовий висновок про те, що у разі припинення права власності на будинок втрачається й право користування жилим приміщенням у членів сім`ї колишнього власника.
Така позиції підтверджена також, зокрема, у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 465/8613/13-ц та відповідає сталій практиці Верховного Суду України (постанова від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14).
У пунктах 38, 92 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок, що негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.
Такий висновок неодноразово підтверджував Верховний Суд, зокрема, у постановах від 29 вересня 2020 року, справа № 648/533/16-ц, від 09 серпня 2023 року, справа № 922/1832/19.
Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) у своїй практиці (зокрема у справі «Проніна проти України» та справі «Серявін та інші проти України») встановив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен аргумент.
Суд першої інстанції достатньою мірою обґрунтував оскаржуване рішення, відхиливши безпідставні доводи позивача.
Таким чином, користування позивачем за первісним позовом спірним майном здійснюється без належних правових підстав, що свідчить про порушення права власника та обґрунтовує вимоги про усунення перешкод у користуванні майном.
Суди повинні враховувати, що норми Цивільного кодексу України щодо захисту права власності (статті 386, 391 ЦК), у поєднанні з правилами про права членів його сім`ї на користування житлом (стаття 405 ЦК) та положеннями глави 32 ЦК про користування чужим майном, мають перевагу у разі колізії з нормами Житлового кодексу.
ЖК України був ухвалений у 1983 році і не відображає суспільно-політичних змін останніх десятиліть. Натомість ЦК України - новіший і системний акт (чинний з 2004 року), тому темпоральна колізія вирішується на користь ЦК. На це також звернув увагу ЄСПЛ у рішенні «Білявська проти України» від 27 березня 2025 року.
З урахуванням наведеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що первісний позов є необґрунтованим, оскільки не доведено підстав недійсності правочину та порушення цивільного права позивача, а зустрічний позов є обґрунтованим, оскільки підтверджено право власності відповідача та відсутність у позивача законних підстав користування спірним майном, що є підставою для захисту права власності шляхом усунення перешкод у користуванні майном.
Колегія суддів зазначає, що апелянт не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів існування обставин, на які він посилається як на підставу своїх заперечень проти оскаржуваного судового рішення та доводів апеляційної скарги.
При цьому позивач виходить за межі заявлених предмета і підстав позову.
Беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у сукупності, колегія суддів дійшла до висновку про законність та обґрунтованість ухваленого у цій справі рішення та відсутність підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі.
При вирішенні апеляційної скарги у частині альтернативного прохання апелянта про направлення справи на новий судовий розгляд, то такі повноваження апеляційного суду чинною редакцією частини першої статті 374 ЦПК України не визначені, а питання дотримання підсудності цієї справи не оскаржується.
Мотиви, з яких виходив апеляційний суд та застосовані норми права переглядаючи додаткове рішення
Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (частина перша, пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).
У частині першій статті 59 Конституції України закріплено право кожного на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).
Відповідно до статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).
У частині першій статті 133 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої цієї статті).
Учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги (стаття 15 ЦПК України).
Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.
Реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат (стаття 134 ЦПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (стаття 137 ЦПК України); 3) розподіл судових витрат між сторонами (стаття 141 ЦПК України).
Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
За змістом частини четвертої статті 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина п`ята статті 137 ЦПК України).
Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 ЦПК України).
Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 15 червня 2021 року у справі № 159/5837/19 (провадження № 61-10459св20), від 01 вересня 2021 року у справі № 178/1522/18 (провадження № 61-3157св21). Указана судова практика є незмінною.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження №12-171гс19) зауважила, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.
Отже, у випадку встановленого договором фіксованого розміру гонорару сторона може доводити неспівмірність витрат у т.ч., але не виключно, без зазначення в детальному описі робіт (наданих послуг) відомостей про витрати часу на надання правничої допомоги. Зокрема, посилаючись на неспівмірність суми фіксованого гонорару зі складністю справи, ціною позову, обсягом матеріалів у справі, кількістю підготовлених процесуальних документів, кількістю засідань, тривалістю розгляду справи судом тощо» (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі №904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
Відповідно до положень частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову на відповідача; у разі відмови в позові на позивача; у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з матеріалами справи, 03 червня 2026 року представник ОСОБА_2 адвокат Лучинович І. В. подала до суду клопотання про приєднання доказів на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та ухвалення додаткового рішення, в якому просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн.
Судом встановлено, що у відзиві на первісний позов та у зустрічній позовній заяві ОСОБА_2 було заявлено про намір подати докази понесених витрат на професійну правничу допомогу після ухвалення рішення суду.
Рішення у справі ухвалено 29 травня 2026 року, а клопотання про ухвалення додаткового рішення разом із доказами понесених витрат подано представником ОСОБА_2 у межах передбаченого частиною восьмою статті 141 ЦПК України строку.
На підтвердження зазначених обставин до заяви про ухвалення додаткового рішення долучено: договір про надання правничої допомоги №04/04/2024 від 04 квітня 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Лучинович І. В.; додаткову угоду №1 до договору про надання правничої допомоги, відповідно до якої сторони погодили фіксований розмір гонорару адвоката за здійснення представництва інтересів клієнта у справі №127/5436/24 у суді першої інстанції в сумі 20 000 грн, а також окрему оплату участі адвоката у судових засіданнях з розрахунку 500 грн за участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та 5 000 грн за участь у судовому засіданні безпосередньо в приміщенні Вінницького міського суду Вінницької області; додаткову угоду №2 до договору про надання правничої допомоги щодо продовження строку дії договору; рахунки адвоката №1, №1-1 та №1-2 на загальну суму 28 000 грн, з яких 20 000 грн становить основний гонорар адвоката та 8 000 грн - оплата участі адвоката у судових засіданнях; платіжні інструкції, які підтверджують здійснення ОСОБА_2 оплати правничої допомоги на загальну суму 28 000 грн; акт приймання-передачі наданих послуг на загальну суму 28 000 грн, підписаний сторонами договору; детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Лучинович І. В. під час представництва інтересів ОСОБА_2 у цій цивільній справі.
Згідно із поданим детальним описом робіт до складу правничої допомоги включено надання консультацій клієнту, аналіз матеріалів справи, підготовку та подання процесуальних документів, формування правової позиції у справі, підготовку та подання зустрічного позову, участь у судових засіданнях, ознайомлення з матеріалами справи, підготовку письмових пояснень та інших процесуальних документів, необхідних для належного захисту прав та інтересів клієнта.
Крім того, у поданому детальному описі робіт зазначено про участь адвоката у шістнадцяти судових засіданнях, у зв`язку з чим до загальної суми витрат додатково включено 8 000 грн вартості представництва під час судового розгляду справи.
Мотивуючи додаткове рішення в частині часткового задоволення вимог про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 15 000 з 28 000 грн заявлених, суд першої інстанції виходив з того, що ця справа дійсно була складною, розглядалася тривалий час, передбачала дослідження значного обсягу доказів, підготовку процесуальних документів, формування правової позиції сторони та участь представника у судових засіданнях. Разом із тим суд взяв до уваги, що частина процесуальних документів, підготовлених представником ОСОБА_2, містила правову позицію, яка залишалася незмінною протягом усього розгляду справи, а окремі доводи та заперечення фактично дублювали раніше викладені аргументи. Крім того, суд врахував доводи ОСОБА_1 щодо необхідності перевірки співмірності витрат, заявлених за участь адвоката у судових засіданнях, а також щодо включення до детального опису робіт відомостей про участь адвоката у судових засіданнях, пов`язаних із переглядом судових рішень в апеляційному порядку. Хоча самі по собі наведені обставини не спростовують факту надання правничої допомоги та понесення відповідних витрат, вони підлягають врахуванню судом під час визначення розміру компенсації, яка має бути покладена на іншу сторону спору. За результатами оцінки поданих доказів у їх сукупності суд дійшов висновку, що заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн є документально підтвердженими та фактично понесеними заявником, однак їх повне відшкодування за рахунок іншої сторони не відповідає критеріям розумності та співмірності, встановленим статтею 137 ЦПК України. З огляду на складність справи, обсяг наданих адвокатом послуг, кількість проведених судових засідань, характер виконаної роботи, а також враховуючи заперечення ОСОБА_1 щодо співмірності заявлених витрат, суд вважав обґрунтованим та справедливим визначити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 , у сумі 15 000 грн.
Колегія суддів, переглядаючи додаткове рішення суду про стягнення витрат на правову допомогу, не погоджується з висновками місцевого суду щодо визначеного розміру витрат на правову допомогу, які підлягають стягненню з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 ..
Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Системне тлумачення даних норм вказує на те, що суд не тільки позбавлений можливості зменшити розмір витрат на правову допомогу за відсутності клопотання зацікавленої сторони, а і на те, що суд вирішує питання про зменшення витрат лише в межах доводів та вимог такого клопотання і на підставі доказів, наданих заявником.
У постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18 Верховний Суд виснував, що принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається у якості підтвердження або заперечення вимог. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.
Так, у п. 54 постанови від 01 липня 2021 року № 903/277/20 Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду розмежовуючи за змістом клопотання про зменшення судових витрат з іншими заявами з процесуальних питань, зазначив, що подане стороною заперечення є заявою по суті питання та не є клопотанням про зменшення розміру витрат на правову допомогу. Доводи, наведені у вказаних запереченнях, фактично є загальними та декларативними, оскільки жодних доказів які б обґрунтували заперечення щодо заявлених позивачем сум витрат на відшкодування правничої допомоги, у тому числі доказів на підтвердження завищення адвокатом вартості години роботи та часу для підготовки процесуальних документів позивачем суду надано не було, інших контрозрахунків щодо обсягу та часу такого нарахування гонорару адвоката, які свідчили б про неспівмірність такого розрахунку або про неналежність послуг адвоката до цієї справи, відповідач також не надав.
З урахуванням наведеного, тягар доказування неспівмірності заявлених витрат у цьому спорі покладається саме на позивача за первісним позовом. Таке доказування не може гуртуватись на концепції «негативного доказу»: тобто на твердженні, що витрати є неспівмірними, оскільки їх співмірність не доведена. До того ж саме заявник має довести належними та допустимими доказами свої вимоги про зменшення витрат на правову допомогу.
З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 подав суду заперечення на заяву про ухвалення додаткового рішення від 04.06.2026, яким просив відмовити у задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 28 000 грн. У разі якщо суд дійде висновку про наявність підстав для стягнення витрат, зменшити їх розмір до мінімального, розумного та співмірного рівня відповідно до статей 137 та 141 ЦПК України.
При цьому свої заперечення обґрунтовував необхідністю дослідження оригіналів документів, тим, що справа стосується його єдиного житла, необхідністю доведення участі адвоката у кожному судовому засіданні, включенню до переліку витрат участі адвоката у судових засіданнях апеляційного суду.
Стверджуючи, що заявлена сума є неспівмірною, зауважував, що справа стосувалася цивільного спору між фізичними особами. Правова позиція сторони ОСОБА_2 була сформована ще на початковому етапі розгляду справи та в подальшому істотно не змінювалася. Значна частина процесуальних документів фактично повторювала раніше викладені доводи та заперечення.
При цьому позивач за первісним позовом не надав жодних доказів на підтвердження неспівмірності заявлених витрат.
Верховний Суд у постанові від 23 січня 2025 року у справі №240/32993/23 (п. 39), зауважив, що критерії оцінки співмірності суд застосовує за наявності наданих стороною, яка вказує на неспівмірність витрат, доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям.
З урахування наведеного колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції оскаржуваним у частині додатковим рішенням порушив вимоги статей 81, 137 ЦПК України, оскільки зменшив витрати на правничу допомогу за відсутності жодного доказу на підтвердження спірних обставин, при цьому взявши до уваги лише твердження ОСОБА_1 про їх неспівмірність.
Водночас колегія суддів бере до уваги, що спір між сторонами у цій справі виник саме за ініціативою ОСОБА_1 . Відтак ОСОБА_2 був вимушений нести наведені витрати тривалий час, а отже має правомірне очікування на їх компенсацію.
Отже висновок суду першої інстанції про неспімірність усієї заявленої суми, є помилковим та таким, що не відповідає фактичним обставинам цієї справи.
З огляду на викладене, апеляційний суд вбачає підстави для задоволення апеляційної скарги ОСОБА_2 .
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 в частині оскарження додаткового рішення висновків суду не спростовують, оскільки вони дублюються із клопотанням про зменшення судових витрат поданим до суду першої інстанції, яким місцевий суд вже надавав оцінку та враховував при ухваленні додаткового рішення.
Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційних скарг
Підсумовуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що оскаржуване рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 цих висновків не спростовують.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»). Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
За таких обставин колегія суддів, відповідно до положень статті 375 ЦПК України, вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно із статтею 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року в частині відмови у стягненні витрат на правову допомогу в розмірі 13 000 грн колегія суддів вважає незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню в цій частині з підстав порушення судом першої інстанції норм процесуального права, недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими.
Тому відповідно до положень статті 376 ЦПК України, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає до задоволення, а оскаржуване додаткове рішення суду - скасуванню в оскаржуваній частині з ухваленням в цій частині нового рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судових витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 грн, в іншій частині додаткове рішення необхідно залишити без змін.
Щодо судових витрат в суді апеляційної інстанції
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України, статті 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Апеляційний суд повністю погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні первісного позову ОСОБА_1 та задоволення зустрічного позову ОСОБА_2 , тому понесені позивачем за первісним позовом судові витрати у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції необхідно залишити за особою, яка звернулася з апеляційною скаргою.
Щодо витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, понесених позивачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 , слід зазначити наступне.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Тобто, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності розміру цих втрат, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.
За змістом частин першої, другої та восьмої статті 141 ЦПК України судовий збір та інші судові витрати покладаються на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих доказів.
Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
16 липня 2026 року відповідач за первісним позовом ОСОБА_2 , діючи через свого представника - адвоката Лучинович І. В., через систему «Електронний суд» у встановлений судом строк подав відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в якому зокрема зазначив, що у зв`язку з переглядом справи апеляційним судом, він очікує понести витрати на правову допомогу у розмірі 12 000 грн.
26 серпня 2026 року представник ОСОБА_2 - адвокат Лучинович І. В., через систему «Електронний суд» подала клопотання про приєднання до матеріалів справи № 127/5436/24 письмових доказів, що додаються на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу на стадії апеляційного провадження у справі. Також просила стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 12 000 грн у зв`язку з переглядом справи апеляційним судом.
28 серпня 2026 року від ОСОБА_1 через систему «Електронний суд» надійшли заперечення на подане ОСОБА_2 клопотання про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, у яких він просить відмовити у його задоволенні, а якщо суд дійде висновку про наявність підстав для часткової компенсації витрат, просить зменшити їх розмір до мінімального співмірного розміру, виключивши з розрахунку витрати, пов`язані з підготовкою апеляційної скарги ОСОБА_2 на додаткове рішення та клопотання про приєднання доказів судових витрат.
На підтвердження понесених витрат в суді апеляційної інстанції стороною позивача за зустрічним позовом надано: договір про надання правничої допомоги №04/04/2024 від 04 квітня 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та адвокатом Лучинович І. В.; додаткову угоду №2 до договору про надання правничої допомоги щодо продовження строку дії договору від 24 грудня 2025 року; додаткову угоду №3 до договору про надання правничої допомоги від 15 липня 2026 року, відповідно до якої сторони погодили фіксований розмір гонорару адвоката за здійснення представництва інтересів клієнта у справі №127/5436/24 у суді апеляційної інстанції в сумі 12 000 грн; рахунок-фактуру адвоката №2д/у3 на загальну суму 12 000 грн; платіжну інструкцію, які підтверджує здійснення ОСОБА_2 оплати правничої допомоги на загальну суму 12 000 грн; акт приймання-передачі наданих послуг на загальну суму 12 000 грн, підписаний сторонами договору; детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом Лучинович І. В. на стадії апеляційного перегляду судових рішень під час представництва інтересів ОСОБА_2 у цій цивільній справі №127/5436/24.
Згідно із поданим детальним описом робіт до складу правничої допомоги включено вивчення доводів сторін апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2026; підготовка відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29.05.2026; підготовка апеляційної скарги на додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19.06.2026 в частині відмовлених витрат на правову допомогу.
Як уже зазначалось, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому позивач за первісним позовом ОСОБА_1 не надав жодних доказів на підтвердження неспівмірності заявлених витрат.
Водночас суд апеляційної інстанції бере до уваги предмет спору, характер спірних правовідносин, тривалість розгляду справи, значення справи для її учасників, обсяг фактично виконаної адвокатом роботи, принципи справедливості, добросовісності та розумності, а також необхідність забезпечення справедливого балансу між інтересами сторін.
Ураховуючи обсяг та складність наданих представником позивача за зустрічним позовом послуг з професійної правничої допомоги під час апеляційного перегляду справи, виходячи з принципів співмірності та розумності судових витрат, критерію реальності адвокатських витрат, апеляційний суд вважає, що з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати за надання професійної правничої допомоги під час розгляду справи у суді апеляційної інстанції у розмірі 12 000 грн.
Керуючись ст. 367, 368, 369, 374, 375, 376, 381-384, 389 ЦПК України, апеляційний суд,
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.
Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 29 травня 2026 року залишити без змін.
Додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року скасувати в частині відмови у стягненні витрат на правову допомогу у розмірі 13 000 грн.
Ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , адреса місця проживання: АДРЕСА_7 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_8 , РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 13 000 (тринадцять тисяч) гривень.
В іншій частині додаткове рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 червня 2026 року залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у розмірі 12 000 (дванадцять тисяч) гривень 00 копійок.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий Ю. Б. Войтко
Судді: І. В. Міхасішин
І. М. Стадник